В основі кожного прямування духа до високої мети — universitas litterarum, в основі кожної платонівської академії,[4] будьякого спілкування духовної еліти, кожної спроби наблизити одні до одних точні й гуманітарні науки, кожної спроби примирити науку й мистецтво чи науку й релігію лежить та сама вічна ідея, яка для нас набула форми Гри в бісер. Такі великі голови, як Абеляр, Лейбніц, Гегель, безперечно мріяли вкласти духовний універсум у концентричні системи й поєднати живу красу духовності й мистецтва з магічною силою формул точних дисциплін. В епоху, коли музика й математика майже одночасно переживали свій класичний період, часто можна було спостерігати зближення і взаємозбагачення цих дисциплін. А за два сторіччя до цього в Миколи Кузанського[5] ми знаходимо думки, навіяні тим самим прагненням, якот хоча б така: "Дух набирає форми можливості, щоб усе вимірювати його можливістю, і форми абсолютної необхідності, щоб усе вимірювати його єдністю і простотою, як вимірює бог, і форми необхідного взаємозв'язку, щоб усе вимірювати з погляду його своєрідності, і, нарешті, форми детермінованої можливості, щоб усе вимірювати з погляду його існування. Але дух вимірює ще й символічно, за допомогою порівняння, коли, наприклад, він користується числом і геометричними фігурами й посилається на них як на подібності". А втім, у Миколи Кузанського, мабуть, не тільки ця думка вже майже передбачає нашу Гру в бісер або лежить близько до того напрямку уяви, що й ця гра інтелекту; в Кузанця можна знайти багато таких подібностей. І його любов до математики, його вміння, його звичка для пояснення теологічнофілософських понять порівнювати їх з фігурами й аксіомами Евклідової геометрії також здаються нам дуже близькими до ладу нашої Гри, і навіть його своєрідна латина (у якій чимало слів — його власні новотвори, хоч кожен латиніст може їх легко зрозуміти) інколи нагадує вільну пластичність мови Гри в бісер.
Не менше підстав є зараховувати до предтеч Гри в бісер і Альбрехта Другого, про що свідчить уже наш епіграф. Ми також гадаємо, хоч і не можемо підтвердити цього цитатами, що ідею Гри виношували й ті вченікомпозитори шістнадцятого, сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, які клали в основу своїх музичних композицій математичні теорії. В давніх літературах можна подекуди натрапити на легенди про мудрі, магічні ігри, які вигадували і в які грали вчені, ченці або при дворах освічених володарів, наприклад, про особливі шахи, де фігури й поля, крім звичайного, мали ще й інше, таємниче значення. Повсюдно відомі також оповідання, казки й легенди з ранніх часів усіх культур, де музиці приписують не тільки мистецький вплив, а й могутню владу над окремими людьми й цілими народами, роблять її таємничою володаркою чи законодавицею народів і їхніх держав. Думка про ідеальне, небесне життя людей під гегемонією музики відігравала свою роль і в стародавньому Китаї, і в грецьких міфах. З цим культом музики ("І в вічних перетвореннях природи нам чути потаємну владу співу" — Новаліс) якнайтісніше пов'язана і Гра в бісер.
Та хоч ми й визнаємо ідею Гри вічною, а отже, такою, що існувала й подавала свій голос задовго до того, як набрала реальних обрисів, проте її втілення у відомі нам форми має свою історію, про найважливіші етапи якої ми й спробуємо коротко розповісти.
Початок духовного руху, що мав такі багаті наслідки і, між іншим, призвів до заснування Ордену й виникнення Гри в бісер, припадає на той історичний період, який від часів основоположних праць історика літератури Плінія Цігенгальса дістав введену ним назву "фейлетонної доби".[6] Такі назви зручні, але й небезпечні, вони завжди зваблюють нас на несправедливу оцінку якогонебудь минулого стану в житті людства; отак і фейлетонна доба аж ніяк не була бездуховною чи навіть духовно бідною. Але вона — таке в нас складається враження з Цігенгальсових праць — не знала, що робити з своєю духовністю чи, вірніше, не вміла знайти їй відповідного місця і функції в економічній структурі життя й держави. Щиро сказати, ми дуже погано знаємо ту епоху, хоч саме на її грунті виросло майже все те, що нині стало притаманним нашому духовному життю. За Цігенгальсом, то була наскрізь буржуазна епоха, що проголошувала крайній індивідуалізм, і якщо ми, бажаючи відтворити її дух, наводимо деякі її прикмети в Цігенгальсовій версії, то принаймні маємо певність, що вони не вигадані, не надто перебільшені й не спотворені, бо великий дослідник підтверджує свої висновки безліччю літературних та інших документів. Ми згодні з оцінками цього вченого, єдиного, хто взявся за ґрунтовне дослідження фейлетонної доби, і воднораз намагаємось не забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давні часи за тодішні помилки й вади.
