260] Так підеш, лиходію. Поки дихаю, —
Не вб'єш дітей Геракла. Хоч яка глибінь
Землі б його вкривала, заступлюсь за них.
Цей край занапастивши, — нині правиш ним,
А хто рятівником був, — той покривджений.
Чи зайве щось роблю я, помагаючи
Відсутньому, що в млі підземній, другові?
До ратища, правице, пориваєшся…
Та що з того пориву? Неміч сковує,
А то б не смів ти нині називать мене
270] Рабом. У Фівах, де пануєш, міг би я
Прожити славно. Видно, бракне розуму
Громаді міста: не було б тут розбрату,
То й владаря такого б не діждалися.
МЕГАРА
Хвалю ваш запал, старці: адже гнів такий,
Якщо про друзів йдеться — друзів скрашує.
Та через нас не слід вам од володаря
Терпіти. Ось послухай, що скажу тобі,
Амфітріоне, — глузд якийсь і в мене є.
Люблю дітей, бо як то б не любила тих, [161]
280] Кого зродила в муках? Звісно, й смерті я
Жахаюсь. Та втікать од неминучості —
Це справді нерозумно, хоч там що кажіть.
Як маємо померти — не в огні б хоча
Конати, нашим лютим ворогам на глум:
Я сприйняла б це важче, аніж смерть саму.
Такий вже рід наш, не посоромім його.
А ти, кому відома слава списника,
Чи завагався б смерті в вічі глянути?
А муж мій незрівнянний, чи бажав би він
290] Рятунку своїм дітям, коли б мусили
За це платити честю?.. Благородний-бо
Й дітей своїх ганьбою переймається.
Що ж до надій на краще, то таке скажу:
Гадаєш, син твій з того світу прийде ще?
Із володінь Аїда не вертаються…
Чи, може, Ліка ми вмолить зуміємо?
Дарма! Яка ж розмова з дурнем-ворогом?
Якби розумний — можна й поступитися,
300] Таж ласки легше домогтися ласкою…
А що, коли б вигнання для дітей вдалось
Нам випросить?.. Гірке лиш, ой, гірке воно!
Чи ж то рятунок — вік у злиднях нидіти?
Вигнанець, кажуть, раз лиш у господаря,
Рішися з нами вмерти, бо й тебе жде смерть.
На мужність твою, старче, покладаюся.
Бо хто йде проти того, що боги нам шлють, —
Даремні це зусилля, неминучість-бо,
310] Хоч як старайся, — буде неминучістю.
ПРОВІДНИК ХОРУ
Була б колишня сила у правиці тій —
Відразу б осадив я твого кривдника.
Тепер — ніщо я. Мусиш ти замислитись,
Амфітріоне, як відбить удар такий.
АМФІТРІОН
Не страх мене од смерті й не жага життя
Утримує: цих діток прагну синові
Вернуть, але ж даремне моє прагнення!
Під лезо шию от хоч зараз виставлю —
Хай ріжуть, а чи в прірву зіштовхнуть мене!
320] Одну лиш ласку нам яви, володарю:
Мене спочатку и ту нещасну неньку вбий,
Щоб нам не бачить — о жахне видовище! —
Як діти, маму й діда свого кличучи,
З душею розстаються. Щодо іншого —
Роби, як знаєш. Смерті не минути нам. [162]
МЕГАРА
Додай, прошу, до ласки ласку ще одну:
Й ти сам — обом подвійну зробиш послугу:
Дозволь — ми й так вигнанці — щоб у домі я
Цих діток, як годиться, зодягла на смерть,
330] Хай батьків статок хоч для цього служить їм.
ЛІК
Гаразд. Палацу двері відчинить велю.
Вдягайтесь там. На одяг не скулитимусь.
Коли ж приберетеся по-святковому,
Прийду, щоб Ночі й тіням передати вас.
(Відходить із сторожею).
МЕГАРА
За матір'ю йдіть, діти, нещасливою
У дім отецький, де майно чужак посів,
І тільки наше ймення ще лишилось там.
(Входить у дім з дітьми).
АМФІТРІОН
Даремно, Зевсе, був ти ложа спільником,
Дарма вважав я, що Геракл — це кров твоя:
340] Ти гіршим, ніж гадав я, другом виявивсь;
Хоч бог верховний — уступаєш смертному:
Дітей Геракла не лишив, не зрадив я.
А ти, у спальню крадькома проникнути,
Втішавсь на ложі — на чужім — без дозволу,
А друзів рятувати — так нема тебе.
То що за бог ти? Кривдник чи неввічливий?
