А що з шапкою?
Батько написав у відповідь, що шапка ціла й що він принесе її на вокзал. Левек багато разів брав у вихователя батькового листа і знову віддавав його на зберігання, він зовсім перестав збиратись додому, і колонія йому подобалася все більше й більше.
Та одного разу у Левека сталося горе: він загубив носовичок. І як не загубити, коли кишені в нього завжди набиті камінцями й шишками! Носовичок невдовзі знайшовся.
А іншого разу Левек ходив цілий день як у воду опущений, проте вже зі своєї вини: увечері в спальні він свистів і клацав пальцями. Коли наступного дня за сніданком запитали, хто вчора свистів у спальні. Левек зразу сам признався.
— І клацав пальцями,— додав він і показав, як клацав.
Левек засмаг, додав у вазі цілих три фунти, і коли їхав додому, то пообіцяв, що наступного року знову приїде
й тоді вже жодного разу не заплаче...
Розділ четвертий
Фортеця. Яєчня. Гроза.
Пожежна команда
Де сто п'ятдесят хлопчаків, там війна. Де війна, там має бути фортеця.
Від колишньої фортеці за лісом майже нічого не лишилося, тому що вона була низенька й маленька. Тепер буде наново збудовано чотири наріжних форти, високий вал для шпиталю, майданчик для військовополонених і окопи. А два головних вали, які захищають вхід до фортеці, повинні бути не менше чотирьох ліктів заввишки.
У нас дванадцять лопат. Копачі скидають куртки, засукують рукави й беруться до роботи. Кожні десять хвилин робітники змінюються.
Силачу Корцажу і старшому Пресманові доручено перший форт; Херцман з Фріденсоном і Плоцький з Капланом, у дві лопати, трудяться над другим; Грозовський, Маргулес, Рашер і Шидловський насипають фортечний вал.
Діти молодші й слабші зводять наріжні форти. Безногий Вайнраух на милицях несе вахту в лівій частині фортеці, стежить, щоб Беда не побився з товаришами,— всяке буває за роботою.
Візочки нам зробив Юзеф: розпиляв на шматки дошки, просвердлив дірки й просунув у них вірьовки; неоковирні візочки, зате міцні. А економка, добра пані Папеш, дала кілька старих відер під пісок.
Усі шишки поки що йдуть у спільну яму, потім їх поділять між супротивниками.
З села прийшли маленький Ясек із Зосею і Маня з білявим Стахом. Вони допомагають збирати шишки.
— Раз, два... раз, два...
Туди, де робота не йде, поспішають на підмогу нові партії робітників.
Сурма. Десять хвилин минуло. Друга зміна береться за лопати.
Для трамбування землі править велике каміння. Напрямок, довжину й ширину ровів показують шворки, на-ннуті між кілочками, вбитими в землю, а щоб вирівняти вал, беруть довгу дошку, горизонтально кладуть її на землю і водять нею вгору і вниз; дошка зрізає пісок, наче гострий ніж. Лишається втоптати вал босими ногами.
Сьогодні тільки початок робіт, а триватимуть вони тижнів зо два.
Раз, два... Усе дружніше піднімаються й опускаються лопати. Стій! Відпочинок.
Прибуває останній транспорт каміння, зсипають до ями останні пригорщі шишок. Діти знову надягають куртки, вмощуються біля фортеці й слухають цікаву оповідь про маленького італійця з добре відомої всім книжки Амі-чиса '.
Невдовзі четверта. Робітники стають парами і з інструментами на плечах під звуки веселого маршу вертаються додому, щоб підкріпитись. Чергові виносять на веранду миски з водою і рушники. Підвечірок подобається всім.
Та і як не сподобатись! Адже сьогодні яєчня з картоплею! Одні згрібають яєчню вбік і їдять спочатку картоплю — вона не така смачна, а яєчню лишають на закуску. Інші, менш завбачливі, їдять спершу яєчню, а потім уже картоплю. І, нарешті, треті не без підстав стверджують, що найкраще їсти все разом, тому що тоді картоплі такий смак, як у яєчні. Кожен спосіб має своїх прихильників і противників, і за столом не змовкають жваві суперечки. Іноді, щоб розв'язати суперечку, звертаються до сторожа: він людина доросла, досвідчена і, мабуть, краще знає, як їсти яєчню з картоплею. Подекуди суперечка переходить у сварку, а якщо вже говорити відверто, дехто намагається переконати сусіда з допомогою кулаків. Ось які дивовижні в колонії звичаї...
