І знаєте чому? Тому що, поспішаючи закінчити роботу, зовсім забув про вуха.
Тоді він узяв дерев'яного бешкетника за шию і повів назад, погрожуючи дорогою:
— Гайда додому. Там я з тобою поквитаюсь, будь певен. У відповідь на це Піноккіо впав на землю і не схотів іти далі. Скоро навколо них зібралася юрба роззяв і нероб. Пішли всякі балачки. Один казав те, другий — Інше.
— Бідний дерев'яний хлопчик,— казали одні,— він правильно робить, що не хоче додому. Цей грубіян Джеппетто приб'є його.
Інші зловтішалися:
— Цей Джеппетто тільки прикидається порядною людиною, а насправді він просто тиран. Особливо до дітей. Якщо віддати дерев'яного хлопчика йому на поталу, він розтрощить сердегу на друзки.
Врешті карабінер, наслухавшись таких розмов, відпустив на волю Піноккіо, а нещасного Джеппетто забрав у в'язницю. Той не міг сказати жодного слова на свій захист, тільки гірко заплакав І по дорозі до в'язниці бурмотів схлипуючи:
— Поганий хлопчисько! Подумати тільки, як я трудився, щоб зробити з нього порядну дерев'яну ляльку! Ну що ж, сам винен! Треба було думати раніше.
Те, що сталося потім,— завеім неймовірна історія, яку ми вам розповімо в наступних розділах.
IV. ПРИГОДА ПІНОККІО З ЦВІРКУНОМ-БАЛАКУНОМ, З ЯКОЇ ВИПЛИВАЄ, ЩО ПОГАНІ ДІТИ НЕОХОЧЕ СЛУХАЮТЬ ЗАУВАЖЕННЯ ТИХ, ХТО ЗНАЄ БІЛЬШЕ ВІД НИХ
Так-от, діти: коли нещасного безневинного Джеппетто тягли до в'язниці, шибеник Піноккіо, звільнившись із пазурів карабінера, подався навпростець через поле додому. Він з розгону, мов цапок або заєць, за яким женуться мисливці, перестрибував через Кручі, живоплоти і рови з водою.
Діставшись до будинку старого майстра,— двері були незамкнені,— Піноккіо увійшов у майстерню. Зачинив двері на засув, з розмаху сів на підлогу і голосно з полегшенням зітхнув.
Та розкошував він так недовго, бо раптом почув дивні звуки:
— Цвір-цвір-цвір.
— Хто мене кличе? — аж кинувся з переляку Піноккіо.
— Це я.
Піноккіо оглянувся і побачив великого цвіркуна, який поволі повз угору по СТІНІ.
— Скажи мені, Цвіркуне, хто ти тут такий?
— Я Цвіркун-балакун, а мешкаю в цім будинку вже понад сто років.
— Тепер це моя кімната,— заявив дерев'яний хлопчик,— і якщо ти хочеш зробити мені приємність, негайно забирайся собі геть не оглядаючись.
— Я не піду звідси доти, поки не скажу тобі великої правди,— відповів Цвіркун.
— Кажи, тільки швидше!
— Горе тим дітям, що бунтуються проти батьків і здуру тікають з дому. Тяжко їм доведеться в житті, і рано чи пізно вони пожалкують про це.
— Цвірчи, Цвіркуне, якщо це тобі до вподоби, а я знаю напевне, що завтра вдосвіта втечу звідси. Бо коли я тут залишусь, то буде мені так само, як і всім іншим дітям: пошлють до школи, і хочеш чи не хочеш, а муситимеш учитися. Мені ж, правду кажучи, аж ніяк не хочеться вчитися, я б залюбки ганявся за метеликами, лазив на дерева й видирав пташині гнізда.
— Бідолашний дурнику! Хіба ти не знаєш, що так ти скоро станеш справжнім ослом і всі з тебе кепкуватимуть і знущатимуться?
— Цить, клятий Цвіркунище! — закричав Піноккіо.
Але терплячий і розсудливий Цвіркун не образився і спокійно вів далі:
— А як не хочеш ходити до школи, то чому б тобі не навчитися якогось ремесла? Чесно заробляти на шматок хліба?
— Хочеш знати чому? — відповів Піноккіо. йому вже уривався терпець.— З усіх ремесел, які є на світі, мене цікавить тільки одне.
— Що ж це за ремесло?
— Їсти, пити, спати, розважатись із ранку до вечора, блукати собі де схочу.