СТАСИМ ПЕРШИЙ
Строфа І
Навіть сонячну пісню Феб
Часом тугою схмарить,
Лірну струну злотосяйним
350] Раз по раз торкаючи плектром.
А я — того
Вславлю, хто в темне лоно
Землі спустивсь —
Хай він нащадок Зевса
Чи паросток Амфітріона —
Вславлю співом цей труд його,
Всіх трудів осяйний вінець.
Бо ж і мертвих красить хвала.
Зевса гай для початку
360] Увільнив він од лева — [163]
Плащ рудий взяв на плечі,
А волосся русяве вкрив
Хижим вищиром звіра.
Антистрофа І
Й тих, котрі серед гір живуть —
Дике плем'я кентаврів, —
Луком поранив смертельним,
Крилатими стрілами вклав їх.
Засвідчать це
Хвилі прекрасні Пенея
370] І безкрай піль
Витоптаних, безплідних,
А там — пеліонські міжгір'я
Й ти, Гомоло, й твої яри,
Звідки, з киями-соснами,
Мчав той конеподібний люд
На поля фессалійські.
Ще ж і золоторогу
Лань убивши плямисту,
Піль нищительку, нею
380] Славну ловами він прибрав
Діву Еноатіду.
Строфа ІІ
Він запряг четверню —
Коней жахних Діомеда
Миттю приборкавши.
Рвачко вони
Пожирали при яслах убивчих,
Розгнуздані, корм свій кривавий —
Спонукала з'їдати людей
Хіть страшна, нечестива.
390] За срібнохвилий
Гебр тих коней погнав,
Край кладучи своїй службі
В Еврістея володаря.
Й там, де Анавр свою хвилю
Котить, де мис Пеліонський, —
Кікна, захожих убивцю,
Вклав із лука він, амфанейців
Од біди звільнивши.
Антистрофа II
Він до співучих дійшов
400] Дів, що в саду гесперійськім,
Щоб золотий зірвать [164]
Яблуні плід.
Там убив він і сторожа-змія,
Що вогненними кільцями вився
Вколо стовбура. В море ввійшов,
Щоб дарувати людям
Плавання вільне.
Потім. — неба намет,
Силу нелюдську явивши,
410] Він підпер, на долоні взяв,
Ген аж до крайніх сягнувши
Меж, де Атланта оселя,
Там він безсмертних палати,
Всіяні зорями, здужав утримати —
Муж, трудами славний.
Строфа III
На амазонок-вершниць
Через евксінські хвилі
В Меотіду, щедру на води, рушав,
Друзів з Еллади в похід
420] Багатолюдний піднявши.
І пояс, тканий золотом,
Буйний вигравши двобій,
У доньки Ареса він одняв.
Цю здобич славну
Варварки-діви Еллада взяла,
А бережуть — Мікени.
Й Гідру, вбивницю люту,
Стоголову лернейську,
Він спалив; її жовчю
430] Стріл своїх вістря змазав
І тритілого ними вклав
Пастуха Геріона.
Антистрофа III
Й інших звершив чимало
Подвигів, гідних лавра.
В млу Аїда, врешті, печальну рушив —
І не вернувсь, бо життя
Там закінчив, нещасливий,
А тут — поник без друзів дім,
Дітей вже Харонів човен жде,
440] В дорогу сумну — без повернення.
І все ж — на тебе
Дім уповає, відсутнього.
Силу б чув я в правиці,
Щоб побіч друзів-кадмейців
Списом міг потрясати, — [165]
Тут же б став я на захист
Діток оцих невинних…
Жаль, що юність давно мене,
Швидкоплинна, лишила!
ЕПІСОДІЙ ДРУГИЙ
З палацу виходить Мегара; за нею — діти й Амфітріон.
ПРОВІДНИК ХОРУ
450] Бачу, вже йдуть вони, вбрані на смерть,
Геракла, колись нездоланного, діти.
А ось і жона його мила —
Насилу веде їх, голублячи…
Із ними — Геракла отець сивочолий.
О горе! Не можу я сліз гірких,
Що ллються струмками з старечих очей,
Ні стримати, ні вгамувати!
МЕГАРА
То де тут жрець, де вбивця, що на діток цих
Підніме ніж, на душу мою страдницьку?
460] Ось жертви — вже готові, щоб в Аїд зійти.
Сумний з нас, діти, запряг, із покійників:
Дитину, матір, старця — всіх нараз женуть.
Нещасна доле — і моя, і діток цих!..
Востаннє ж бо їх бачу — серце крається!
Для кого вас зродила? Ворогам на глум,
На муки, на загибель привела на світ…
Надія збила з глузду, підвела мене,
А так я довіряла батьку вашому!
