Коли жандарм знов обернувся до нього, учитель відчув запах людського тіла й кінського поту.
— Послухай, Балдуччі, — раптом озвався Дарю, — все це мені не до вподоби, а найбільше — оцей твій лебедик. Але я його туди не поведу. Битися буду, як доведеться. Але тільки не це.
Старий жандарм випростався і суворо глянув на нього.
— Ти робиш дурниці, — мовив він повільно.
— Мені самому це теж не до вподоби. Зв'язувати когось вірьовкою — до цього людина ніколи не звикне, це так, і мені навіть сором за це. Але ж. не можна дати їм робити, що заманеться.
— Я його туди не поведу, — повторив Дарю.
— Це, хлопче, наказ. Я повторюю тобі знову.
— Саме так. Передай їм, що я сказав: я його не поведу.
Балдуччі щось обмірковував з явним зусиллям. Тоді поглянув на араба і на Дарю. Нарешті зважився.
— Ні. Я їм не скажу нічого. Коли ти хочеш нас спекатися, роби, як знаєш, я на тебе не донесу. В мене наказ доставити в'язня, і я його виконую. А ти підпишеш мені зараз папір.
— Це зайве. Я не заперечуватиму, що ти лишив його мені.
— Не будь злий. Я знаю, що ти скажеш правду. Ти тутешній і ти чоловік слова. Але підписати тобі доведеться, таке правило.
Дарю відчинив шухляду, дістав пляшку з фіолетовим чорнилом, червону дерев'яну ручку з пером рондо, яке йому служило для уроків каліграфії, і розписався. Жандарм старанно склав папір і сховав його в нагрудній кишені. Потім рушив до дверей.
— Я проведу вас, — мовив Дарю.
— Не треба, — відповів Балдуччі. — Не пнись бути ґречним. Ти образив мене.
Балдуччі поглянув на араба, заціпенілого на одному місці, невдоволено засопів і обернувся до дверей. "Прощавай, сину", — мовив він. Двері за ним грюкнули. Балдуччі пройшов попід вікном і зник. Сніг приглушив його кроки. Кінь у дворі затупав і наполохав курей. За мить Балдуччі знову майнув попід вікном, ведучи коня за вуздечку. Він подався, не озираючись, до спуску і перший зник з очей, а за ним — кінь. Чути було, ніби м'яко покотився великий камінь. Дарю вернувся до в'язня, той сидів і далі нерухомо, але .очей з нього не спускав. "Зачекай", — сказав учитель по-арабському й пішов до своєї кімнати. На порозі він передумав, вернувся до письмового столу, взяв револьвер і засунув його до кишені. Потім, не озираючись, пішов до своєї кімнати. Довго він лежав випростаний на канапі, дивився, як поволі затягується хмарами небо, і дослухався до тиші. Саме цю тишу в перші дні його приїзду по війні переносити було найважче. Він просив тоді місце в маленькому містечку біля відрогів хребта, що відокремлював пустелю од високогір'я. Скелясті мури, зелені й чорні на півночі, рожеві й бузкові на півдні, окреслювали межу вічного літа. Його послали далі на північ, на самісіньке високогір'я. Спочатку йому нестерпна була самота й тиша на цих диких землях, населених лише камінням. Іноді борозни викликали думку про оброблені поля, але ці борозни були проорані лише для добування якогось каменю, потрібного для будівництва. Землю тут обробляли лише для того, щоб збирати каміння. Іншим разом виколупували кілька стружок землі, яка збиралася в заглибинах, і підживлювали нею миршаві сільські сади. .А все тому, що три чверті цього краю були вкриті камінням. З нього народжувалися міста, квітнули, потім зникали; по ньому проходили люди, любилися або гризли одне одному горло, потім умирали. В цій пустелі ніхто нічого не важив, ні він сам, ні його гість. А проте поза цією пустелею ні той, ні той — Дарю це знав — не міг жити по-справжньому. Коли він устав, з класу не було чути анінайменшого звуку. Він здивувався з цієї щирої радості, яку відчув на саму думку, що арабові пощастило втекти і що він опинився знову сам, і йому не треба буде нічого вирішувати. Але в'язень був тут. Він лежав, простягшись між грубкою і письмовим столом. Його розплющені очі дивилися в стелю. В цій позі видно було тільки його товсті губи, здавалося, ніби він закопилив їх спересердя. "Ходи сюди", — покликав Дарю. Араб устав і пішов за ним. У кімнаті вчитель показав йому на стільця, присунутого до стола під вікном. Араб сів, не спускаючи очей з Дарю.
— Ти голодний?
— Так, — сказав в'язень.
Дарю подбав про двох. Узяв борошна й олії, замісив у мисці тісто на корж і запалив газову горілку. Поки пікся корж, він вийшов під навіс по сир, яйця, фініки та згущене молоко. Коли корж спікся, Дарю поклав його охолонути на віконну лутку, розігрів згущене молоко, розбавлене водою, і нарешті розбив яйця для омлету. Пораючись, він зачепив револьвер, засунутий до правої кишені. Він відставив миску, пішов у клас і поклав револьвер у шухляду письмового столу. Коли він повернувся до кімнати, вже звечоріло. Він запалив світло і поставив тарілку з їдою перед арабом, "їж", — сказав йому. Араб узяв шматок коржа, швидко підніс його до рота і спинився.
— А ти? — спитав.
— Після тебе. Я теж попоїм.
Товсті губи трохи розхилилися, араб ще вагався, потім рішуче відкусив коржа. Попоївши, він глянув на вчителя.
— Це ти суддя?
— Ні, я лише стережу тебе до завтра.
— А чому ти їси зі мною?
— Я голодний.