— Май на увазі,— так само спокійно промовив Цвіркун,— що всі, хто присвятив себе такому ремеслу, здебільшого кінчають життя в лікарні або у в'язниці.
— Стережися, клятий Цвіркуниіце... бо лихо тобі буде, як розгніваюсь!
— Бідний Піноккіо, мені щиро жаль тебе.
— Чому це тобі жаль мене?
— Бо ти дерев'яний, але куди гірше те, що й голова в. тебе дерев'яна.
По цих словах розлючений Піноккіо скочив на ноги, схопив з верстака дерев'яний молоток і пошпурив його в Цвір-куна-балакуна.
Може, він і не думав влучати в Цвіркуна, та, мов на лихо, молоток попав просто в голову. Нещасний Цвіркун ледве встиг крикнути "цвір! цвір!" І завмер на стіні.
V. ПІНОККЮ ЗГОЛОДНІВ І, ЗНАЙШОВШИ ЯЙЦЕ, НАДУМАВ ЗАСМАЖИТИ ЯЄЧНЮ, ТА ВОНА ПУРХНУЛА ВІД НЬОГО У ВІКНО
Споночіло. Піноккіо згадав,що він ще нічого не їв, і почув у себе 8 животі бурчання, дуже схоже на скавуління.
Апетит у дітей розгулюється швидко, за мить то вже був голод, а голод цей скоро став вовчим і таким лютим, що в животі мов ножем різало.
Сердешний Піноккіо одразу побіг до вогнища, де кипів горщик, і спробував підняти покришку — подивитися, що там вариться. Але ж горщик був намальований! Уявіть собі відчай бідолахи. Його й так довгий ніс подовшав іще принаймні на чотири пальці.
Піноккіо заметушився по кімнаті, нишпорячи по всіх шухлядах і закутках у пошуках хліба, бодай черствого, бодай скориночки, чи обгризеної собакою кістки, або хоч цвілої грудочки мамалиґи, або риб'ячого хребта, або кісточки з вишні, одне слово, чогось попоїсти. Та не знайшов анічогісінько.
Голод усе дужчав і дужчав, а Піноккіо міг полегшити свої муки тільки позіхаючи. Він позіхав так, що рот розтягався аж до вух, а живота вже ніби не було зовсім.
Дерев'яного хлопчика охопив відчай. Він заплакав, примовляючи:
— Правду казав Цвіркун-балакун. Я справжній негідник: завдав горя батькові і втік з дому. Якби мій батько був тут, я б не вмирав від позіхів. Ой, немає хвороби, гіршої за голод!
Раптом Піноккіо побачив на купці сміття щось кругле й біле, дуже схоже на куряче яйце. Миттю скочив він туди І вже тримав кругленьку річ у руці. Так, це було справжнісіньке куряче яйце!
Радість, що охопила дерев'яного хлопчика, неможливо уявити, не те що описати. Йому навіть здалося, що це сон. Він крутив і крутив яйце в руках, пестив, цілував і примовляв цілуючи:
— Як же його приготувати? Засмажу яєчню... Ні, зварю, щоб не круто. А може, краще випити його сирим? НІ, мабуть, я розіб'ю його і виллю на сковорідку: вийде яєчня. Мені так хочеться з'їсти яйце.
Як сказав, так і зробив. Поставив сковорідку на жаровню, в якій жевріло вугілля, замість олії чи масла капнув трохи води. Коли вода почала парувати, він — трах! — розбив яйце і збирався вилити його на сковорідку. Та замість білка і жовтка з яйця вискочило жваве і дуже ввічливе курчатко. Гарно вклонившись, воно промовило:
— Щиро дякую, синьйоре Піноккіо: ви звільнили мене від тяжкої праці і самі розбили шкаралупу. До побачення, бувайте здоровенькі, на все добре!
З цими словами курчатко випростало крильця і вилетіло у відчинене вікно, тільки його й бачили.
Бідолаха остовпів від подиву та так і стояв, витріщивши очі, роззявивши рота і все ще тримаючи в руках шкаралупки. Отямившись, він почав лементувати, з розпачу бити ногами об 'землю ї нарікати на свою долю:
— Все ж таки Цвіркун-балакун казав правду. Якби я не втік з дому і якби мій батько був тут, я не помирав би з голоду. Ой, яка це жахлива хвороба — голод!
