Альдона схопила високу округлу козацьку шапку і поквапилася сходами вниз.
– Я їду сама, – кинула похмуро, сіла в сани, зручно вмостилася, загорнувшись у хутра, і взяла до рук віжки.
– Але ж, вельможна пані, – почав старий кучер, знічено чухаючи голову, – Не гоже Вам отак самій!..
– Мовчати!
– Усюди аж кишить вовками та іншою звіриною, голод зігнав їх з гір до нас, у доли, – продовжував старий.
Альдона глянула на нього і звеліла одному з наймитів принести їй пістолі.
– Мушу Вам сказати, – не вгавав кучер, – що недавно в околиці сталося нещастя. По той бік лісу вовки напали на селянку й роздерли її. Ліпше було б, якби хоч я…
Альдона більше не слухала, довгий батіг звився над головами вороних коней, і сани рвонули з місця.
* * *
Це була дивовижна прогулянка по схожій на океан, безмежній та сумовито-монотонній засніженій рівнині: оздоблені лебединою голівкою білі сани, вороні запальні коні і красива гордовита жінка у княжих хутрах.
Коли Альдона мчала повз струмок, жеботіння якого стихло глибоко під кригою, верби з похиленими вітами, здалися їй загорненими у савани примарами, що довгою вервечкою, стогнучи, линуть крізь зимову ніч, кивають їй і погрожують; та вона лише відвертала голову й лускала батогом, проганяючи видива.
Коні форкали, голосно видзвонювали дзвоники на кінських шиях і скрипіли сани.
Тепер вона летіла повз село, дахи ось-ось готові були завалитися під вагою снігу. Догори здіймалися хмарки диму і у сяйві місяця перетворювалися на сріблястий серпанок. Час від часу чувся хрипкий собачий гавкіт, із хат долинав сумовитий молитовний спів. Крихітні лякливі вогники блимали у вікнах, а важкі льодяні бурульки, виблискуючи, наче діаманти, звисали з продимлених балок, схожі на коштовні прикраси, зроблені людською рукою.
І знову бездонна самотність, німота ночі і природа, що зійшла в могилу.
Сани непогамовної жінки, наче вітер, промайнули повз загублену у снігах корчму: скрипки скиглили, бас бурмотів і гудів, цимбали плакали – вакханальський хоровод інструментів запрошував, здавалося, Альдону до радощів, до кохання, до насолоди, а за те, що вона зневажливо обернулася до них спиною, ще довго насміхались їй услід, дразнячи злими бісівськими голосами, то наче дитячим плачем, то реготом божевільного.
Ось уже праворуч від неї з'явився ліс; він здіймався до білого зимового неба крислатим переплутаним гілляччям, виставивши окрай, ніби форпост, купку старих дубів. Коли сани промчали повз них, з гілля, змітаючи чорними крилами сніг, злетіло двоє воронів, і, каркаючи, зникли так само зненацька, як і з'явилися.
Альдона й не думає повертати, вона мчить далі без мети, жене й батожить без потреби коней.
Їй гаряче від безумного льоту, вона відгортає хутро, і колючий повів вітру, що свистить повз неї, вона сприймає, як благодать. Зненацька коні стали, як вкопані, сполохано форкаючи. З обох боків зближалися, схожі на блудні вогники, пари палаючих очей, і в ту ж мить вдарилося у вуха Альдоні таке знайоме багатоголосе виття. То були вовки.
Безстрашна амазонка ні на мить не втратила мужности, огріла коней батогом, і сани знову полетіли вперед. Та не довго. Виснажені далекою дорогою, ще й паралізовані страхом коні не могли уже так швидко бігти, а вовки, переслідуючи сані, раз підбадьорюючи один одного хрипким гарчанням підходили усе ближче й ближче.
Уже зовсім поряд бачить їх Альдона, і на мить стає безпорадною. Їй приходили на пам'ять різні оповідки, усе, що тільки коли-небудь доводилося чути від людей, котрі потрапляли у подібні небезпечні ситуації.
Вона схопила подушки, на яких щойно сиділа, і почала їх одну за одною жбурляти поза сани, за подушками пішли хутра, в які вона загорталася. Альдона з усіх сил періщила коней.
