В будні вона ходила звичайно у світлій сорочечці і в темно-синій спідниці. Ми гуляли разом, рвали вишні для варення, катались у човні, і, коли вона стрибала, щоб дістати вишню, або працювала веслами, крізь широкі рукава просвічували її тонкі, тендітні руки. Або я писав етюд, а вона стояла поруч і дивилась із захопленням.
В одну з неділь, наприкінці липня, я прийшов до Волчанінових вранці, годині о дев'ятій. Я ходив по парку, тримаючись віддалік будинку, і відшукував білі гриби, яких того літа було дуже багато, і ставив коло них позначки, щоб потім підібрати їх разом із Женею. Дув теплий вітер. Я бачив, як Женя і її мати, обидві в ясних святкових сукнях, пройшли з церкви додому, і Женя притримувала від вітру капелюшок. Потім я чув, як на терасі пили чай.
Для мене, людини безтурботної, що шукала виправдання для своєї постійної бездіяльності, ці літні святкові ранки в наших садибах завжди були надзвичайно привабливі. Коли зелений сад, ще вологий від роси, весь сяє від сонця і здається щасливим, коли біля будинку пахне резедою і олеандром, молодь тільки-но повернулася з церкви і п'є чай у саду, і коли всі так гарно вдягнені й веселі, і коли знаєш, що всі ці здорові, ситі, красиві люди весь довгий день нічого не робитимуть, то хочеться, щоб все життя було таким. І тепер я думав те ж саме і ходив по саду, готовий ходити так без діла і без мети весь день, все літо.
Прийшла Женя з кошиком; у неї був такий вираз, наче вона знала або передчувала, що зустріне мене в саду. Ми збирали гриби і говорили, і коли вона запитувала про що-небудь, то заходила наперед, щоб побачити моє обличчя.
— Учора в нас у селі сталося чудо,— сказала вона.— Крива Палажка була хвора цілий рік, ніякі лікарі й ліки не допомагали, а вчора баба пошептала, й пройшло.
— Це не має значення,— сказав я.— Не варто шукати чудес тільки біля хворих і бабів. Хіба здоров'я не чудо? А саме життя? Що незрозуміле, те і є чудо.
— А вам не страшно те, що незрозуміле?
— Ні. До явищ, яких я не розумію, я підходжу бадьоро і не підкоряюсь їм. Я вище них. Людина повинна усвідомлювати себе вище за левів, тигрів, зірок, вище за все у природі, навіть вище за те, що незрозуміле і здається чудесним, інакше вона не людина, а миша, яка всього боїться.
Женя думала, що я, як художник, знаю дуже багато і можу вірно вгадувати те, чого не знаю. Їй хотілося, щоб я ввів її в сферу вічного й прекрасного, у той вищий світ, в якому, на її думку, я був своєю людиною, і вона говорила зі мною про бога, про вічне життя, про чудесне. І я, який не припускав, що я і моя уява після смерті загинемо навіки, відповідав: "Так, люди безсмертні", "Так, нас чекає вічне життя". А вона слухала, вірила й не вимагала доказів.
Коли ми йшли до будинку, вона раптом зупинилася й сказала:
— Наша Ліда прекрасна людина. Чи не так? Я її палко Люблю і могла б кожної хвилини пожертвувати для неї життям. Але скажіть,— Женя доторкнулась до мого рукава пальцем,— скажіть, чому ви з нею все сперечаєтесь? Чому ви роздратовані?
— Тому, що вона неправа.
Женя заперечливо похитала головою, і сльози з'явилися в неї на очах.
— Як це незрозуміло! — промовила вона.
