Таке трактування "Замку" пропонує Вальтер Беньямін.
Російський дослідник Михайло Бахтін вважає, що "Кафка здійснив своєрідний антидостоєвський, антикоперниківський, навіть можна сказати, птолемеєвський переворот у літературі. Якщо у Достоєвського слово настільки проникає у свідомість, що від цього стає боляче, у Кафки герої бавляться зі словом, воно відскакує від них, як від стінки горох. Вони або не чують, або не розуміють сказаного, а якщо і розуміють, то щось цілковито протилежне. Тому вони висловлюються нечітко і плутано, кидаються геть від слова, як від чуми, слово в їхніх руках, як зброя, як камінь або як кулак, загрозливо занесений над головою іншого.
Чому ж герой Кафки позбавлений можливості діалогу? Можна було б сказати, що ці герої психічно неповноцінні, але герої Достоєвського теж, як правило, психічно нездорові. Однак істеричне слово героїнь Достоєвського неможливе без запитань і зворотної реакції. Слово у Кафки – це аутичне слово, якщо скористатися висловом професора Е. Блейлера. Воно говориться в порожнечу, без причини і невчасно. Воно не має цінності в діалогічному сенсі. Навіть якщо у нього і є адресат, то він десь далеко і не тут. Коли мовчать істеричні хворі, вони ніби говорять: "Послухайте, як я мовчу. Заговоріть зі мною!" Аутична людина застигає у своєму мовчанні, як камінь, а якщо раптом починає говорити, то її мова звернена в порожнечу і цю мову неможливо почути і зрозуміти.
Якщо герої Достоєвського ніколи не збігаються самі з собою, то герої Кафки занадто збігаються самі з собою. У цьому їхня монологічна сила, але в цьому і мовне провалля сучасної літератури, яка або ритмізує мову, як у Андрєя Бєлого, або плете з неї безкінечний візерунок цитат, як у Джойса, або загрузає у довжелезних описах минулого, як у Пруста, або нав'язливо повторює одне і те ж, як у Фолкнера. Парадоксально, але світова література, яка нібито так тонко і глибоко працює зі словом, означає смерть живого слова, в кожному разі остаточний вирок йому. У цій смерті письменник Кафка зіграв не останню роль, бо його справедливо вважають одним із основоположників найновіших літературних течій".
Мовні непорозуміння героїв "Замку" можуть мати ще й інші пояснення. Наприклад, з точки зору теорії мовних актів оксфордського аналітика Дж. Остіна. Згідно з цією теорією успішними вважаються мовні акти, у яких мовцеві вдається спонукати особу, до якої звертаються, виконати певну дію, інші мовні акти вважаються неуспішними. Тобто коли ви звертаєтеся до сусіда за столом з проханням передати вам солі і сусід виконує ваше прохання, – ваш мовний акт успішний. Якщо ж він відмовляється передати вам сіль або ігнорує ваші слова, – ваш акт неуспішний. З цієї точки зору мовні акти, себто діалоги героїв "Замку", переважно неуспішні. Наприклад, сцени розмов К. із господинею заїзду, в яких вона намагається переконати землеміра відмовитися від спроб зустрітися з Кламмом, а К. просить шинкарку допомогти йому організувати таку зустріч. Як відомо, жодному з них не вдається досягнути своєї мети, адже кожний лише висловлює власну думку, не слухаючи слів співрозмовника, або робить із цих слів цілком хибні висновки. "Ви перекручуєте все, навіть мовчання, ви просто не вмієте інакше", – звинувачує господиня К.
Неуспішними виявляються навіть ті мовні акти, які на початку ніби обіцяють несподіваний або і незаслужений успіх. Наприклад, у сцені розмови К. із чиновником Бюрґелем, у кімнаті якого землемір опиняється випадково і не збирається просити жодної допомоги. Бюрґель несподівано виявляє дивну обізнаність у справі і навіть пропонує вирішити її. Але на цьому вся успішність завершується, К. засинає і втрачає свій шанс. Схожа ситуація трапляється на початку твору, коли у листі Кламма К. несподівано призначають землеміром, і це значно більший успіх, ніж міг він би сподіватися. Але вже наступна розмова зі старостою руйнує ілюзію цього успіху, і з'ясовується, що призначення на службу було фіктивним.
Теорія мовних актів тісно пов'язана із теорією мовних ігор Люд-віга Віттґенштайна, згідно з якою всі дії, що їх виконує людина протягом життя, є мовними іграми, а людська мова схожа на старовинне місто: "Лабіринт маленьких вуличок і площ, старих і нових будинків, будинків із прибудовами різних епох, і все це оточено численними новими районами із прямими вулицями регулярного планування і стандартними будинками". Цей опис дуже нагадує кафківський Замок: "Це було нагромадження великої кількості споруд, серед яких були нечисленні двоповерхові і безліч низьких, тісно наліплених одна біля одної. Якщо не знати, що це Замок, можна сприйняти ці будівлі за невеличке місто". Звідси можна було б зробити висновок, що для Кафки, а згодом і для Віттґенштайна, людська мова складається з лабіринтів і добудов різних стилів і часових епох. Тоді мовні непорозуміння героїв Кафки – це намагання показати внутрішню логіку мови, невидиму на перший погляд. Значно раніше за Віттґенштайна Кафка показує, що речення зовсім не обов'язково є проекцією факту, як стверджує "Логіко-філософський трактат", і зовсім не обов'язково це речення або правдиве, або неправдиве. Насправді існує набагато більше варіантів логічних зв'язків у мові, а відповідно і в реальності, і саме їх намагається продемонструвати проза Кафки.