Араб замовк. Дарю устав і вийшов. Приніс з-під навісу розкладачку, розклав її між столом і грубкою, перпендикулярно до свого власного ліжка. З великої скрині, яка стояла в кутку і правила за поличку для паперів, він витяг дві ковдри й накрив ними розкладачку. Відтак зупинився, не знаючи що робити, і знову сів на ліжко. Все виконано, все приготовлено. Залишалося тільки дивитися на цього чоловіка. Отож він почав дивитися, намагаючись уявити це обличчя, спотворене люттю. Це йому не вдалося. Він бачив лише його похмурий і блискучий погляд та хижий рот.
— Навіщо ти вбив його? — спитав він і сам здивувався, як вороже пролунав його голос.
Араб одвів погляд.
— Він тікав. Я гнався за ним.
Він звів очі на Дарю, вони були сповнені якогось страдницького запитання.
— Що мені тепер зроблять?
— Ти боїшся?
Араб випростався, відводячи очі.
— Ти шкодуєш?
Араб глянув на нього, губи розтулені. Було видно, що він не розуміє. Дарю охопило роздратування. І водночас він відчув себе зі своїм великим тілом, втисненим між двома ліжками, таким незграбним і неприродним.
— Лягай тут, — сказав він нетерпеливо. — Це твоя постіль.
Араб не ворухнувся. Покликав Дарю:
— Скажи-но мені!
Учитель глянув на нього.
— Жандарм завтра вернеться?
— Не знаю.
— Ти підеш з нами?
— Не знаю. Навіщо?
В'язень устав і простягся на ковдрах, ногами до вікна. Світло електричної лампочки вдарило йому прямо в очі; він одразу ж заплющив їх.
— Навіщо? — повторив Дарю, стоячи перед ліжком.
Араб розплющив очі на сліпуче світло і глянув на нього, силкуючись не кліпати.
— Іди з нами, — сказав він.
Була вже північ, а Дарю ще не спав. Він ліг у постіль зовсім роздягнений: звик спати голий. Та роздягшись, спочатку завагався. Відчув себе таким беззахисним, що схотілося одягтися знову. Врешті він знизав плечима: і не таких бачив, а як доведеться, то скрутить у баранячий ріг свого супротивника. З ліжка він міг спостерігати, як той лежить горілиць усе ще нерухомо, заплющивши під різким світлом очі. Коли Дарю погасив світло, пітьма ніби одразу загусла. Помалу за вікном знов ожила ніч, беззоряне небо м'яко клубочилося. Учитель невдовзі знову розгледів тіло, яке лежало перед ним. Араб усе ще не ворушився, але очі, здавалося, в нього були розплющені. Школу обвівав легкий вітрець. Може, він розжене хмари, і сонце засяє знову. Вночі вітер посилився. Кури трохи сполошилися, потім принишкли. Араб перевернувся на бік, підставивши Дарю спину, і тому здавалося, ніби він чує його стогін. Він почав стежити за його диханням, щораз чутнішим і рівнішим.
Прислухався до цього такого близького подиху і снив, не склеплюючи повік. Присутність іншої людини в кімнаті, де вже цілий рік він спав сам, заважала йому. Вона бентежила його ще й тому, що навіювала добре знайоме почуття братства, якого він за даних обставин цурався: люди, які поділяють ту саму кімнату, — солдати чи в'язні, — пов'язані дивними узами, так ніби скинувши з одягом свої обладунки, вони, попри свою різницю, єднаються щовечора у звиклій спільноті сну і втоми. Але Дарю схаменувся, таких дурниць він не любив, треба було спати. І все ж трохи згодом, коли араб ледь помітно ворухнувся, учитель ще не спав. Після другого поруху в'язня він стривожено підібрався. Араб рухом сновиди повільно звівся на руках. Сівши на постелі, він нерухомо чекав, не повертаючи голови до Дарю, вклавши всю свою увагу у вслухування. Дарю не ворушився: йому саме згадалося, що револьвер залишився в шухляді письмового столу. Краще було б діяти негайно. Проте він стежив і далі за в'язнем; ось він тим самим плавким рухом спустив ноги на землю, ще хвильку почекав, тоді почав повільно зводитися. Дарю хотів окликнути його, аж це араб рушив цього разу природною, але надзвичайно тихою ходою. Дійшов до дверей у глибині, які вели під навіс. Обережно підняв клямку, вийшов, прихиливши за собою двері, але не щільно. Дарю не ворухнувся. "Тікає, — подумав тільки. — Просто камінь з серця!" Проте він натужив слух. Кури не сполошилися; гість, отже, зараз на високогір'ї. Тут до нього долетів слабкий плюскіт води. Дарю не зрозумів, що це означає, поки араб знову не став у дверях, які він дбайливо причинив, і знову тихенько прокрався і ліг. Тоді Дарю повернувся до нього спиною й заснув. Трохи згодом йому здалося, ніби він з глибини свого сну чує скрадливі кроки довкола школи. "Сплю, сплю!" — твердив собі він. І заснув. Коли він прокинувся, небо було ясне; крізь погано припасоване вікно знадвору проникало холодне свіже повітря. Араб лежав тепер скоцюрблений під покривалами, забувшись глибоким сном, рот розтулений. Коли Дарю затермосив його, він увесь аж скинувся. Дивився на Дарю, не впізнаючи його, божевільними очима і так нажахано, що вчитель позадкував. "Не бійся. Це я. Треба попоїсти". Араб кивнув головою і сказав: "Так". Спокій вернувся на його обличчя, але вираз його лишався відсутній і неуважний. Кава була готова. Вони пили її, сидячи вдвох на розкладачці й жуючи кожен свій шматок коржа.