Більшість розсудливих хлопчаків поставали проти биття, дурнуватої ієрархії авторитетів, нудного зазубрювання всілякого непотребу та прищеплення непомірними дозами так званих принципів буржуазної моралі. Таких уперто й наполегливо "виховували" до тих пір, поки вони не скорялися неминучому. Лиш після цього вони починали все розуміти. Проте Рупертова непримиренність і презирство стали набридливі, й насильство проти нього щодня зростало (для його ж добра), поки нарешті досягло такого рівня, коли він мусив постійно відчувати болючі фізичні й духовні муки, або ж підкоритися тому призначенню, яке відводила для нього "система".
Важко вирішувати в дванадцять літ без будь-якої допомоги. Він ладен був би піддатися й покірно прийняти "належне" майбутнє, та самолюбство не дозволяло. Через байдужість матері гордість його незмірно зросла, він ні на йоту не хотів у чомусь поступатися, отож і став на прю з усіма.
Після одного, вже аж надто варварського биття, коли двоє старшокласників простягли його на лаві, а третій всипав десять гарячих палицею, він підвівся, не так порозумнішавши, як знавіснівши, вхопив стільця, кинувся на напасників і перебив одному з них руку. Цей його крок був цілком закономірним виявом засвоєння логіки, яку Руперт вивчав колись у французькій школі. Він утік того ж таки дня, прихопивши двадцять п'ять фунтів, які зумисне складав для такої нагоди.
Правда, згодом Руперт так і не зміг переконати себе, що це не було боягузтвом. Та водночас завжди добре розумів, що коли б він не вхопив стільця, то не втік би з тієї в'язниці, його дух зламали б, і він став би одним з тих, що все своє життя керуються статутами, які не відповідають їхнім натурам.
Іноді він шкодував, що накоїв такого бешкету, та твердо тримався переконання, що іншого виходу не було. Мати і йоркшірський дядько, до якого втік, одіслали його назад; в І тоні чомусь пробачили той стілець, очевидно, зважаючи на французьке виховання. Але тепер він знав, проти чого постає, і став діяти більш хитро й небезпечно, підбиваючи на бунт інших. Врешті-решт на нього махнули рукою, вважаючи непіддатливим, і попрохали матір (батько перебував у Вальпарайсо) забрати його.
Він полишив Ітон, певний своєї перемоги, хоч і не зовсім розумів, якої саме. Зате скоро пересвідчився, що втратив од цього просто будь-яку можливість дістати належну освіту. Батько знаходився надто далеко, щоб це його турбувало, а мати подзвонила з Дюавілля, що вона цілком поділяє розпач його наставників. Вона втратила будь-яку цікавість до його подальшого виховання, і Руперт зі своїм бунтарством опинився в ще гірших обставинах.
Маючи відразу до будь-якої школи і позбавлений твердої батьківської руки, яка б вибила з нього французький дух, Руперт перепробував безліч учбових закладів і кидав їх, коли заманеться. Він учився в Парижі, Канні, Едінбур-зі, Дартмуті, Беве, у французькому ліцеї в Афінах — тобто всюди, де бувала його мати. Та ні вона, ні будь-хто інший не стримував його і не вказав, що він аж надто волелюбний. А коли й помічали це, то одразу— зверталися до вихователя, який своїм садизмом тільки шкодив справі.
Його бунтарство в Ітоні не зробило з нього революціонера чи радикала. Навпаки, він завжди пишався англійською буржуазією, адже вона постійно трудилась, вела пристойне життя і здебільшого шанувала традиції. До цього прагнув і він...
Єдине, що Ройс за юнацьких літ мав од багатства, це необмежену можливість пересування й заняття спортом. Він-бо знав: що бідніша дитина, то менше у неї умов для розвитку" Ще підлітком Руперт їздив, куди хотів, плавав на власній яхті, катався на лижвах, полював, ловив рибу,— словом, насолоджувався всім, що можуть дати гроші.
Та водночас почував себе винним: адже батько теж займався цим у дитинстві, а потім продовжував, тільки ще з більшим розмахом і шиком.
І коли сімнадцяти літ, будучи учнем англійської школи в Афінах, Руперт виявив цікавість до археології, це врятувало його. Одначе й тут йому перешкоджала відсутність знань, що їх так і не набув через своє невпорядковане дитинство. Він був гонористий, вимогливий до себе, і це дуже турбувало його. І все ж не жалів, що так повівся з Ітоном. Бо й тут бачив шкоду од грошей. Він розумів, що треба вчитися самотужки, якщо справді прагне відкривати скарби стародавнього світу.
Саме цим і займався, коли вибухнула війна й обірвала кар'єру багатого й здібного любителя середземноморської культури. Його взяли у флот, а відтак на війну. Серед моряків він почував себе так само, як в Ітоні, і в деякому розумінні інакше: свідомість обов'язку, що завжди була в ньому очевидною, зараз виправдовувалась реальною необхідністю. Обов'язок перед батьківщиною не такий осоружний, як обов'язок перед класом, що до нього ти ставишся зневажливо, тому Рупертові навіть подобався флот, хоч він не міг прийняти його статутів і дисципліни.
Та його постійно тривожили ті проблеми, яких не міг пояснити. Він завжди почував незадоволення — то самим собою й своїм безперспективним життям, то навколишнім світом. Так, його переслідував неспокій, а гроші лише давали можливість вічно шукати й помилятися, тобто загрожували кинути його в ту саму прірву, що в ній, мов неприкаяні, борсалися його батьки.
