— Я їх навіть жодного разу не бачила.
— .Обшукайте її! — лементувала служниця. — Ви знайдете все, що пропало.
— Ти брехуха, розумієш? — кричала покоївка, наступаючи на неї. — Сама все украла, а тепер хочеш звалити вину на мене. Я була в кімнаті усього яких-небудь три хвилини до приходу леді, а до цього ти весь час сиділа тут, як завжди, наче кішка, що підстерігає мишу.
Інспектор запитливо глянув на Селестіну.
— Це правда? Ви не виходили з кімнати?
— Я дійсно не залишала її тут одну, — неохоче визнала Селестіна, — але я двічі виходила в свою кімнату — раз за клубком шерстяних ниток і вдруге за ножицями.
Мабуть саме цим вона й скористалась.
— Ти виходила не більш як на хвилину, — сердито відрізала покоївка. — Вискочила і зразу ж назад. Я була б рада, якби 'поліція обшукала мене. Мені нема чого боятися.
У— двері постукали. Інспектор відчинив, і обличчя його прояснилось.
— Ну от! — сповістив він. — Все складається якнайкраще. Я посилав за нашою співробітницею, що проводить обшуки, і ось вона з'явилась. Сподіваюсь, ви не відмовитесь пройти в сусідню кімнату?
Він . кинув погляд на покоївку, і та переступила поріг суміжної кімнати з високо піднятою головою. Слідом за нею вийшла жінка-інспектор.
Француженка, схлипуючи, сіла на стілець. Пуаро оглядав кімнату, план якої зобразив на малюнку.
— Куди ведуть ці двері? — спитав він, кивнувши на двері біля вікна.
— Гадаю, у сусідній номер, — припустив інспектор. — У кожному разі, вони замкнені на засувки з цього боку.
Пуаро підійшов до дверей, посмикав їх, відсунув засувку і знову посмикав.
— Вони замкнені і з того боку, — зауважив він. — Здається, цей варіант можна виключити.
Він оглянув усі вікна, визираючи з кожного по черзі.
— І тут глухо. Немає навіть балкона.
— Якби там навіть були балкони, — роздратовано зауважив інспектор, — не розумію, що б це змінило. Адже служниця не виходила з кімнати.
— Evidemment, — анітрохи не збентежившись, сказав Пуаро. — Якщо, як нас запевнила мадемуазель, вона не виходила з кімнати...
Він урвав мову, бо в кімнату повернулася покоївка в супроводі жінки-інсцектора.
— Нічого, — лаконічно доповіла інспектор.
— Цього слід було сподіватися, — чеснотливо озвалася покоївка. — А оцій французькій шльондрі мало б бути соромно, що вона хотіла зганьбити чесну дівчину!
— Годі вже, годі, заспокойся, — обірвав її інспектор, відчиняючи перед нею двері. — Ніхто тебе не підозрює. Йди працюй!
Покоївка з явною неохотою попрямувала до дверей.
— К теж обшукаєте? — запитала вона, вказуючи на Селесгіну.
— Так, так! — Він зачинив за нею двері і замкнув їх ключем.
Селесгіаа теж пішла в сусідню кімнату у супроводі жінки-інспектора. Через кілька хвилин вона повернулась: у неї теж нічого не знайшли.
Інспектор спохмурнів.
— Боюся, що мені усе ж таки доведеться попросити вас пройти зі мною.
І вій звернувся до місіс Опалсен.
-На жаль, мадам, усе свідчить про те, що розшуки слід вести саме в ньому напрямі. Хоч перли в неї не були знайдені, але,— можливо, вони заховані десь у її кімнаті.
Селестіна пронизливо зойкнула і припала до плеча Пуаро. Той нахилився і прошепотів щось дівчині на вухо. Вона глянула на нього, вагаючись.
— Так, саме так, mon enfant, запевняю вас, що краще не чинити опору.
Потім він звернувся до інспектора.
— Ви дозволите, мсьє? Маленький експеримент — виключно, щоб задовольнити мою цікавість.
