А Мишко все на снігу сидить. Я підтягнув до нього ялинку й кажу:
— Ти краще на ялинку сядь, а то простудишся. Він сів на ялинку. Тут мені ось що спало на думку.
— Мишко, — кажу я, — а що, коли тебе повезти на ялинці?
— Як — на ялинці?
— А отак: ти сиди, а я за стовбур тягтиму. Ану, тримайсь!
Я схопив ялинку за стовбур і поволік. От як ловко придумав! Сніг на дорозі твердий, укочений, ялинка по ньому легко йде, а Мишко на ній — мов на санках!
— Чудово! — кажу я. — Ану, держи сокиру.
Віддав йому сокиру. Мишко вмостився зручніше, і я повіз його по дорозі. Скоро ми вибралися на узлісся й відразу побачили вогники.
— Мишко! — кажу. — Станція!
Здалеку вже було чути гук поїзда.
— Швидше! — каже Мишко. — Запізнимося на поїзда.
Я побіг щодуху. Мишко кричить:
— Наддай ходи! Запізнимося!
Поїзд уже під'їжджав до станції. Тут і ми наспіли. Підбігаємо до вагона. Я підсадив Мишка. Поїзд рушив, я скочив на підніжку і ялинку за собою втяг. Пасажири у вагоні картали нас за те, що ялинка колюча.
Хтось запитав:
— Де ви взяли таку обідрану ялинку?
Ми почали розповідати, що з нами в лісі скоїлося. Тоді всі стали жаліти нас. Одна тітонька посадила Мишка на лавку, зняла з нього валянок і оглянула ногу.
— Нічого страшного нема, — сказала вона. — Просто забив.
— А я думав, що ногу зламав, так вона в мене боліла, — каже Мишко.
Хтось сказав:
— Нічого, до весілля заживе!
Усі засміялися. Одна тітонька дала нам по пирогу, а інша — цукерок. Ми зраділи, бо дуже зголодніли.
— Що ж ми тепер будемо робити? — кажу я. — У нас на двох одна ялинка.
— Віддай її на сьогодні мені, — каже Мишко, — і на тому кінець.
— Як це кінець? Я її тягнув через увесь ліс та ще тебе на ній віз, а тепер сам без ялинки залишусь?
— Так ти мені її тільки на сьогодні дай, а завтра я тобі поверну назад.
— Гарненька, — кажу, — штука! В усіх хлопців свято, а в мене навіть ялинки не буде!
— Ну ти зрозумій, — каже Мишко, — до мене сьогодні хлопці прийдуть! Що ж я без ялинки робитиму?
— Ну, покажеш їм свої бенгальські вогні. Що, хлопці ялинки не бачили?
— Таж бенгальські вогні, мабуть, не горітимуть. Я їх уже двадцять разів робив — нічого не виходить. Тільки дим, та й годі!
— А може, вийде?
— Ні, я й не згадуватиму про це. Може, хлопці вже забули.
— Е, ні, не забули! Не треба було завчасу хвалитися.
— Якби в мене ялинка була, — каже Мишко, — я про бенгальські вогні що-небудь вигадав би і якось викрутився б, а тепер просто не знаю, що діяти.
— Ні, — кажу, — не можу я тобі ялинку віддати. В мене ще жодного року так не було, щоб ялинки не було.
— Ну будь другом, виручи! Ти мене вже не раз виручав!
— Що ж, я тебе завжди виручати повинен?
— Ну, востаннє! Я тобі що хочеш за це дам. Візьми мої лижі, ковзани, чарівний ліхтар, альбом з марками. Ти ж сам знаєш, що в мене є. Вибирай що завгодно.
— Гаразд, — сказав я. — Коли так, віддай мені свого Дружка.
Мишко задумався. Він одвернувся й довго мовчав. Тоді подивився на мене — очі у нього були сумні — і сказав:
— Ні, Дружка я не можу віддати.
— Ну от! Казав "що завгодно", а тепер…
— Я забув про Дружка… Я, коли говорив, думав про предмети. А Дружок не предмет, він живий.
— То й що ж? Простий собака! Якби він хоч породистий був.
— Він же не винен, що він не породистий! Однак він любить мене. Коли мене вдома немає, він думає про мене, а коли я приходжу, радіє і махає хвостом… Ні, хай буде що буде! Хай хлопці сміються з мене, а з Дружком я не розлучуся, навіть коли б ти мені дав цілу гору золота!
— Ну гаразд, — кажу я, — бери тоді ялинку задарма.
— Навіщо задарма? Коли вже я обіцяв будь-що, то й бери будь-що. Хочеш, я тобі дам чарівний ліхтар з усіма малюнками? Ти ж дуже хотів, щоб у тебе був чарівний ліхтар.
— Ні, не треба мені чарівного ліхтаря. Бери так.
— Ти ж стільки трудився заради ялинки — навіщо віддавати задарма?
