Ситно нагодувавши собак, міцно поприв'язували їх окремо одну від одної, розчистивши сніг для лежбищ.
Усіх хвилювала майбутня зустріч зі звіром, який уміє захистити себе, і тільки Іван Павлович, здавалося, був цілком спокійний. Він по-господарськи оглядав в'язки — короткі мотузки, зроблені з м'якого прядива та бинтів. Прокіп із Авдєєвим розкладали по клумаках патрони: їх завтра потрібно буде багато. Приготування були закінчену але спати не хотілося. До ранку лишалось багато часу. Я попросив Івана Павловича розповісти все, що він знає про тигрів, і розмова затяглася до пізньої ночі. Богачов став відновлювати в пам'яті особисті спостереження, накопичені за п'ятдесят років полювання в уссурійських хащах.
— Легше за все було б ловити маленьких тигренят — до року, але мати їх не водить за собою,— говорив він.— Їжу в лігво носить. Лігво знайти важко. Якщо тигриця гине, то однолітні тигренята не виживають. Знаходив я тигренят, які позамерзали. Були вони худі.— шкіра та кістки, без матері з голоду пропали. Мене часто запитують: як ми ловимо тигрів? Беремо ми двох— і трирічних тигренят, яких мати починає привчати до ловів. Трапляється, таке кошеня більше ста кілограмів важить, лапи й довбешка в нього, як у дорослого. Старого тигра не впіймаєш. Він собак усіх переб'є вмить.
І для людини небезпечний. Щоправда, одного разу ми з братом узяли дорослу тигрицю — років п'яти, руку це вона мені пошкодила.
— А на людину тутешній тигр нападає?
— Ні. Як прийшли ми на Амур та почали стріляти тигрів, а потім живцем ловити навчилися, звір почав боятися. Пішов у глухі нетрі, навіть худобу не займає.
— А в місцях цих він єдиний господар?
— Не зовсім,— усміхнувся Богачов.— Великий бурий ведмідь його інколи кривдить. Якось на Кафені я вистежував тигра. Йшов він по слідах великого ведмедя. Дивлюся, звернув убік, обійшов півколом — і назустріч. Ну, думаю, схопив кошлатого, коли ні, не вдалося: на снігу ведмежа й тигряча шерсть жмутками валяється, чагарник у крові. Сліди — в різні боки: ведмежий у бік сопки пішов, а тигрячий — у видолинок. Придивився я до сліду —лапу передню тигр тягне. Цього разу йому від ведмедя перепало. Потім від удегейців чув, що у верхів'ї Кафену живе кульгавий тигр. Так, тигр із ведмедем немирно живуть: молодих ведмедів тигр убиває і їсть, а до старих сам на обід потрапляє. Не раз доводилося знаходити і задавлених ведмедем тигренят.
Слухаю розповідь Івана Павловича, а сам думаю про завтрашній день: чи зуміємо наздогнати тигрів? Адже для цих звірів не існує великих відстаней, коли вони, відчувши небезпеку, полишають непевні місця.
Прокинулися ми на світанку. Приготували добрячий сніданок. Собак годувати не можна: стануть неповороткі й не будуть люті. Зібрали рюкзаки. Іван Павлович говорить повільно, спокійно, неначе напучує:
— Дворічні тигренята — кілограмів по сімдесят. Вони в біді одне одному не допомагають, але мати захищатиме своїх дітей. Тому і пильнуйте: коли б нам не згодувати собак тигриці — без них ми нічого не здобудемо. Треба її якомога далі відігнати. Це зробить Ференцев. Намордник надягатиму я. Прокіп в'яже праву передню, Авдеев — ліву передню лапу. Ну й ви допомагайте, якщо зможете,— і він довше, ніж звичайно, затримав на мені погляд, немовби вивчаючи, чи здатен я на таку справу.
— Остерігайтеся братися за лапу низько, щоб пазурами не зачепив. Якщо звір у котрогось зубами вчепиться — терпи, лапу ні за що не випускай. Коли собаки тигра затримають, виходьте обережно із схованки та мене тримайтеся, не бійтеся, не з'їсть!