(Звертаючись до кожного із синів).
Тобі він, за життя ще, Аргос виділив —
470] Оселю Еврістея ти посісти мав,
Господар нив родючих, що в Пеласгії.
Вже й пащу лева накладав він подумки,
Що нею сам вкривався, на твоє чоло.
А ти б мав Фіви, славні колісницями,
Успадкувавши все роздолля піль моїх,
Про це ще з моїм батьком він домовився;
Твоїй правиці довіряв він палицю,
Захисницю — Дедала дар обманливий.
Тобі ж, нарешті, мав оддать Ехалію,
480] Що сам колись її спустошив стрілами.
Вас трьох — трьома він прагнув володіннями
Прикрасити, могутнім духом сповнений.
А я вже й наречених підбирала вам —
Рідню достойну — в нас, та й поза Фівами —
В Афінах, Спарті, щоб, немовби якоря — [166]
Судно, так щастя ваше — вас трималося.
Пішло все прахом! Доля перемінлива
Печальним шлюбом вас єднає з керами.
В цей день хіба що слізьми прислужуся вам,
490] А дід ваш, що з Аїдом поріднився вже, —
Сумне свояцтво! — привіта гостиною.
Гай-гай! Кого з вас першим приголубити,
Кого — вже наостанку? Цілувать кого?
Кого тулить до серця? Хист бджоли б мені —
Зібрала б ті сльозини, що за всіх вас ллю,
І не струмком — рікою попливли б вони.
Почуй, коли в Аїді може чути хтось,
Геракле найлюбіший, крик душі почуй:
Твій батько гине, й діти, і жона твоя,
500] Що так їй через тебе заздрив світ увесь!
Прийди і захисти нас, на порозі стань
Хоч тінню, цього досить: на дітей твоїх
Підняти б ніж не сміли, боягузливі.
АМФІТРІОН
Про все щодо Аїду, дочко, ти подбай,
А я ось, руки знявши, Зевсе, батьку наш,
Молю: якщо ці дітки не чужі тобі, —
То порятуй їх нині, поки можна ще.
Не раз тебе я кликав, та дарма старавсь:
Нема тут ради: вмерти, видно, мусимо.
510] Яке ж коротке, старці, те життя людське!..
То хоч зумійте вдосталь ним натішитись,
Журби од ранку й до смерку не знаючи.
Надій не снуйте — час їх не щадитиме:
Своє зробивши, хутко відлітає він.
На мене гляньте: була слава, почесті —
Мов пух на вітрі, все за день розвіялось.
Нема такого, що йому б не зрадили
Багатство, слава. Прощавайте! Бачите
Востаннє друга, вашого однолітка!..
МЕГАРА
(вдивляючись удалину)
520] Стривай! Чи це не муж мій?.. Що кажу, однак…
АМФІТРІОН
Не знаю, дочко… Занімів і я нараз.
МЕГАРА
Це муж мій, хоч ми чули, що в Аїді він,
Це він, хіба що сон опівдні бачимо…
Та що кажу, шалена?.. Я ж не сплю таки!
Повір, це не хто інший — син твій, батечку!
Біжіть-но, любі дітки, і хапайтеся [167]
За батьків одяг — доля вам рятунок шле,
Й не гірший він од Зевса рятівничого.
Входить Геракл.
ГЕРАКЛ
Вітай, моя оселе, рідне вогнище!
530] Я рад вас озирати після темряви.
Агій!.. Що бачу?.. Хто це діточкам моїм,
Що перед домом, мов на смерть, голівки вкрив?..
А он дружина; довкруги — мужі якісь…
І батько плаче… Що за лихо скоїлось?
Тож підійду ще ближче та й довідаюсь,
Що статися могло тут незвичайного.
МЕГАРА
О наймиліший!..
АМФІТРІОН
Ти прийшов, о світе наш!..
Живий-здоровий, на порозі впору став!
ГЕРАКЛ
То що це значить? Ми в біду потрапили?
МЕГАРА
540] Та ще й велику!.. Батьку, вибачай мені,
Що я перехопила твою відповідь.
Та це й не диво: жінка — жалісливіша:
Загинуть мали діти, ждала я на смерть…
ГЕРАКЛ
О Аполлоне! Чим мене стрічають тут!..
МЕГАРА
Брати і батько мій старий загинули.
ГЕРАКЛ
Що кажеш? Як це? Хто тут спис підняти міг?
МЕГАРА
Новий володар цього краю — Лік — убив.
ГЕРАКЛ
Війну почавши, а чи в чварах, підступом?
МЕГАРА
У чварах.