— Ну й нехай! Мені нічого не треба.
— Ну й мені задарма не треба, — каже Мишко.
— То це ж не зовсім задарма, — кажу я. — Просто так, заради дружби. Адже дружба дорожча за чарівний ліхтар! Хай це буде наша спільна ялинка.
Поки ми розмовляли, поїзд підійшов до станції. Ми й не помітили, як доїхали. У Мишка нога зовсім перестала боліти. Він тільки трохи накульгував, коли ми зійшли з поїзда.
Я спочатку забіг додому, щоб мама не турбувалась, а тоді помчав до Мишка — прикрашати нашу спільну ялинку.
Ялинка вже стояла посеред кімнати, і Мишко заклеював обідрані місця зеленим папером. Ми ще не закінчили прикрашати ялинку, як почали збиратися хлопці.
— Що ж ти, покликав на ялинку, а сам навіть не прикрасив її! — образились вони.
Ми стали розповідати про наші пригоди, а Мишко навіть прибрехав, ніби на нас напали у лісі вовки і ми від них сховалися на дерево. Хлопці не повірили і сміялися з нас. Мишко спочатку переконував їх, а тоді махнув рукою і сам сміявся. Мишкові мама й тато пішли зустрічати Новий рік до сусідів, а для нас мама приготувала великий круглий пиріг з варенням та інші різні смачні речі, щоб ми теж могли добре зустріти Новий рік.
Ми залишилися самі в кімнаті. Хлопці нікого не соромились і мало не на головах ходили. Ніколи я не чув такого галасу! А Мишко галасував найбільше за всіх. Ну, я-то розумів, чому він так розійшовся. Він старався, щоб хто-небудь із хлопців не згадав про бенгальські вогні, й вигадував щораз нові фокуси.
Потім ми запалили на ялинці різноколірні електричні лампочки, і тут раптом годинник почав відбивати дванадцяту годину.
— Ура! — вигукнув Мишко. — З Новим роком!
— Ура! — підхопили хлопці. — З Новим роком! Ур-а-а!
Мишко вже вважав, що все закінчилося благополучно, і загорлав:
— А тепер сідайте за стіл, хлопці, буде чай з пирогом!
— А бенгальські вогні де? — закричав хтось.
— Бенгальські вогні? — розгубився Мишко. — Вони ще не готові.
— Що ж ти, покликав на ялинку, казав, бенгальські вогні будуть… Це обман!
— Слово честі, хлопці, ніякого обману нема! Бенгальські вогні є, тільки вони ще сирі…
— Ану, покажи. Може, вони вже висохли. А може, ніяких бенгальських вогнів нема?
Мишко неохоче поліз на шафу й мало не впав звідти разом з ковбасками. Вони вже висохли й перетворились у тверді палички.
— Ну от! — загаласували хлопці. — Зовсім сухі! Що ти обдурюєш!
— Це тільки так здається, — виправдовувався Мишко. — Їм ще довго сохнути треба. Вони не горітимуть.
— А ось ми зараз подивимося! — загаласували хлопці.
Вони розхапали усі палички, загнули дротинки гачечками і розвішали їх на ялинці.
— Стривайте, хлопці, — волав Мишко, — треба спершу перевірити!
Але його ніхто не слухав.
Хлопці взяли сірники й підпалили всі бенгальські вогні відразу.
Тут почулося сичання, немов уся кімната наповнилася гадюками. Хлопці шарахнулися навсібіч. Раптом бенгальські вогні спалахнули, заблискотіли і розсипалися довкола вогненними бризками. Це був фейєрверк! Ні, який там фейєрверк — північне сяйво! Виверження вулкапа! Вся ялинка сяяла й сипала навколо сріблом. Ми стояли мов зачаровані й дивилися, дивилися.
Нарешті вогні догоріли, і вся кімната сповнилась якимось їдким, задушливим димом. Хлопці чхали, кашляли, терли руками очі. Ми всі юрбою кинулися в коридор, але дим з кімнати шугнув за нами. Тоді хлопці стали хапати свої пальта й шапки й розходитися.
— Хлопці, а чай з пирогом? — надривався Мишко.
Але ніхто не звертав на нього уваги. Хлопці кашляли, одягались і розходились. Мишко вчепився в мене, відняв мою шапку і закричав:
— Не йди хоч ти! Залишся хоч заради дружби! Будемо чай з пирогом пити!
Ми з Мишкам залишилися самі. Дим потроху розвіявся, але до кімнати однак не можна було ввійти. Тоді Мишко зав'язав рота мокрою хусткою, підбіг до пирога, схопив його і приніс на кухню.
Чайник уже закипів, і ми пили чай з пирогом. Пиріг був смачний, і варенням, тільки він все-таки пропах димом від бенгальських вогнів. Але це нічого. Ми з Мишком з'їли півпирога, а другу половину доїв Дружок.