Згодом кіт потерся об пухкенькі колінця дитини й полоскотав її підборіддя хвостом. Малий засміявся, а жінка, почувши це, усміхнулася.
Кажан, що висів догори ногами над входом у печеру, окликнув хазяйку:
— О моя господине, дружино мого господаря і матір госпóдаревого сина, поглянь, як чудово забавляє твого малюка дика звірина з дикого лісу.
— Ох, дякую дикій звірині з дикого лісу, хоч би хто це був, — стомлено озвалася жінка, випростуючись, — адже я дуже заклопотана, а вона мені допомогла.
Тієї ж миті, мої любі, кінська завіса, причеплена хвостом донизу, свідок давньої домовленості, шумно — б-ббух! — упала додолу, і коли господиня повернула її на місце, кіт уже зручно розташувався в печері.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — лукаво зиркнув він, — ось і я. Ти мене похвалила, отож тепер я можу завжди сидіти в печері. Але я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
Жінка сердито закусила губу, взяла прядку і почала прясти. А синок знову ревів, бо кіт пішов, а мама не змогла заспокоїти крихітку: дитина крутилася, дриґала ніжками й заходилася гіркими сльозами, багряніючи лицем від крику.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — вкрадливо сказав кіт, — прив'яжи трохи нитки до веретенця і катай його долівкою, а я покажу тобі таке диво, що змусить твого карапуза сміятися дужче, ніж він зараз плаче.
— Хай буде по-твоєму, — знесилено махнула рукою жінка, — бо я вочевидь не знаю, чим його розрадити. Однак на жодну похвалу не сподівайся.
Вона прив'язала нитку до маленького глиняного веретенця і пустила долівкою. Кіт одразу метнувся за ним, хапав кігтями, кілька разів перекидався через голову, жбурляв собі за спину, катав задніми лапами, вдавав, що загубив; потім знову накидався на нього, аж доки дитя засміялося дужче, ніж плакало дотепер. Малюк весело совався за котом по всій печері й врешті улігся зморений, обнімаючи живу іграшку рученятами.
— А тепер, — тихенько шепнув кіт, — я заколисуватиму його, щоб немовля не просиналося з годинку.
І він став воркотіти то голосніше, то тихіше, голосніше-тихіше, аж поки дитина міцно заснула. Жінка лагідно глянула на них обох:
— Молодець! Який же ти розумний, котику!
Тієї ж миті, любі мої, дим від багаття вглибині печери, свідок давньої домовленості, заклубочився — п-пуф! — до самісінької стелі, а коли розвиднилося, кіт уже зручно вмостився біля вогнища.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — лукаво зиркнув він, — ось і я. Ти вдруге мене похвалила, отож тепер я можу завжди сидіти біля кострища. Проте я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
Ще більше спохмурніла хазяйка, розпустила волосся, підкинула дров у вогонь, дістала магічну баранячу лопатку і почала ворожити, сподіваючись за всяку ціну уникнути випадку, щоб утретє не похвалити кота. Це, мої любі, була не чаклунська пісня, а просто чародійство. І така тиша запанувала в печері, що зі шпаринки наважилося вилізти мишеня, яке побігло долівкою.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — невинно муркнув кіт, — ота мишка — частина твого ворожіння?
— Ай! Звичайно ж, ні! — верескнула жіночка, впустила магічну кістку і напрочуд спритно заскочила на ослінчик, швидко підбираючи своє волосся, аби миша не задерлася по ньому.
— Ага, — облизнувся кіт, спостерігаючи, — а якщо я її з'їм, мені нічого не буде?
— Ні, — відповіла господиня, нервово заплітаючи косу. — Навпаки, я буду тобі вдячна.
Кіт одним стрибком упіймав здобич, і жінка полегшено видихнула:
— Ох, величезне спасибі. Навіть перший друг не такий швидкий, аби ловити мишенят. Ти, мабуть, дуже тямущий.
Тієї ж миті, мої любі, молочне горнятко, яке стояло поблизу вогнища, свідок давньої домовленості, тріснуло — кр-рак! — навпіл, і коли хазяйка сплигнула з ослінчика, кіт уже завзято лизькав із черепка тепле біле молоко.