А ввечері вдарила гроза.
Слідом за блискавкою гримнув грім, і ліс відповідає сердитим шелестом. Віконні шибки у спальні тривожно тремтять; вітер б'є по шибках великими дощовими краплями.
Здавалося б, дітям має бути страшно — гроза в лісі. Але вони спокійно засинають: знають, що в колонії не станеться нічого поганого. Можливо, хто й здригнеться при ударі грому, та ось уже всі сплять, стомлені роботою й суперечками про те, як їсти яєчню з картоплею. 1
А наступного дня знову світить сонце. Після зливи вали стали нижчі, зате міцніші. Малюки теж одержали лопати й копають під наглядом старших. Корцаж наглядає за маленьким Вайцом, Фромом і Фішбіном. Фріденсон копає з Наймайстром, який раз у раз кашляє. На допомогу прибуває Ротберг і Куліг.
З Костьольних Заремб прийшла мати з бліденьким хлопчиком, який учиться на рабина. Вона хоче порадитися з приводу здоров'я сина: їй казали, що в колонії слабкі діти стають дужими. Вона здивована, що хлопчики так тяжко працюють, а такі веселі.
А колоністи веселі тому, що сплять на соломі і п'ють молоко, і тому, що так чудесно пахне лісом і світить сонце...
Коли за тиждень земляні роботи помітно просунулись, настав час подумати про будівництво залізниці. Юзеф дав дітям непотрібну мітлу й старі граблі.
Залізничний насип, акуратно викладений камінцями й паличками, тягнеться аж до шосе. Стрілочник—Скора, тому що в нього хворе серце й він не може бігати: паровоз— Гудек Гевісгольд, тому що він свистить, мов справжній паровоз.
На будівництві зібралось багато дерева — хоч би пожежі не сталося. Довелось організувати пожежну команду.
Каски зробили з носовичків.
Кожна дружина одержує значок і сурму. Є і драбина, і тачка, і вірьовки, а от гумового шланга немає, і його замінили довгим корінняччям.
Пан Мечислав склав у полі величезну піч з високим кам'яним димарем. Діти наносили хмизу і влаштували пробну пожежу.
У різних місцях розташовуються п'ять пожежних дружин. Кожна дружина — під деревом, на дереві — сторожова вишка.
З димаря вже валує дим, тріщить сухе гілля. Мчать дружини, шикуються пожежні з сокирами, підкочує перше відро води, запряжене чотирма баскими хлопчаками.
А поліція з криком розганяє юрбу.
— Куди лізете? Назад!.. Тобі чого треба?
Достоту як на справжній пожежі!..
1
Автор має на увазі книгу відомого італійського письменника Де Амічиса (1846—1908) "Серце".
Розділ п'ятий
Колоністський суд. Цивільні й кримінальні справи.
Судові вироки
"Пане вихователь, він штовхається... Жбурляється піском... узяв мою ложку... не дає тратить... б'ється, заважає!"
Де сто п'ятдесят хлопчаків, там щодня тридцять сварок і п'ять бійок; де сварки й бійки, там потрібен суд. Суд має бути справедливий, користуватись авторитетом і довірою. Такий суд був у нас у Міхалувці.
Суддів троє — діти обирають їх голосуванням. Голосування проводиться щотижня. Ось на таблиці результати виборів:
Одержали голосів
Прізвище кандидата 1-Й
тиждень 2-й
тиждень 3-й
тиждень 4-й
тиждень
Пресман 4 із 25 17
Плоцький — в 16 17
Фріденсон 10 із 21 15
Каплан . 10 5 10 1
Маргулес 10 — — 11
Грозовський в 11 —
Як ми бачимо, тільки на третій тиждень діти лишилися задоволені своїми суддями: вони переобрали їх і на четвертий тиждень.