У цей час Ліда щойно повернулась звідкілясь і, стоячи біля ганку з хлистом у руках, струнка, гарна, осяяна сонцем, показувала щось робітникові. Поспішаючи і голосно розмовляючи, вона прийняла двох-трьох хворих, потім із діловим, заклопотаним виглядом ходила по кімнатах, відкриваючи то одну шафу, то другу, ходила в мезонін; її довго шукали й кликали обідати, і прийшла вона, коли ми вже з'їли суп. Усі ці подробиці я чомусь пам'ятаю й люблю, і весь цей день прекрасно пам'ятаю, хоч не сталося нічого особливого. По обіді Женя читала, лежачи в глибокому кріслі, а я сидів на нижньому східці тераси. Ми мовчали. Усе небо затягло хмарами, і став накрапати рідкий, дрібний дощ. Було жарко, вітер давно вже стих, і здавалось, що цей день ніколи не закінчиться. До нас на терасу вийшла Катерина Павлівна, заспана, з віялом.
— О, мама,— сказала Женя, цілуючи її руку,— тобі шкідливо спати вдень.
Вони обожнювали одна одну. Коли одна йшла в сад, то друга вже стояла на терасі і, дивлячись на дерева, гукала: "Ау, Женю!" або: "Мамусю, де ти?" Вони завжди разом молилися, й обидві однаково вірили, і добре розуміли одна одну, навіть коли мовчали. І до людей вони ставились однаково. Катерина Павлівна так само скоро звикла і прив'язалась до мене, і коли я не з'являвся два-три дні, присилала довідатись, чи здоровий я. На мої етюди вона дивилася теж із захопленням, і з такою ж балакучістю і так само одверто, як Місюсь, розповідала мені, що сталося, і часто звіряла мені свої домашні таємниці.
Вона благоговіла перед своєю старшою дочкою. Ліда ніколи не підлещувалась, говорила тільки про серйозне; вона жила своїм особливим життям і для матері і для сестри була такою ж священною, трохи загадковою особою, як для матросів адмірал, який все сидить у себе в каюті.
— Наша Ліда прекрасна людина,— говорила часто мати.— Чи не так?
І тепер, поки накрапав дощ, ми говорили про Ліду.
— Вона прекрасна людина,— сказала мати і додала півголосом, тоном змовниці, злякано оглядаючись:— Таких удень з вогнем пошукати, хоча, знаєте, я починаю трошки хвилюватися. Школа, аптечки, книжки — все це добре, але навіщо крайності? Адже їй уже двадцять четвертий рік, пора про себе серйозно подумати. Отак за книжками й аптечками і не побачиш, як життя збіжить... Заміж треба.
Женя, бліда від читання, із зім'ятою зачіскою, підвела голову і сказала ніби про себе, дивлячись на матір:
— Мамусю, все залежить від волі божої!
І знову поринула в читання.
Прийшов Бєлокуров у піддьовці й у вишитій сорочці. Ми грали в крокет і lown-tennis, потім, коли стемніло, довго вечеряли, і Ліда знову говорила про школи і про Балагіна, який прибрав до своїх рук цілий повіт. Йдучи цього вечора від Волчанінових, я виносив враження довгого-довгого, марного дня з сумним усвідомленням, що все кінчається на цьому світі, яке б воно не було довге. Нас до воріт проводжала Женя, і від того, може, що вона була зі мною цілий день з ранку до вечора, я відчув, що без неї мені немовби скучно і що вся ця славна родина близька мені; і вперше за все літо мені захотілось малювати.
— Скажіть, чому ви живете так нудно, так не колоритно? — запитав я в Бєлокурова, йдучи з ним додому.— Моє життя нудне, важке, одноманітне, бо я художник, я дивна людина, я засмиканий з юних днів заздрістю, невдоволенням із себе, невірою в свою справу, я завжди бідний, я бурлака, але ви ж, ви, здорова, нормальна людина, поміщик, пан,— чому ви живете так нецікаво, так мало берете від життя? Чому, наприклад, ви досі не закохалися в Ліду чи Женю?
— Ви забуваєте, що я кохаю іншу жінку,— відповів Бєлокуров.