— О мій ворогу, дружино мого ворога і мати мого ворога, — лукаво зиркнув він, — ось і я. Ти втретє мене похвалила, отож тепер я можу пити молочко. Проте я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
Засміявшись, жінка принесла йому цілу миску молока і присіла поряд:
— О коте, твій розум не поступається людському, проте пам'ятай: ти ні про що таке не домовлявся ні з чоловіком, ні з собакою, тому важко передбачити їхню реакцію, коли вони повернуться додому.
— І що з того? — сито мружив очі кіт. — Якщо я маю тепленьке місце біля вогню, тричі на день свіженьке біленьке молоко, то мені геть байдуже, як вони поведуться.
Увечері жінка розповіла все про угоду чоловікові й псу, доки кіт ніжився коло багаття, іронічно посміхаючись.
— Так-то воно так, — мугикнув чоловік, вислухавши дружину, — але він ні про що не домовлявся зі мною, а отже, й з усіма справжніми чоловіками, які житимуть після мене.
Затим господар зняв свої два шкіряні чоботи, узяв невеличку кам'яну сокиру (тобто, три речі), приніс поліно та ніж-різак (разом уже п'ять) і, поставивши їх у ряд, сказав:
— Тепер щодо нашої угоди. Якщо ти не ловитимеш завжди мишей у печері, то я жбурлятиму в тебе ці п'ять предметів, хай де побачу; й те саме робитимуть надалі усі справжні чоловіки.
— О, — подумала жінка, — хоча кіт дуже розумний, та не розумніший за мого чоловіка.
Кіт доволі кисло перелічив ті п'ять речей (а вони здалися не вельми привабливими) і, намагаючись зберігати гідність, мовив:
— Я завжди ловитиму мишей, коли буду в печері. Проте я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
— Тільки не тоді, коли я поряд, — процідив хазяїн. — Якби не твої останні слова, я, може, і прибрав би ці речі назавжди, та однині швиргатиму в тебе свої чоботи й кам'яну сокирку, хоч би де стрів; і те саме робитимуть надалі всі справжні чоловіки.
Тут докинув слівце собака:
— Стривайте. Він ні про що не домовлявся зі мною, а отже, й з усіма справжніми собаками, які житимуть після мене. Так от, — пес ошкірив зуби, — якщо ти не будеш завжди добрим до дитини, коли я буду в печері, то я ганятимуся за тобою, поки впіймаю, а спіймавши, кусатиму; і те саме робитимуть надалі всі справжні собаки.
— О, — подумала жінка, — хоч кіт дуже мудрий, та не мудріший за пса.
Кіт стурбовано перелічив ікла собаки (а вони здалися вельми гострими) і, намагаючись зберігати гідність, мовив:
— Я завжди буду добрим до дитини, коли буду в печері, щоправда, якщо вона не сильно смикатиме мене за хвіст. Проте я досі кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться.
— Тільки не тоді, коли я поряд, — гавкнув пес. — Якби не твої останні слова, я, може, і стулив би назавжди свою пащу, та однині заганятиму тебе на дерево, хай де стріну; і те саме робитимуть надалі всі справжні собаки.
Тієї ж миті чоловік жбурнув у кота обидва чоботи і кам'яний топірець (тобто, три речі), кіт стрімко майнув із печери, а пес змусив його рятуватися на дереві; й відтоді, любі мої, донині три справжніх чоловіки з п'яти завжди кидають усякі предмети в кота, хоч би де його стріли, і всі справжні собаки заганяють його на дерево. Та наш муркотик теж дотримується даної ним обіцянки: ловить мишей і добрий до дітей, поки в домі, щоправда, якщо ті не сильно смикають його за хвіст. Однак уже потім, час від часу, коли сходить місяць і настає ніч, він знову кіт, який гуляє сам по собі й бродить де заманеться. Тож він рушає до вологого дикого лісу або задирається на вологі дикі дерева, чи лазить вологими дикими дахами, незалежно виляючи пухнастим хвостом і блукаючи своїми дикими стежинами.