Осавул, виждавши момент, підвищив голос:
— Це я, козачий офіцер, вірний слуга батьківщини, і раптом — брешу? Коли хочете знати, я тричі був поранений на фронті.
Йому, мабуть, уперше довелося почути від нижнього чина зухвалі слова образи. Вражений, він якось дивно засіпав головою. Несподівано для всіх він заплакав, а потім зняв свій кашкет і, показуючи на сивіюче волосся, почав викрикувати з якимсь внутрішнім болем:
— Коли ви мені не вірите, то повірте моєму сивому волоссю, що я правду вам кажу. У кожного з вас є мати. Що може бути дорожче від імені матері! Я клянусь ім'ям матері своєї, що ваші кості будуть зариті в японській землі. Я кажу це тільки тому, що мені щиро жаль вас.
Здавалося, охоплений зрадницьким натхненням, він сам вірив у те, що говорив. Це справило на солдатів приголомшливе враження. Особливо стривожились запасні. У кожного з них постійні думи про далеку домівку і про покинуту сім'ю давно згризли серце. Почулись вигуки, роздратовані й тоскні:
— Ах, мерзотники! Ах, політикани! Що вони з нами зробили...
— А у мене вдома діти залишились...
— Пропала для нас батьківщина...
Момент для заперечення офіцерові був пропущений. Кожне слово з нашого боку могло б викликати у солдатів вибухи обурення. Розлючені і на якийсь час засліплені, вони ладні були в ту ж мить помститися на будь-кому — і за пережитий біль розлуки з рідними, і за всі злигодні, і за тягар тривалого полону.
Хтось із полонених в розпачі залементував:
— Ваше високоблагородіе, що ж тепер нам робити?
На це була негайна відповідь, холодна й сувора, як металічний брязкіт рушничного затвора:
— Треба добре провчити цих політиканів. А потім царю-батюшці прохання напишіть. Можливо, він змилосердиться над вами і простить вас.
Офіцери зникли, але думка, кинута ними, як нічна лиховісна птиця, перелітала з одного барака до другого, породжуючи заворушення серед полонених.
Другого дня, після сніданку, до барака № 2, де я жив, почали підходити солдати. Коли їх зібралося кілька десятків, вони поставили вимогу дати їм на розправу мене і найближчого мого помічника, мінера ослябської команди Костянтина Степановича Болтишева. В бараці жило сто п'ятдесят матросів, і ми легко відбили нападників. Але взагалі в таборі сухопутних полонених було вдвічі більше, ніж моряків. Натовп швидко зростав, збільшувався, оточуючи наш барак з усіх боків. Деякі солдати озброїлись сокирами, взятими з кухонь, інші — кілками й камінням. Лунали вигуки:
— Новикова давай сюди!
— А ще Болтишева!
— Обох цих злочинців на суд народний!
Перед цією грізною силою з нашого барака один за одним почали зникати матроси, аж поки лишилося дванадцять вірних товаришів. Що ми могли вдіяти проти трьохтисячної юрби! Я кілька разів намагався умовити її, але це було так само марно, як марно кричати в бурю на морські хвилі, що лізуть на борт судна. Тут була та сама стихія. Біля дверей і біля всіх вікон скупчилися люди, галасуючи всяк на свій лад. І що далі, то більше шаленіли ці люди, п'яніючи від власної люті. Думки застигали від жаху, коли я дивився на їхні напружено набряклі обличчя, перекривлені роти, вибалушені очі. Не було ніякого сумніву, що мене і моїх товаришів не тільки уб'ють, але й знущатимуться з наших трупів. Випадково вийти живим з цусімського пекла і через кілька місяців на далекій чужині загинути від рук. своїх земляків,— що може бути безглуздіше за це? Ще зовсім недавно я був для них до деякої міри ватажком, вони виявляли повагу до мене, а тепер збиралися з невблаганною жорстокістю мене розтерзати, сподіваючись, що цим полегшать свою долю.
Через барак почали проходити солдати, але ніхто з них не наважувався першим кинутись на нас. Річ у тому, що серед полонених поширились чутки, ніби у нас є револьвери, бомби, пекельні машини. Це на деякий час врятувало нас Насправді ж ми були озброєні тільки японськими ножами, схожими на кинджали. Кожний із нас під полою шинелі, накинутої на плечі, держав напоготові такий ніж. %
Один солдат, проходячи мимо, тримав у правій руці пляшку з піском. Очевидно, він мав на Мір ударити нею мене по лобі, щоб розтрощити мені голову і зразу засліпити піском. Розрахунок у нього був такий, що я з запорошеними очима не зумію попасти в нього з неіснуючого револьвера. Але в останній момент він не зважився на це і шпурнув пляшку здалека. Вона попала в мого товариша Голубєва і розсікла йому вилицю.
Наближався кінець.
Старшина барака, боцман гвардійського екіпажу Василь Червонен-ко, з люб'язною таємничістю попередив нас:
— Зараз підпалять барак. Уже по жердину побігли. Ви всі згорите живцем.
Барак був зроблений з тесу і вкритий сухою рисовою половою. За кілька хвилин він спалахне. Нам доведеться корчитись у вогні.
Від слів Червоненка на мене дихнуло середньовіччям. Я здригнувся, наче мене лизнуло вже полум'я вогнища. За стінами нашого житла шаленів невгамовний галас трьох тисяч чоловік, а в моїй враженій свідомості, в потаємних глибинах її, наче комарина пісня, жалюгідно звучала фраза, яку я чув сотні разів: "Глас народу'— глас божий". Я переглянувся з Болтишевим. Це був здоровенний парубок, широкоплечий, грудастий, чорноголовий, з міцними, як манільський трос, мускулами. Трохи зігнувшись, він став у напружену позу і дихав важко і $лобно, а карі очі його сховались під лоб і гостро стежили за всім з-під нахмурених брів, як з-під паркана. Якесь зрушення сталося в моїх мозкових клітинах, штовхаючи мене на одчайдушний крок, і я сказав, звертаючись до Болтишева:
— Костю, нам самим слід напасти на них.