Вовки щоразу зупинялися, накидалися на речі, котрі траплялися їм на шляху, обнюхували їх і шматували, Альдона ж вигравала час.
Вона підганяла змилених коней криками й лютими ударам, і на якусь часину їй вдалося втратити з поля зору хижих бестій. Та небавом знову почулося виття, знову зблисли в темряві їхні очі, однак тепер вона уже зовсім виразно бачила і їхні сірі кошлаті спини.
Не довго думаючи, жінка скинула з себе дорогу шубу і жбурнула її своїм переслідувачам. Цього разу вовки теж відстали, і знову вдалося Альдоні підігнати коней. Красуня стояла тепер на повний зріст у санях, в одній руці тримаючи віжки, а в другій – батіг. Вона була мертвотно-блідою, але сповненоюрішучости.
Коні ще більше охляли, Альдона озирнулася і побачила, що вовки знову поруч. Незворушно відклала батіг, витягла з-за паска своєї оксамитової сукні пістолі і прицілилася у переднього вовка. Ось спалах, гуркіт пострілу, і величезний звір – він саме наготувався до стрибка – впав закривавлений. Інші оскаженілі від голоду, накинулися на нього й роздерли на шматки.
Коли становище здавалося уже безвихідним, Альдона раптом помітила вдалині освітлену блідим місячним сяйвом дерев'яну будівлю, колибу, споруджену для захисту від негоди та граду пастухами, які влітку пасуть тут кінські табуни. Туди й спрямувала вона коней.
Але вовки, здавалося, ось-ось знову її наздоженуть. Тоді жінка вдалася до останнього способу: застрелила слабшого коня, а кинджалом, якого завжди носила при собі, перерізана упряж.
Бідна смертельно поранена тварина впала, спробувала звестися, на ноги і знову повалилася додолу. Кінь злякано і розпачливо заіржав, намагаючись захиститися від кровожерних хижаків, котрі накинулися на нього з усіх боків.
Альдона мало не плакала за конем, якого так любила, але це була саме одна із тих миттєвостей в житті людини, коли вона думає тільки про себе, тільки про себе й здатна думати. Жінка без жалю батожила того коня, що зостався, але й він готовий був щомиті впасти.
Уже неподалік від мети здалося їй, що все пропало, вона чула виття, яке наздоганяло її, і саме тоді переляканий до смерті кінь упав долі. Альдона била його пужалном батога, аж доки не змусила підвестися. Ще раз рвонув кінь уперед, та це було його останнє зусилля, його останній подих. Перед колибою він звалився на землю і вже не встав.
Альдона вистрибнула із саней і видряпалася драбиною на піддашшя, де влітку зберігали сіно. Ледь встигла опинитися нагорі, ледь встигла відкинути драбину, як переслідувачі були тут як тут.
* * *
Громовий лускіт привів її до тями, вона підвелася. Унизу раз по раз щось зблискувало, долинали часті постріли. Сумніву більше не було – їй прийшли на допомогу.
Одразу ж уся сила повернулася до неї, вона кинулася до відчинених дверцят, через які залізла на піддашшя, і замахала своєю хусткою.
– Вона там, бачите?– гукнув знайомий голос.
Факели підступили ближче, чулися людські голоси, хтось приставив драбину, і вона впізнала своїх слуг.
Альдона швидко спустилася додолу. Її з радісними вигуками оточила челядь. Коли вона сходила з останнього щабля, до неї приступив Ігор і вкрив її руки поцілунками.
Незадовго після того, як Ігор покинув Альдону, він знову повернувся до маєтку. Йому розповіли про її шалену витівку, і він, охоплений страхом за її життя, зібрав слуг і помчав навздогін.
Йому завдячувала порятунком гордовита жінка. Тієї миті вона збагнула це, але нічого не сказала і не питала також ні про що, її серце було переповнене вдячністю. Вона мовчки обвила його шию руками і схилила на груди голову.
Урешті знайшлися й слова.
– Тепер я знаю, Ігоре, чого варте життя!– прошепотіла вона.– І я хочу почати його спочатку з тобою, мій дорогий, чудовий, коханий муже! Ось моя рука, веди мене, а я піцу за тобою.
З німецької переклала Наталя Іваничук