Сонце ще не встигло відірватися від обрію, коли ми полишили намети, ведучи на повідцях собак. Над південним урвистим схилом сопки, біля великої стрімкої кручі, з карканням кружляло гайвороння.
— Бачать поживу, та когось бояться,— із цими словами Богачов попрямував до кручі.
Невдовзі ми стояли біля тигрячого лігва, поряд з яким валялися жалюгідні рештки двох поросят. На вершину сивої від інею сопки тягайся махові, зовсім свіжі сліди. Видно було з усього, що ми потурбували тигрячу родину, яка щойно тут відпочивала. Собаки, повискуючи, рвалися з повідців, чуючи звіра.
— Стріляй, хлопці! — голосно крикнув Богачов і тієї ж миті розрядив свою гвинтівку в повітря.
Ми наслідували його приклад. Безладна стрілянина й вигуки людей розляглися лісом. Всі чимдуж кинулися по тигрячих слідах. Тигриця бігла величезними стрибками, тигренята, ледве встигаючи за нею, весь час збочували. Богачов підкликав Ференцева:
— Відганяй матку! Пробіжиш метрів двісті — починай стріляти. Кілометрів зо два пройдете — кидай, повертайся на гавкіт собак.
Ференцев зник, а Богачов звернув на поодинокий слід молодого тигра й додав ходи. Пройшовши з кілометр, він зупинився.
— Відпускай собак,— по цих словах він відв'язав свого Рябчика. Стрімкими клубками, унюшивши слід, собаки замиготіли в хащах.
— Доганяй! — підбадьорював їх Богачов.
Від швидкої ходи стало жарко. Я розстебнув комір. Піт великими краплями падає з чола на сніг. Старий звіролов біжить попереду. Ми насилу встигаємо за ним, часом переходячи з бігу на крок.
Скотились у низину і піднялись на стрілку. Тут зупинилися, мов прикипіли: з вершини сопки долинав шалений собачий гавкіт. "Прихопили?" — подумав кожен, і, не чекаючи команди, ми всі гуртом кинулися на цей гавкіт, перестрибуючи через колоди, ламаючи кущі, важко дихаючи.
Здавалося, що собаки гавкають десь поряд, але мм пробігли чималу відстань, а їхній лемент не ближчав. Спершу я біг поряд з тигроловами, не зважаючи на гілки колючого чагарника, що стьобали по обличчю, але що крутіший ставав підйом, то важче було встигати за ними. Від утоми й швидкого бігу в мене підламувалися ноги, голова гула, бракувало повітря, темніло в очах, але я ладен був ліпше померти, ніж відстати від товаришів. Хапаючись за кущі, відштовхуючись од дерев, я вже швидше здирався схилом, ніж біг. Мисливський азарт і вірність товариству штовхали вперед, хоч сили вже вичерпалися.
Собаки надривалися десь близько. Тепер, крім їхніх голосів, чулося гучне рикання звіра.
Я зупинився, щоб роззирнутися і відсапатися.
Трохи попереду, біля кедра, стояв Іван Павлович. З виразу його обличчя я зрозумів, що він бачить звіра й обмізковує план дій. Але ось він поманив нас жестом і швидко став скидати з себе куртку.
— Тримайтеся ближче до мене,— шепотів він.— Коли тицьну йому в зуби куртку, кидайтеся гуртом і притискайте до землі.
Сторожко, під прикриттям товстих дерев, Богачов став підходити до тигра. Я йшов за ним, силкуючись роздивитися страшного звіра. Почувши нас, собаки зі ще більшою люттю почали насідати на свого Ворога. Ступивши крок з-за ялини, я побачив тигра. Він здавався дорослим звіром. "Невже це тигреня? Ні, нам його не взяти!" — ворухнувся сумнів.