— Це залежить від того, що він являє собою, ваш експеримент, — сказав поліцейський. Пуаро знову звернувся до Селестіни.
— Ви казали, що виходили у свою кімнату, щоб узяти клубок шерсті. Де був той клубок?
— На комоді, мсьє.
— А ножиці?
— Теж там.
— Вас не утруднить, мадемуазель, якщо я попрошу, щоб ви повторили свої дії? Ви казали, що сиділи ось тут із своїм плетивом.
Селестіна сіла, а потім за сигналом Луаро встала, перейшла у сусідню кімнату, взяла з комоду клубок шерсті і знову повернулась.
Пуаро пильно стежив за її діями, одночасно поглядаючи на великий старовинний кишеньковий годинник, який тримав на розкритій долоні.
— Будь ласка, ще раз, мадемуазель. Після повторного експерименту він зробив позначку в блокноті. і поклав годинник назад у кишеню.
— Дякую, мадемуазель. І вам дякую, мсьє, — він уклонився інспекторові, — за вашу люб'язність.
Така надзвичайна чемність здалася інспекторові потішною. Проливаючи потоки сліз, Селестіна вийшла з кімнати у супроводі жінки-інспектора і чиновника поліції в цивільному одязі.
Інспектор, коротко вибачившися перед місіс Опалсен, почав обшук кімнати. Він витягував шухляди, відчиняв стінні шафи, перерив усе ліжко і простукав паркетну підлогу. Містер Опалсен скептично стежив за його діями.
— Ви справді думаєте, що вам удасться їх тут знайти?
— Так, сер. Певна річ. Вона б не встигла їх винести. Те, що ваша дружина виявила пропажу так швидко, порушило всі її плани. Ні, вони, певно, сховані десь тут. Сховала їх одна з цих двох, і навряд щоб це зробила покоївка.
— Не тільки навряд — це— просто неможливо! — спокійно підтвердив Пуаро.
— Як це? — спитав, здивовано глянувши на нього, інспектор.
Пуаро скромно всміхнувся.
— Я вам це продемонструю. Гастінгсе, друже мій, тримайте мій годинник. Тільки обережно — це родинна реліквія! Я тільки-но зафіксував час переміщень мадемуазель — уперше вона була відсутня двадцять секунд, удруге — п'ятнадцять.
Тепер спостерігайте за моїми діями. Ласкаво прошу мадам передати мені ключик від скриньки з коштовностями. Дякую. Гастінгсе, друже мій, зробіть таку ласку, скажіть слово "почали!" — Почали! — сказав я.
Майже з блискавичною швидкістю Луаро висунув шухляду туалетного столика витягнув скриньку і вставив ключик у замкову шпару, відчинив скриньку, взяв одну з коштовних. прикрас, зачинив і замкнув скриньку, поставив її на місце і засунув шухляду. Робив він це дуже прудко.
— Ну як, друже мій? — звернувся він до мене, переводячи дух.
— Сорок шість секунд, — відповів я.
— Бачите? — оглянув нас Пуаро. — У покоївки не було навіть часу, щоб дістати намисто,, не кажучи вже про те, щоб його сховати.
— Отож залишається служниця, — зробив висновок інспектор і пішов у спальню служниці, щоб провадити трус.
Пуаро замислено насупив брови. Раптом він звернувся до містера Опалсена.
— Це намисто, певно, було застраховане? Містер Опалсен, здавалося, трохи збентежився.
— Так, — відповів він нерішуче, — воно застраховане.
— А яке це має значення? — запитала місіс Опал-сен голосом, повним сліз. —
Мені потрібно намисто, а не гроші. Воно унікальне. Гроші його ве замінять.
— Розумію, мадам, — заспокоював її Пуаро. — Я все чудово розумію. Для жінки головне — це п уподобання, правда ж? Але чоловік, якого природа обіднила чутливістю до прекрасного, може втішитися цим фактором.
— Безперечно, безперечно, — трохи невпевнено підтвердив містер Опалсен. — Але все ж...
Його урвав переможний вигук. Вигукнув інспектор, заходячи до кімнати. В руці він тримав низку перлів.