Після війни у нього з'явилася думка (адже робити було нічого) поїхати в Мексіку та оглянути пам'ятки культури ацтеків, і хоч в цьому не було нічого поганого, внутрішній голос підказував, чи не стає він на шлях свого батька, який завжди знаходив виправдання своїй бездіяльності. Отже, Руперт вирішив відмовитися од своїх грошей і піти на флот метеорологом. Він міг би влаштуватися й ліпше, але це відповідало його потягу до техніки й бажанню бути корисним. Такий крок не вирішував всіх його сумнівів, та все ж Руперт почував задоволення. Він наполегливо працював, одружився, мав двох дітей і не відчував більше вічного неспокою... вірніше, майже не відчував.
Бентежило його те, що, віднайшовши пояснення багатьох проблем, він так і не знайшов розгадки сенсу життя. Довгі пошуки не лякали його. Він все ще сподівався якось зв'язати свої сумніви докупи. Життя — не збіг випадковостей, у нього є певна мета, і тому ним треба дорожити. Та Руперт знав, що воно сповнене несподіванок і протиріч, от чому не здивувався, опинившись на кризі в товаристві ледве живого росіянина.
Адже уламки, порозкидані довкола, з певністю свідчили, що поранений льотчик — росіянин.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Росіянин лежав без тями, а всі його п'ять товаришів були мертві. Розбитий фюзеляж міг сховати лише одного, і Ройс втягнув туди росіянина, не одстібуючи від крісла. Перш за все йому потрібне тепло. Ройс зібрав скинуті мішки, переволік їх через тороси і позавішував парашутами діри. Про багаття годі було й думати — де тут візьмеш палива? — і він вирішив роздягнути пораненого та запхати його в спальний мішок.
— Він порався швидко, але продумано. Ноги росіянина, очевидйо, зламані, бо не рухались. Одне вухо дуже приморожене. "Погані справи,— подумав Ройс і глянув у жовтаве лице потерпілого.—. Він може й вижити, але хто зна, що там у нього потрощено всередині". Ройс вирішив не чіпати його ніг: спершу треба одігріти як слід бідолаху, а потім братися за інше. Задубілими руками він почав запихати неслухняне й важке тіло в нейлоновий мішок, пан-труючи, щоб сніг не потрапляв досередини.
Запакувавши росіянина, він підмостив під нього килимок, а зверху вкрив ковдрами й шкіряною курткою. Потім пішов шукати решту мішків, з їжею та спорядженням, поки раптова ніч, наче засувка фотокамери, не заслонила кригу.
Глянувши на циферблат, він побачив, що перебуває тут уже п'ять годин. П'ять годин — не так-то й багато в порівнянні з тим, скільки ще доведеться йому тут сидіти.
Чинити завжди по-своєму було до того властиве Рупер-тові, що він навіть не розумів, як уперто й наполегливо йшов до мети, а коли б зрозумів, то, напевно, здивувався б. Зараз він опинився в становищі, яке найбільше відповідало його натурі: тут хоч-не-хоч треба все брати на себе. Він попоїв, проспав до ранку в спальному мішку, а щойно прокинувшись, побачив, що обличчя росіянина ледь-ледь почервоніло.
Потім став поглядати на небо та дослухатися, ждучи, коли можна буде розікласти сигнальне багаття. Проте сьогодні безмежне арктичне небо було не синім, а олив'яно-сірим і низьким; по кризі гуляв вітер, здіймаючи порошу і, дедалі посилюючись, переходив у шторм. Ройс знав, що це надовго. Він пошкодував, що не зібрав учора решту мішків, хай навіть у темряві, бо зараз вийти неможливо.
Погане становище, але те, що почалося потім, було ще гірше. Крижина тріскалась. Ніби лунав гуркіт грому, і за кожним разом одламувався чималий шмат, а той уламок, що на ньому вони були, здригався й стугонів, наче палуба океанського лайнера в бурю.
— От ще мені лиха година! — вигукнув Руперт.
Він оце вперше заговорив сам із собою й, збагнувши це, зрозумів, які погані справи.
Вітер стогнав і кидався навсібіч, люто грюкаючи рештками фюзеляжу та ганяючи сюди-туди зернистий сніг, і
Ройс відчував, як метляється підлога, чув гуркіт і скрегіт здиблених крижин.
День минув, але, мабуть, ніхто й не збирався посилати за ними літак. Ройс присідав навшпиньки біля росіянина, змітав сніг із лиця й час від часу засовував руку до спального мішка, щоб пересвідчитись, чи ще тепле тіло. Він жував сухий концентрат овочевого супу, виколупуючи його з обгортки складаним ножиком. Росіянин зрідка ворушився, плямкав сухими губами, але Руперт не був певен, що зможе його погодувати. Може, дати йому трохи згущеного молока? Він знайшов російську байку, проте молоко замерзло й не виливалося.
Потрібен вогонь. Руперт розпоров зелене сидіння, вийняв жмут набивки, покропив спиртом із аптечки й запалив; сірники виявились у росіянина в кишені. Спалахнуло тьмяне полум'я, фюзеляж наповнився чадом, парашут, що ним було завішено вхід, надимався й лопотів, ганяючи дим туди-сюди. Ройс загородив вогонь од вітру і взявся розігрівати банку. Він смажив її до тих пір, поки молоко не потекло.
— От дурень!
Розжарена банка обпекла йому пальці, хоч руки геть задубіли. Підождавши, поки зашпори одійдуть, Ройс підвів голову росіянина і спробував влити йому в рот молока.
— Пий! — вигукнув, перекриваючи свист вітру.