Він наче ждав моєї пропозиції і рішуче відповів:
— Так, я перший піду. З цим погодились інші.
Болтишев рушив до виходу. Ми пішли за ним. Поки ми йшли до дверей, мені здавалося, що в цілому всесвіті нічого більше не лишилося, крім цього стовпища людей, що жадало перетворити нас у криваве м'ясо. Щось тваринне прокинулось і в мені, наче ніколи я не читав найпрекрасніших книг, геніальних творів, які закликали до людяності. Кожен мускул мій напружився. Єдина думка, холодна й ясна, як промінь морозного ранку, пронизувала мозок — не промахнутися і вправніше завдати удару ворогам. Тільки-но Болтишев з'явився на ґанку, ще дужче залунали стадні вигуки, і сотні рук простяглися до нього, немов за дорогоцінною здобиччю. І в цей рішучий момент я ясно почув, як чийсь голос, надзвичайно високий, вирізняючись із загального клекітно-го реву юрби, злетів над людськими головами і наче повис у повітрі:
— Зарізали!.. За-рі-за-ли!..
Передні ряди солдатів здригнулися, на хвилину змовкли. Я побачив перекривлене обличчя пораненого, широко розкритий рот, дрібні зуби і вирячені великі очі, що повисли над щоками, як дві мутні електричні лампочки. А потім запам'ятався Болтишев. Ошалілий, з обличчям божевільного, він високо підіймав закривавлений ніж. Ми теж, скинувши з плечей шинелі, підняли ножі. І тут сталося те, чого ми не сподівалися: тритисячна юрба метнулася від нас в різні боки. Охоплені панікою, солдати бігли геть широкою вулицею, збиваючи один одного, перекидаючись, бігли так, наче вони ніколи не бували на фронті... Дехто, гнаний сліпим страхом, поліз під ґанок. Ми гналися за ними недовго, а потім, опам'ятавшись, побачили, що навколо нас нікого нема. Тоді й ми в свою чергу, всі дванадцять чоловік, кинулись з табору в місто і бігли, плутаючи по вулицях, до того часу, поки не заарештувала нас поліція.
Нас посадили в японську тюрму.
А через два дні я через японського перекладача дізнався, що розлючені солдати забрали всі мої речі, книги і чемодан з рукописами, все це винесли з барака надвір і спалили на вогнищі.
Перекладач, розповідаючи мені про це, додав, хитрувато мружачи чорні очі:
— Справжня війна була. З однієї сторони кілька поранених ножами, з другої — після вашої втечі двох так скалічили, що навряд чи житимуть.
Так загинув весь мій матеріал про Цусіму.
Я був такий вражений, що не спав цілий тиждень. У мене почалися припадки. Я з вдячністю згадую лікаря, що врятував мене від божевілля.
Японці, вчинивши слідство в нашій справі, дійшли висновку, що наша втеча була вимушена, і хотіли повернути нас у табір. Але ми самі просили їх затримати нас у тюрмі якомога довше. Тижнів через два вони перевели нас до приміщення при одному госпіталі. Тут ми жили вільно, без караулу, могли ходити по місту. З табору до нас приходили матроси. Від них ми довідались, що після погрому багато солдатів каються в своїх вчинках.
Стався розкол і серед полонених офіцерів: ще до оголошення в Росії свобод, безпосередньо після Цусіми, що показала всю відсталість нашого флоту і потворність самодержавного ладу, деякі з них стали революціонерами. На час описуваної події число їх значно зросло. І от до Кумамота приїхали з іншого міста саме такі офіцери, головним чином флотські, з броненосця "Орел". Вони влаштували в нашому таборі мітинг і пояснили полоненим смисл царського маніфесту про свободи.
— Вся Сибірська залізниця в руках революціонерів! — сміливо вигукував флотський офіцер, оточений слухачами в дві тисячі чоловік.— Коли вони дізнаються, що ви виступаєте проти свободи, то як вони поставляться до вас? Невже ви думаєте, що таких мракобісів, якими ви показали себе, вони повезуть в Росію? Вам доведеться йти пішки через весь Сибір. Скажу більше: ще до того, як ви рушите з Японії і будете переїздити до Владивостока пароплавами через море, революційні матроси викинуть вас за борт.
Тепер ніхто з полонених уже не сумнівався, що в Росії справді оголошено свободу. Інакше офіцери не виступали б так одверто. Знову заохали солдати. На цей раз почали бити тих верховодів, що влаштували погром проти нас. А щодо нас із кожного барака надійшло до японської канцелярії прохання за підписом старшин. В них, в цих проханнях, говорилося, що ми перші люди на світі і що ми потерпіли безневинно, а тому нас негайно треба повернути до табору: за нашу недоторканність всі ручаються.
Цілий місяць ми прожили поза табором. Повертаючись з товаришами в свій барак № 2, я все ще відчував страх перед юрбою. Полонені зустріли нас дуже урочисто — з червоним прапором, з революційними піснями. Мене качали, вигукуючи "ура". Але коли десятки дужих рук підкидали мене вгору, я вкривався холодним потом і почував себе так, як, мабуть, почувало б себе котеня, яким бавиться тигр.
Ще перебуваючи в японській тюрмі, я почав відновлювати втрачений матеріал про Цусіму по пам'яті.