Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу:
— Напевне, його забрав хто-небудь.
— Давай ще раз пройдемо по вагонах, — каже Мишко.
Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас.
— Нічого, — каже, — по вагонах шастати!
Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає:
— Що з тобою?
— Дружок пропав!
— Який Дружок?
— Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа?
— Ні, не одержувала.
— Ну от! А я писав.
Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі.
* * *
Наступного дня Мишко приходить до мене й каже:
— Знаєш, тепер виходить — я злодій!
— Чому?
— Ну, я ж чужий чемодан узяв.
— Ти ж помилково.
— Злодій теж може сказати, що він помилково.
— Тобі ж ніхто не каже, що ти злодій.
— Не каже, а все-таки совісно. Може, тій людині цей чемодан потрібний. Я повинен повернути.
— Та як же ти знайдеш що людину?
— А я напишу записки, що знайшов чемодан, і розклею по всьому місту. Господар побачить записку і прийде по свій чемодан.
— Правильно! — кажу я.
— Давай записки писати.
Накраяли ми паперу й стали писати:
"Ми знайшли чемодан у вагоні. Одержати в Мишка Козлова. Піщана вулиця, № 8, кв. 3".
Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу:
— Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв.
— Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, — сказав Мишко.
Накраяли ми ще паперу й ну писати:
"Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3".
Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах…
Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали — раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька.
— Вам кого? — запитує Мишко.
— Мишка Козлова.
Мишко здивувався: звідки вона його знає?
— А навіщо?
— Я, — каже, — чемодан загубила.
— А! — зрадів Мишко. — Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан.
Тітонька подивилася і каже:
— Це не мій.
— Як — не ваш? — здивувався Мишко.
— Мій був більший, чорний, а цей рудий.
— Ну, тоді вашого у нас нема, — каже Мишко. — Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка.
Тітонька засміялася і каже:
— Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: "Мій чемодан", і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають!
— Правильно! — каже Мишко. — А ми й не подумали!
Тітонька пішла.
— От бачиш, — каже Мишко, — відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться!
Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня — усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу.
— Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома.
— А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити?
— Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли.
* * *
Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках.
— Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками.
Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами.
— Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість "Піщана" вулиця написала "Пічна". Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія!
— Що це за грамотій?
— А ось почитай листа.
Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно.
— "Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…" Що це? — каже мама. — Це ж ти писав!
Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік.
* * *
Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього:
— Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре!
Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене.
Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала:
— Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна "Зима"?
— Вчили! — загули всі хором.
— Хто пам'ятає цей вірш?
Всі мовчали. Я шепочу Мишкові:
— Ти ж пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— То піднімай руку!
Мишко підніс руку.
— Ну, виходь на середину й читай, — сказала вчителька.
Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…
Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже:
— Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда?
Мишко засоромився і каже:
— Правда.
— Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську.
— А вірші не треба кінчати? — запитав Мишко.
— Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш.
Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою:
— Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько — Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, — кажу. — Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати.
— Ну, що тепер буде? — турбувався Мишко. — Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді!
Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов.
— Ну, що тобі вчителька сказала? — питаю я.
— Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу.
Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді.
— Вам кого? — запитала вона.
А ми забули, як звати вчительку.
— Почекайте, — каже Мишко. — Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну.
Оленка каже:
— Ви, певно, чемодан принесли?
— Принесли.
— Ну, заходьте.
Вона провела нас до кімнати і закричала:
— Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли!
Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа.
— Ось вони, мої любі старі окуляри! — зрадів він. — Як добре, що вони знайшлися! А то я до нових окулярів ніяк не можу звикнути.
Мишко каже:
— Ми нічого не чіпали. Все чекали, коли господар знайдеться. Ми навіть скрізь оголошення наклеїли, що знайшли чемодан.
— Ну от! — сказав дядько Федір. — А я ніколи не читаю об'яв на стінах. Ну, нічого, наступного разу буду розумніший — завжди читатиму.
Оленка кудись пішла, а тоді повернулась до кімнати, а за нею бігло цуценя. Воно було все руде, тільки одне вухо мало чорне.
— Глянь! — прошепотів Мишко.
Цуценя насторожилося, трохи підняло своє вухо й подивилось на нас.
— Дружок! — закричали ми.
Дружок заскавулів од радості, кинувся до нас, стрибає, гавкає. Мишко схопив його на руки:
— Дружок! Вірний мій пес! Значить, ти не забув нас?
Дружок лизав йому щоки, а Мишко цілував його прямо в писок. Оленка сміялася, плескала в долоні й кричала:
— Ми його в чемодані з поїзда принесли! Ми помилково ваш чемодан узяли. Це все дядечко Федір винен!
— Так, — сказав дядько Федір, — це моя провина. Я перший узяв ваш чемодан, а тоді вже ви мій взяли.
Вони віддали нам чемодан, в якому Дружок їхав у поїзді. Оленка, певно, дуже не хотіла розлучатися з Дружком. На очах у неї навіть сльози були. Мишко сказав, що наступного року в Діанки знов будуть цуценятка, тоді ми виберемо найкрасивіше і привеземо їй.
— Неодмінно привезіть, — сказала Оленка.
Ми попрощались і вийшли на вулицю. Дружок сидів на руках у Мишка, крутив на всі боки головою, і очі в нього були такі, ніби він з усього дивувався. Напевне, Оленка весь час тримала його вдома і нічого йому не показувала.
Коли ми підійшли до будинку, у нас на ґанку сиділи дві тітки й дядько. Вони, виявляється, нас чекали.
— Ви, напевне, по чемодан прийшли? — запитали ми їх.
— Так, — сказали вони. — Це ви ті хлопці, котрі чемодан знайшли?
— Так, це ми, — кажемо ми. — Тільки ніякого чемодана тепер у нас нема.