А в животі йому кавчало дужче й дужче. І ПІноккіо, навісніючи від голоду, надумав знову втекти з дому і податися до найближчого села. Він сподівався знайти там якусь милосердну душу, що зглянулась би над ним і дала хоч шматок хліба.
VI. ПІНОККІО ЗАСИНАЄ, ПОКЛАВШИ НОГИ НА ЖАРОВНЮ, І ВРАНЦІ ПРОКИДАЄТЬСЯ БЕЗ НІ
На землю тим часом спустилася горобина зимова ніч. Гуркотів грім, одна за одною спалахували блискавки, ніби хтось на небі раз у раз викрешував вогонь. Холодний рвучкий вітер, люто завиваючи і здіймаючи величезні хмари куряви, нагинав додолу дерева, і вони натужно скрипіли.
Піноккіо страшенно боявся грому і блискавок, але голод був дужчий за страх. І дерев'яний хлопчик вискочив у двері і за якусь сотню стрибків уже біг біля села, висолопивши язика і засапавшись, як собака-гончак.
А навкруги темно і безлюдно. Крамниці зачинені, вікна зачинені, двері будинків зачинені, а на вулиці хоч би тобі який собака трапився. Село ніби вимерло.
Голодний Піноккіо з розпачу схопився за дзвоник біля дверей найближчого будинку і заходився безперервно дзвонити, примовляючи:
— Хтось та відгукнеться.
Справді, у вікні з'явився дідусь у нічному ковпаці і сердито гукнув:
— Чого тобі треба о такій порі?
— Дайте мені трішечки хлібця, коли ваша ласка.
— Зачекай тут, я зараз повернуся,— мовив дідусь, думаючи, що має справу з одним Із тих капосників, котрі собі на роз.вагу дзвонять уночі і будять добрих людей, які вже спокійно сплять.
3а півхвилини вікно знову одчинилося, і дідусь гукнув до Піноккіо:
— Підійди ближче і підстав шапку!
Дерев'яний хлопчик не гаючись став під вікно, і тут на нього линули цілу миску води. За мить він вимок з голови до п'ят, як горщик із засохлою геранню.
Мокрий, як курча з-під дощу, знемагаючи від утоми й голоду, повернувся Піноккіо додому. Він ледве стояв на ногах і тому сів, поклавши свої промоклі і брудні ноги на жаровню, в якій ще жевріло вугілля.
Так він і заснув. Поки спав, дерев'яні ноги зайнялись, і потроху тліючи, перегоріли на попіл.'
А Піноккіо хропів, ніби горіли не його, а чужі ноги. Прокинувся, коли вже зовсім розвиднілось: хтось стукав у двері.
— Хто там? — спитав він, позіхаючи і протираючи очі.
— Я,— почулося у відповідь. Це був голос Джеппетто.
VII. ДЖЕППЕТТО, ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ВІДДАЄ ЗГОЛОДНІЛОМУ ПІНОККІО СНІДАНОК, ЯКИЙ ПРИНІС ДЛЯ СЕБЕ
Бідолашний Піноккіо спросоння не помітив, що ноги в нього згоріли. Тож, почувши батьків голос, він скочив з лавки, щоб побігти відчинити двері, але ступив два-три непевних кроки і впав на підлогу. При цьому загуркотіло так, ніби з п'ятого поверху скинули мішок з дерев'яними ложками.
— Відчини! — гукнув з вулиці Джеппетто.
— Таточку мій, я не можу,— відповів крізь сльози дерев'яний хлопчик, качаючись по підлозі.
— Чому не можеш?
— Бо мені згризли ноги.
— Хто згриз?
— Кіт,— відповів Піноккіо, побачивши кота, який грався стружками, підкидаючи їх передніми лапками.
— Відчини, кажу,— повторив Джеппетто.— Бо як зайду, то дам тобі такого кота...
— Я не можу стати на ноги, повір мені. Ой горе мені, горе, доведеться все життя повзати на колінах!..
Джеппетто, гадаючи, що ці зойки — ще одна витівка капосника вирішив покласти цьому край, видерся по стіні і вліз у кімнату через вікно.
Він таки хотів дотримати слова й набити Піноккіо, та, побачивши його на землі І справді без ніг, сповнився жалістю до бідолахи, взяв його на руки, почав цілувати, пестити і з сльозами на очах спитав:
— Мій голубе Піноккіо, як же це ти спалив собі ноги?
— Не знаю, татусю, але повір мені, це була жахлива ніч, якої я не забуду повік.