Існують трактування, які пов'язують категорії успішності – неуспішності героїв "Замку" із своєрідним взаємозв'язком успішності – неуспішності в житті самого Кафки. Його листи та щоденники малюють образ невдахи ("Нездатність цілковита й з усіх поглядів"), хворого неврастеніка, шлунок якого погано перетравлює їжу, якому загрожує туберкульоз, особисте життя якого не склалося, стосунки з батьками напружені, робота нудна і нецікава, а до того ж забирає час, який можна було б присвячувати писанню, більше того, робота вбиває, бо писати доводиться вночі на шкоду і так неміцному здоров'ю, до всього додається ще єврейське походження. Але такою є версія лише частини біографів Кафки. Існує і цілком протилежний аналіз його особистих обставин: народився він у небідній і достатньо гармонійній родині, батьки його любили, дали непогану освіту і можливість заробляти на життя доволі комфортно, працював він лише півдня, до того ж шеф йому симпатизував і давав можливість брати численні відпустки за станом здоров'я, особисте життя не склалося за власним бажанням. Таким чином за цією псевдонеуспішністю, яка була суто зовнішній успіх, писалися геніальні твори.
Можна намагатися вибрати із усіх трактувань тексту роману найбільш правильне, можна визнати рацію за всіма, адже кожна із вищеназваних схем справді добре накладається на сюжетну структуру твору. Але якщо іти за логікою персонажів "Замку", за манерою їх висловлювання, то важливим є не так вибір одного, єдино-правильного трактування, як сама ця багатозначність, можливість одночасного існування паралельних, цілком різних версій розуміння тексту.
Так є і в самому романі, де важливо не те, що відбувається, і не те, про що говориться, а те, як ці події чи слова сприймаються іншими, і навіть не чиїсь конкретні інтерпретації, а неможливість обрати серед безкінечної кількості трактувань одне правильне. Цю розгубленість перед нескінченністю значень кожного окремого слова, речення, розмови, жесту, кожного, найкоротшого і найлаконічнішого листа Кафка демонструє постійно. Чи то перше знайомство з учителем, яке К. здійснив під час своєї першої спроби дійти до Замку, чи то марні спроби К. зрозуміти листи Кламма, чи то тривалі розмови із господинею заїзду, чи то з'ясування стосунків із Фрідою, довірливі розмови із Ольгою, не кажучи вже про кульмінаційну сцену діалогу із чиновником Бюрґелем. Будь-яка спроба порозумітися із мешканцями Села чи працівниками Замку закінчується для К. повною поразкою і трапляється так саме тому, що його більша порівняно із ними вразливість і краще розвинута уява (або ж навпаки, обмеженість і недостатня поінформованість, як це трактують у Селі) примушують його бачити прихований зміст там, де цього не бачать інші, і не погоджуватися із їхніми інтерпретаціями подій і висловлювань. Ця порушена комунікація, у якій кожен зі співрозмовників вважає себе краще поінформованим, мудрішим і спритнішим, може слугувати джерелом для чергових розшифрувань твору. Наприклад, як спроби описати неможливість порозуміння між людьми, логічного пояснення їхніх звичаїв і традицій (скажімо, провина сім'ї Амалії така ж загадкова і незбагненна, як і причини багатовікового переслідування єврейського народу). Можна розуміти "Замок" і як доказ того, що об'єктивної реальності, а тим більше відображення цієї реальності в мові, насправді не існує, її заміняють численні паралельні реальності, а точніше – суб'єктивні уявлення про них. Звідси і можливість різних інтерпретацій змісту кожного найпростішого речення, блискуче продемонстрована в діалогах "Замку".
Не менш протилежні версії дослідників зустрічаємо і у визначенні центрального відчуття, яке править світом персонажів Кафки, – від абстрактного страху до конкретного страху перед невизначеністю, смертю, забуттям і аж до комізму, іронії, сарказму. Часто ці почуття поєднуються і плавно переходять одне в одне. Це трохи нагадує амбівалентність ставлення землеміра до своїх підручних Артура та Єремії. З одного боку, це грайливі і дитинні юнаки, смішні та неотесані, які поводять себе по-дитячому пустотливо і невміло, з другого – це шпигуни Замку, хитрі і законспіровані представники влади, що її уособлює недоступний Кламм. Не менш суперечливими є і характеристики інших персонажів. Сам К. – безпомічний чужинець, залежний від ласки найбіднішого селянина, але в той же час хитрий і підступний, що вважає себе вищим за інших і прагне досягнути в житті "більшого". Чиновники Замку – привілейовані і наділені вищими повноваженнями, ніж селяни, але одночасно безпорадні та залежні від слуг і вищого керівництва. Фріда, то по-рабськи віддана кожному зі своїх коханців, терпляча і покірна, то раптом смілива і безжальна, кидає одного і йде до іншого. Хто вона – жертва власної непостійності, слабка і нездатна опиратися впливові чоловіків і їхнім обіцянкам, чи підступна інтриганка, якою її змальовує хвороблива уява заздрісної Пені? Схожа на неї і господиня заїзду, владна і сувора зі своїм чоловіком та слугами, але покірна і готова на все заради Кламма, який колись зробив її своєю коханкою.