У кутках повітки на підставках стояли горщики з кактусами та іншими пустельними рослинами. Підв'язаний до двох стовпів, коливався, мов вітрило рибальського судна, безбарвний гамак. Крізь свистіння бурі та шум води чувся далекий лемент, верещання дивовижних звірів, голоси людей, що терпіли корабельну аварію.
Ерендіра та удівець увійшли в повітку, і їх мало не збив з ніг шквал дощу. Серед розбурханого урагану не можна було нічого почути. Коли удівець накинувся на дівчину, вона скрикнула і зробила спробу втекти. Удівець не промовив ні слова, скрутив їй зап'ястя й потяг до гамака. Вона опиралась, дряпала його обличчя, кричала, але міцний ляпас підняв її над землею, і вона попливла у повітрі з розпущеним волоссям, схожа на медузу, що гойдається на хвилях. Перш ніж вона впала на долівку, удівець схопив її за талію і, давши добрячого стусана, кинув у гамак. Від жаху Ерендіра знепритомніла, й удівець почав зривати з неї одяг.
*
Коли в селищі не лишилося більше жодного чоловіка, який зміг би заплатити хоч що-небудь за кохання Ерендіри, баба повезла її у ваговозі по дорозі контрабандистів. Вони їхали на відкритому кузові посеред мішків з рисом, банок із смальцем та тим, що залишилося від пожежі: узголов'ям королівського ліжка, фігуркою ангела, обпаленим троном та іншими непотрібними речами. У скрині, на якій маляр намалював два хрести, покоїлись останки двох Амадісів.
Баба захищалася від одвічного сонця розпоротою парасолькою і важко дихала від куряви та поту, але навіть у такому безнадійному стані намагалась зберегти гідність та владність. За штабелями з банками та мішками з рису сиділа Ерендіра — вона заплатила вантажникові грузовика за переїзд своїм тілом. Спочатку дівчина поводилася з вантажником так само агресивно, як із удівцем. Але цей був не такий брутальний, він поставився до дівчини ласкаво і навіть ніжно, і вона трохи заспокоїлась. Коли після важкої дороги, яка тривала цілий день, вони дісталися нарешті до першого селища, Ерендіра та вантажник відпочивали від кохання за купою вантажу. Водій машини крикнув старій:
— Отут: далі вже людно.
Баба недовірливо дивилася на злиденні безлюдні вулички селища, трохи більшого, але також самого мізерного, як те, що вони його залишили.
— Щось людей не видно, — сказала вона.
— Це територія місії, — зауважив водій.
— Мене більше цікавить контрабанда, а не милосердя, — відповіла стара.
Прислухаючись до слів баби, Ерендіра колупала мішок з рисом, несподівано вона потягла за якусь нитку і витягла довге намисто із справжніх перлин. Дівчина перелякано дивилась на намисто, яке, мов мертва гадюка, лежало на її руках, а водій тим часом відповідав старій:
— Ви марите наяву, сеньйоро, контрабандисти вже не існують.
— Авжеж, — відповіла баба, — так я тобі й повірила!
— Ну то пошукайте їх, може, знайдете, — пожартував водій. — Всі про них говорять, але ніхто їх не бачить.
Вантажник побачив, що Ерендіра витягла намисто, і швидко запхав його знову в мішок з рисом. Бабка, яка вирішила залишитись у селищі, незважаючи на його бідність, покликала онуку допомогти їй зійти з машини. Ерендіра квапливо і щиро поцілувала вантажника і попрощалася з ним.
Стара чекала на онуку, сидячи на троні посеред вулиці, куди звалили вантаж. Останньою спустили скриню з Амадісами.
— Така важка, наче там мрець, — сміявся водій.
— Там їх двоє, — відказала бабка. — Отож, ставтеся до них поштиво.
— Б'юся об заклад, що там мармурові статуї, — сміявся й далі водій.
Він поставив скриню з кістками посеред обпалених меблів і простягнув долоню до бабусі.
— П'ятдесят песо, — сказав.
Стара вказала на вантажника.
— Ось він вам заплатить.
Водій здивовано подивився на помічника, той ствердно кивнув. Водій повернувся до кабіни, де сиділа жінка в траурі з дитиною на руках, яка плакала від спеки. Вантажник, дуже впевнений у собі, сказав бабці:
— Ерендіра піде зі мною, якщо ви не проти. У мене серйозні наміри.
Перелякана дівчина втрутилася.
— Я нічого не обіцяла!
— Це я так вирішив, — відповів вантажник.
Стара зміряла його поглядом.
— Я не проти, — сказала вона, — якщо ти заплатиш мені за все, що я втратила через її необережність. Це вісімсот сімдесят дві тисячі триста п'ятнадцять песо, мінус чотириста двадцять, які я вже одержала, тобто вісімсот сімдесят одна тисяча вісімсот дев'яносто п'ять.
Вантажівка рушила.
— Вірте мені, якби в мене була така купа грошей, я б віддав їх за дівчину. Вона варта цього, — серйозно відповів вантажник.
Старій сподобались слова хлопця.
— Ну так приходь, хлопче, коли в тебе будуть такі гроші, відказала вона, — а тепер іди, бо як будеш багато говорити, вийде, що ти мені винний ще десять песо.
Вантажник скочив у кузов вантажівки і звідти помахав рукою Ерендірі, але вона була така перелякана, що не відповіла йому. На тому самому безлюдному місці, де їх залишила вантажівка, Ерендіра й баба спорудили собі житло з листів цинку й залишків східних килимів, постелили дві циновки на землю і заснули так само міцно, як у будинку, доки сонце, що пробивалось крізь стелю, розбудило їх.