Довга шерсть на вигнутій спині тигра стояла сторчма. Побачивши нас, він глухо рикнув і, не звертаючи уваги на оточуючих його з усіх боків собак, великими стрибками помчав на нас. Чиє серце не здригнулося б, побачивши розлюченого тигра, який біжить прямо на тебе! Мимоволі ховаюся за дерево. Два пси, вчепившись мертвою хваткою у боки звіра, уповільнювали його біг. У мене перехопило подих, коли Іван Павлович зробив крок назустріч тигру й тицьнув йому в ощирену пащу приклад гвинтівки, обмотаний курткою.
Неначе в живе тіло, вгородив тигр ікла та кігті в сукно, що пахло людським потом. Цієї миті тільки й чекав Богачов. З юначою спритністю він кинувся на тигра. Вчепившись залізними пальцями в його шию, всією вагою свого тіла притис він тигрячу голову до землі. Але не втриматись би старому тигролову на смугастому звірові, коли б мисливці не поспішили йому на підмогу.
Тигряча туша зникла під мисливцями та собаками, які навалилися на нього. Прокіп з Авдєєвим швидко наклали в'язка на передні лапи. Здавалося, лови закінчилися. Проте ні!
Зібравши всі сили, яких додав переляк, тигр шарпнувся, порвав пута, струснув із себе людей, і, вислизнувши з рук, кинувся навтіки. Собаки рвонулися за ним. Піднявши з снігу загублену під час боротьби шапку, Іван Павлович перевів подих:
— Все одно скрутимо!
Підбіг Ференцев. Досвідчений звіролов, він умить збагнув, що сталося.
— Може, вила вирубаємо? — запропонував він.
— Впораємося й так. Гайда доганяти!
І ось знову біжимо за Богачовим. Тепер деякий страх змінюється в моїй душі впертістю, бажанням будь-що оволодіти звіром. Віддалік чути гавкіт: собаки знову "посадовили" тигра. Поспішаємо до них щосили, але коли до тигра залишається близько сотні метрів, Богачов зупиняє нас:
— Перепочиньмо трохи.
Калатання серця відлунює у вухах, ми знімаємо рюкзаки, готуємо в'язки.
— Ну, рушаймо,— каже Іван Павлович і впевнено йде до тигра, ми гуртуємося навколо нього: разом почуваєшся дужчим, та й звіра так легше схопити.
Цього разу тигр уже не з такою швидкістю нападає на нас. Його шкура місцями забруднена кров'ю, зіниці розширені й миготять зеленуватими вогниками, дихання уривчасте. З усього видно, звір знемагає в боротьбі, але ми натомлені ще більше. Знову відчайдушна сутичка, в якій люди, собаки і звір змішалися в один клубок.
Тут-таки й став у пригоді розрахунок, якому Богачов надавав великого значення. Кожен швидко і впевнено робив те, що йому було доручено бригадиром. Невдовзі передні лапи були міцно стягнуті Прокопом і Авдєєвим. Ми з Ференцевим тримали задні, Іван Павлович притис голову. Коли лапи були зв'язані разом, Богачов обережно став накидати зашморг на роззявлену пащу тигра, якого в цей час троє мисливців утримували за шию. Передчуття швидкої перемоги додало всім сили.
Бачу, що тигр крутить головою і не дає Богачову затягти зашморг, і намагаюся допомогти тигролову.
— Іване Павловичу, а що далі робити?
— Тримайте за хвіст!
І лише після того, як я, не вагаючись, виконав наказ бригадира, всі розсміялися.
Але хіба можна було образитися на жарт в таку радісну хвилину!
— Ну, от і сповили кошеня,— зітхнув полегшено Богачов.— Тепер розходься, хлопці!
Наче випробовуючи мотузки на міцність, тигр шарпнувся кілька разів, а потім закружляв на снігу відчайдушним жовтим колесом. Собаки сполошилися, кинулися на звіра. Довелося їх переловити і всім надіти намордники. Швидко нарубали ми ялинового гілля й обережно поклали коштовну здобич на м'яку зелену постіль.
Спалахнуло вогнище.