Місіс Опалсен зойкнула і кинулась до нього. Розпач її змінився радістю.
— О-о, моє намисто!
Обома руками вона пригасла перли до грудей. Ми всі оточили її.
— Де ви їх знайшли? — запитав Опалсен.
— У ліжку служниці. Серед матрацних пружин. Мабуть, вона вкрала його і сховала ще до появи покоївки.
— Дозвольте, мадам? — стиха попросив Пуаро. Він узяв з її рук намисто і ' ретельно його оглянув. Потім з уклоном його повернув.
— Вважаю, пані, що нам доведеться забрати у вас це намисто на деякий час, — заявив інспектор. — Воно нам —знадобиться, щоб оформити обвинувачення. Ми повернемо його при першій же можливості.
Містер Опалсен спохмурнів.
— Чи це необхідно?
— Боюся, що так. Для додержання всіх формальностей.
— О, нехай забирають, Еде! — вигукнула дружина. — Мені здається, .що так воно буде в більшій безпеці. Я весь час буду думати, що його захоче ще хто-небудь привласнити, і не зможу заснути. Яке підле дівчиська! Не слід було ій так довіряти.
— Ну-ну, люба, не бери все так близько до серця. Я відчув, як хтось легенько стискає мені руку. Це був Пуаро.
— Вийдемо, друже! Думаю, що в .наших послугах тут уже потреби немає.
Однак, як тільки ми вийшли з номера, він завагався, а потім, на мій великий подив, заявив:
— Мені, все ж таки, хотілося б оглянути сусідній номер.
Виявилося, що двері номера були не замкнені, і ми зайшли. Номер на двох був незаселений. На меблях лежв шар пилюки, і мій охайний приятель скривився, обвівши пальцем прямокутну пляму на столику біля вікна.
-Робота персоналу готелю бажає бути кращою, — сухо констатував вій.
Потім він надовго втупився у вікно, і мені здалося, поринув у сумні роздуми.
— Так що? — запитав я нетерпляче. — Чого ми сюди завітали?
Пуаро уважно глянув на мене.
— Je voos demandc pardon, mon ami, я хотів переконатися, що двері з цього боку теж зачинені на засувку.
Пуаро кивнув. . Вигляд у нього був все ще тадчужений.
— А все ж, — провадив я, — яке це може мати значення? Справа вирішена.
Звичайно, мені хотілося б, щоб вам видався ліпшим шанс проявити свої здібності. Однак, ця справа була з тих, в яких навіть такий тупак, як інспектор, не зміг вибрати хибний шлях розслідування.
Пуаро похитав головою.
— Справа ще не завершена, друже мій. Вона буде завершена тільки тоді, коли ми знайдемо того, хто вкрав перли.
— Це ж справа рук служниці!
— Чому це ви зробили такий висновок?
— Ну, — затинаючись, промовив я, — вони ж були знайдені... в u матраці.
— Та, та, та! — нетерпляче вигукнув Пуаро. — Це були не ті перли.
— Як?
— Підробка, друже мій.
Мені перехопило дух. Пуаро безтурботно посміхався.
— Мабуть, наш друг-інспектор зовсім не розуміється на коштовностях. Але скоро з цього приводу буде великий ґвалт!
— Ходімо! — закричав я, хапаючи його за руку.
— Куди?
— Треба зараз же сповістити про цс Опалсенів!
— Я вважаю, що цього робити не слід.
— Але ж ця нещасна жінка...
— Послухайте, ця нещасна жінка, як ви її називаєте, спатиме цієї ночі набагато спокійніше, коли буде вірити, що її коштовності в надійних руках.
— Але ж злодій може тим часом утекти з ними!
— Ви, друже, як завжди, говорите, не поміркувавши. Звідки ви знаєте, що перли, які місіс Опалсен так дбайливо замкнула ще вчора, вже не були фальшивими, і що крадіжка не була вчинена значно раніше?
— Та невже! — вигукнув я.
— Саме так, — сказав Пуаро, сяючи сонцесяйною усмішкою.