Цього ранку стара сама почала прибирати Ерендіру. Вона вимастила її обличчя чимось білим, що було в моді за років її молодості, приклеїла дівчині фальшиві вії, на голову почепила бант, що скидався на метелика.
— У тебе жахливий вигляд, — визнала бабка, — але отак все-таки краще, чоловіки погано знаються на жіночих химерах.
Обидві вони почули раніше, ніж побачили, двох мулів, що копотіли по кам'яній пустелі. За наказом бабусі Ерендіра лягла на циновку в позі театральної хористки, яка чекає підняття завіси. Спираючись на єпископську патерицю, стара вийшла з помешкання і сіла на трон чекати наближення мулів.
З'явився поштар, одягнений у костюм кольору хакі, гетри та корковий шолом, на поясі пістолет у кобурі; було йому років двадцять, хоч виглядав він старішим через свою професію. Він їхав на доброму мулі і вів за недоуздок іншого мула, не такого міцного, який ніс на собі клунки з поштою.
Проїжджаючи повз стару, поштар привітався і поїхав далі, але вона зробила йому знак, щоб він подивився всередину хатинки. Чоловік зупинився і побачив Ерендіру, яка лежала на циновці у своїх прикрасах та вишиваному фіолетовому одязі.
— Тобі подобається? — запитала стара.
Поштар спочатку не зрозумів, що йому пропонують.
— Натще непогано, — посміхнувся потім.
— П'ятдесят песо, — сказала баба.
— Ого! Та що вона, із золота! — сказав він. — Стільки я витрачаю на харчі за цілий місяць.
— Не скупись, — зауважила стара. — Повітряна пошта добре оплачується, майже як панотці.
— Я національна пошта, а повітряну возить машина.
— У всякому разі кохання не менш важлива справа, ніж їжа, — сказала бабка.
— Але воно не годує.
Стара зрозуміла, що з нього багато не візьмеш.
— Скільки в тебе є? — запитала.
Поштар зліз із мула, витяг з кишені зім'яті гроші і показав старій. Вона схопила їх усі своєю хижою рукою.
— Для тебе я зроблю знижку, — сказала вона, — але з однією умовою: ти всюди розповідатимеш про Ерендіру.
— Хоч на другому кінці світу, — пообіцяв поштар. — На те й пошта.
Ерендіра зняла фальшиві вії, бо не могла й моргнути, й посунулася на один бік циновки, звільнивши місце для випадкового нареченого. Як тільки той увійшов досередини, бабуся енергійно смикнула за шнурок, на якому трималися зроблені із штори двері, і вхід було зачинено.
Стара не помилилася в поштареві. Після його розповідей прийшло багато чоловіків, деякі здалека, щоб познайомитися з Ерендірою, а за ними прибули столи з лотереєю та рундуки з їжею. Останнім приїхав на велосипеді фотограф, який поставив якраз навпроти хатинки триногу з чорним нарукавником, позаду якої приладнав завісу з намальованими лебедями.
Бабка, сидячи на троні, здавалось, не звертала уваги на весь цей гармидер. Єдине, що її цікавило, це порядок у черзі клієнтів та точна сума грошей, які вони мали заплатити, перш ніж увійти до Ерендіри. Напочатку стара поводилась дуже суворо з клієнтами, одного разу навіть відмовила одному, бо в нього не вистачило п'яти песо. Але з плином часу їй довелося пристосовуватись до життя, і кінець кінцем вона згодилась, щоб до грошей додавали медалі із зображенням святих, сімейні реліквії, подружні обручки і все, що було зроблене із золота, яке вона випробовувала на зуб.
Після довгого перебування в цьому першому селищі бабуся купила віслюка, і вони заглибились у пустелю, шукаючи інші місця, придатні для заробітку. Стара подорожувала на ношах, що їх приладнали на спині віслюка, і захищалась від палючого сонця поламаною парасолькою, яку тримала над її головою Ерендіра. Позаду йшло чотири індіанці, несучи циновки, реставрований трон, алебастрових ангелів та скриню з останками Амадісів. Фотограф їхав на велосипеді позаду цього каравану, але не випереджав його, удаючи, ніби їде у своїх справах.
Минуло шість місяців від часу пожежі, і бабуся почала уявляти собі перспективи свого бізнесу.
— Якщо й далі так піде, — сказала вона Ерендірі, — ти заплатиш мені борг через вісім років, сім місяців та одинадцять днів.
І вона знову заглибилась у підрахунки, заплющивши очі та пережовуючи зерна, які витягала із внутрішньої кишені жакета, де тримала також гроші. Потім додала:
— Звичайно, усе це, не рахуючи платні та харчів, що йдуть на індіанців, та ще деяких невеликих збитків.
Ерендіра, яка йшла поруч з віслюком, виснажена спекою та пилюкою, нічого не відповіла на зауваження баби, бо й так ледве стримувала сльози.
— У мене ломить усі кістки, — сказала вона.
— Постарайся заснути.
— Так, бабуню.
Вона закрила очі, глибоко вдихнула розпечене повітря і далі йшла уві сні.
*
Невеликий автомобіль, навантажений клітками, з'явився на обрії посеред куряви, лякаючи кіз, і збуджений галас пташок, немов струмінь холодної води, увірвався в недільну сплячку селища Сан Мігель де Десьєрто. Машину вів товстий фермер-голландець, сонце зробило темною шкіру його обличчя і в той же час знебарвило рудуваті й без того світлі вуса, колір яких він успадкував від своїх предків. Його син Улісс, що сидів поруч із ним, мав рожеве обличчя, сині блискучі очі і взагалі схожий був на невідомо звідки прибулого сюди ангела. Увагу голландця привернув намет, біля якого стояли в черзі солдати місцевого гарнізону.