Це він говорив про свою подругу, Любов Іванівну, яка йшла з ним разом у флігелі. Я щодня бачив, як ця дама, Дуже повна, пухла, поважна, схожа на відгодовану гуску, гуляла по саду в російському костюмі з намистом, завжди під парасолькою, і слуги раз у раз запрошували її або їсти, або чай пити. Років три тому вона найняла один з флігелів під дачу та так і лишилася жити в Бєлокурова, очевидно, назавжди. Вона була старша від нього років на десять і міцно тримала його в руках, так що, відлучаючись з дому, він повинен був питатися у неї дозволу. Вона часто ридала чоловічим голосом, і тоді я посилав сказати їй, якщо вона не перестане, то я залишу квартиру; і вона втихала.
Коли ми прийшли додому, Бєлокуров сів на диван і нахмурився в роздумі, а я почав ходити по залі, відчуваючи тихе хвилювання, неначе закоханий. Мені хотілось говорити про Волчанінових.
— Ліда може покохати тільки земця, захопленого так само, як вона, лікарнями і школами,— сказав я.— О, заради такої дівчини можна не тільки стати земцем, але навіть стоптати, як у казці, залізні черевики. А Місюсь? Яка чарівна ця Місюсь?
Бєлокуров довго, розтягаючи "е-е-е-е...", заговорив про хворобу віку — песимізм. Говорив він упевнено і таким тоном, ніби я сперечався з ним. Сотні верст пустельного, одноманітного, вигорілого степу не можуть нагнати такої нудьги, як одна людина, коли вона сидить, говорить і невідомо, коли вона піде.
— Справа не в песимізмі і не в оптимізмі,— сказав я роздратовано,— а в тому, що у дев'яноста дев'яти з сотні нема розуму.
Бєлокуров прийняв це як натяк, образився й пішов.
III
— У Малозьомові гостює князь, тобі кланяється,— говорила Ліда матері, повернувшись звідкілясь і скидаючи рукавички.— Розповідав багато цікавого... Обіцяв знову порушити в губернському зібранні питання про медичний пункт в Малозьомові, але говорить: мало надії.— І, повернувшись до мене, вона сказала: — Вибачте, я все забуваю, що для вас це не може бути цікавим.
Я відчув роздратування.
— Чому ж нецікаво? — запитав я і знизав плечима.— Ви не бажаєте знати мою думку, але я запевняю вас, що це питання мене дуже цікавить.
— Справді?
— Так. На мою думку, медичний пункт у Малозьомові зовсім не потрібний.
Моє роздратування передалося і їй, вона подивилася на мене, примруживши очі, і запитала:
— Що ж потрібне? Пейзажі?
— І пейзажі не потрібні. Нічого там не потрібно.
Вона скинула рукавички і розгорнула газету, яку щойно привезла з пошти; через хвилину вона сказала тихо, очевидно, стримуючи себе:
— Минулого тижня померла від пологів Анна, а коли б поблизу був медичний пункт, то вона залишилася б жива. І пани пейзажисти, мені здається, повинні б мати якісь переконання щодо цього.
— Я маю щодо цього дуже певне переконання, запевняю вас,— відповів я, а вона закрилась від мене газетою, наче не бажаючи слухати.— На мою думку, медичні пункти, школи, бібліотечки, аптечки за існуючих умов служать тільки поневоленню. Народ обплутаний ланцюгом великим, і ви не рубаєте цього ланцюга, а лише додаєте нові кільця,— ось вам моє переконання.
Вона підвела на мене очі й глузливо посміхнулася, а я говорив далі, намагаючись з'ясувати свою головну думку:
— Не те важливо, що Анна померла від пологів, а те, що всі ці Анни, Маври, Пелагеї з рання до смеркання гнуть спини, хворіють від непосильної праці, ціле життя тремтять за голодних і хворих дітей, ціле життя бояться смерті і хвороб, ціле життя лікуються, рано марніють, рано старіють і помирають у бруді і в смороді; їхні діти, підростаючи, починають ту саму музику, і так минають сотні років, і мільярди людей живуть гірше від тварин — тільки заради шматка хліба, відчуваючи постійний страх.