Засідання суду відбуваються в лісі або на веранді, судді сидять за столом на стільцях, обвинувачені й свідки — на довгій лаві. Публіка стоїть за лавою. Судові виконавці стежать за порядком. Вихователь, який є і прокурором (обвинувачем), і адвокатом (оборонцем), записує все до грубого зошита в чорній обкладинці. Після слухання справи судді йдуть радитись; про оголошення вироку сповіщає дзвінок.
Фішбін кинув камінцем в Ольшину і влучив йому в ногу. Правда, він ударив його не сильно, проте Ольшина заплакав.
— Ти кинув каменем в Ольшину?
— Ні.
— Але ж усі бачили, що Ольшина тримався за ногу й плакав?
— Не кидав я, і Ольшина не плакав.
Починається допит свідків. Суд попереджає, що брехня суворо карається. Встановили час і місце злочину, число й прізвище свідків.
— Ти кинув камінь?
— Ні.
Повторний допит свідків підтверджує, що Фішбін без будь-якого приводу кидав в Ольшину шишками й камінцями.
— Ти кидався в Ольшину шишками?
■— Ага, шишками кидався.
— Навіщо?
— Бо в мене було багато шишок і я не знав, що з ними робити.
— А чому ти не кинув їх на землю?
— Мені шкода було.
Серед публіки сміх.
— Ти певен, що серед шишок не було каміння?
— Не знаю.
Суд, беручи до уваги юний вік Фішбіна, присудив йому десять хвилин "карцеру".
Іноді до суду звертаються обидві сторони, як це видно з такої справи.
Чвара виникла під час ранкового прибирання.
— Це було так: я стелив постіль, а він мене штовхнув. Тоді і я його штовхнув, а він кинув на підлогу мою подушку. Я підняв свою подушку, а він мене вдарив.
— Ах ти брехун!
— Це ти брехун!
— На суді сваритись не можна. Ти кинув на підлогу його подушку?
— Бо він перший...
— Прошу відповісти: так чи ні?
— Так, але він перший!
— Свідки є?
— Усі бачили!
— Всі бачити не могли.
Суд просить назвати двох свідків.
— Хто стояв близько і бачив?
— Не знаю.
— Ти його штовхнув?
— Коли я стояв і стелив постіль...
— Знаємо. Прошу відповісти коротко: так чи ні?
— Ні.
— Ах ти брехун!
— Прошу тихіше! В суді сваритись не можна.
Ліжка сперечальників стоять поряд. Хто кого перший штовхнув, навмисно це чи ненавмисно, з огляду на відсутність свідків встановити неможливо. Тому чи не краще помиритися, ніж чекати вироку. Адже осудять, очевидно, дві сторони, коли обидві сторони зізнаються, що бились.
Ну звичайно, за таких обставин краще помиритися.
А от справа з кровопролиттям? Тут про полюбовну угоду, звісно, не може бути й мови.
Висновок лікаря гласить:
"У звинуваченого Фляшенберга розпухла права щока, на обличчі сім подряпин: одна біля носа, одна біля вуха, три на щоці і дві на підборідді. Крім того, дві подряпини на лівій руці.
У звинуваченого Заксенберга синець на лобі завбільшки з монету в чотири гроші, подряпано носа і на лівій щоці подряпина в два сантиметри".
Початку бою ніхто не бачив, але хід його відомий зі слів численних свідків.
Обидві сторони хочуть помиритись, та, оскільки збереглися криваві сліди бійки, воякам доведеться відсидіти но п'ятнадцять хвилин під арештом.
З деяких питань із звинуваченням виступає сам прокурор — вихователь.
На лаві підсудних Пливак і Шидловський.
Пливак і Шидловський пішли в поле, далеко за межі колонії, не чули дзвінка й запізнилися на сніданок.
Хіба вони не знали, що йти далі гаю заборонено? Адже вони могли заблудитися, потонути в річці, їх могли взяти на роги корови, покусати собаки! Хіба вони не знали, що на сніданок не можна запізнюватися, тому що після сніданку ми йдемо купатись? І чого вони так далеко пішли, коли й тут досить місця для гри?
Пливак і Шидловський пішли в поле по квіти.
— Панове судді! Обвинувачувані,' безсумнівно, провинилися.