У духовному житті Європи від самого початку середньовіччя виявлялися, здається, дві головні тенденції: звільнення думки й віри від впливу будьяких авторитетів, тобто боротьба розуму, що відчув себе змужнілим і суверенним, проти панування римської церкви, — і, з другого боку, його потаємне, але палке прагнення узаконити свою волю, витворити новий авторитет, що виходив би з самого розуму і був би адекватний йому. Узагальнюючи все це, можна сказати: в цілому дух переміг у тій — інколи дивовижно суперечливій — боротьбі в ім'я двох принципово протилежних цілей. А чи перемога варта була стількох жертв, чи наш теперішній устрій духовного життя досить близький до ідеалу й досить довго протримається, щоб виправдати всі ті муки, безглуздя й аномалії, від процесів над єретиками і спалення відьом до цькування геніїв, що кінчали божевіллям або самогубством, — нам не дозволено питати. Минуле минуло, а чи воно було добре, чи краще б його взагалі не було, чи ми можемо визнати, що воно мало свій сенс, чи не можемо, не має ніякого значення. Так само відійшла в минуле й боротьба за "свободу" духу: якраз наприкінці фейлетонної доби дух, цілком позбувшись опіки церкви й частково опіки держави, дійсно здобув нечувану і для нього самого нестерпну волю, але так і не знайшов справжнього закону, який сам би сформулював і оточив шаною, не витворив нового авторитету й високої справедливості. Серед наведених у Цігенгальса прикладів приниження, запроданства й самозречення духу в ті далекі часи багато просто дивовижних.
Мусимо щиро сказати, що ми неспроможні дати чітке визначення тому творові, за яким звемо всю епоху, тобто фейлетонові. Складається таке враження, що ті фейлетони, як найпопулярніший різновид публікацій, у щоденній пресі друкували мільйонами — вони були основною духовною поживою жадібної до освіти публіки й розповідали, чи, вірніше, теревенили про найрізноманітніші галузі знань; нам здається, що розумніші з фейлетоністів часто самі брали себе на сміх. Принаймні Цігенгальс признається, що йому траплялось багато таких праць, які він схильний вважати глузуванням авторів із самих себе, — інакше їх годі витлумачити. Дуже можливо, що в тих статтях, які масово з'являлися друком, була велика частка іронії і самоіронії, тільки треба ще знайти ключ, щоб її зрозуміти. Частина творців тих пустопорожніх опусів працювала в редакціях газет, частина була "вільними" літераторами, іноді їх називали навіть поетами, але дуже багато з них, здається, належали й до вченої братії, — часом то були відомі професори вищих навчальних закладів. Улюбленими темами таких публікацій були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з їхнього листування і називалися вони десь так: "Фрідріх Ніцше й жіночі моди в сімдесяті роки дев'ятнадцятого сторіччя", "Улюблені страви композитора Россіні", "Роль хатніх собачок у житті відомих куртизанок" тощо. Популярні були також псевдоісторичні дослідження на теми, актуальні для салонних розмов, наприклад: "Мрія про штучне виготовлення золота і модифікація її на протязі сторіч", "Спроби хімікофізичного впливу на погоду" і так далі. Коли ми читаємо в Цігенгальса такі заголовки і бачимо, про що мовилось у фейлетонах, то дивуємося не стільки тому, що були люди, які щодня поглинали ту полову, скільки тому, що автори з ім'ям і доброю освітою допомагали задовольняти величезний попит на розважальну писанину, чи, як тоді це називалося, "обслуговувати масового читача". В деякі періоди фейлетоністи захоплювалися всілякими інтерв'ю з відомими людьми на злободенні теми; Цігенгальс присвячує тим інтерв'ю окремий розділ. Наприклад, у відомого хіміка чи піаніста питали, як він ставиться до тієї чи іншої політичної події, а в популярних акторів, танцюристів, спортсменів, пілотів або й поетів — що вони думають про переваги й вади життя неодружених людей, про можливі причини фінансових криз тощо. Фейлетоністи прагнули тільки одного — пов'язати відоме ім'я з актуальною темою; у Цігенгальса ми знаходимо дивовижні приклади такого поєднання, він наводить їх сотні. Як ми вже казали, до всього того, мабуть, домішувалась велика частка іронії; може, то була навіть демонічна іронія, іронія відчаю — нам дуже важко все це зрозуміти. Та що стосується широкої публіки, яка в ті часи, здається, поспіль складалася з завзятих читачів, то вона безперечно брала на віру всі ті кумедні речі. Коли якась славетна картина переходила в інші руки, коли з аукціона продавали коштовний рукопис, коли гинув від пожежі старовинний замок чи якийсь нащадок давнього аристократичного роду виявлявся причетним до скандальної історії, читачі не тільки дізнавалися з багатьох тисяч фейлетонів про ці факти, але й того самого чи другого дня діставали ще й силу анекдотичного, історичного, психологічного, еротичного та іншого матеріалу на цю тему, кожна подія викликала цілу зливу ревної писанини, і вся та інформація була вибрана, опрацьована і сформульована так, що на ній лежало тавро квапливо і безвідповідально виготовленого масового товару. Далі нам здається, що до царини фейлетону треба зарахувати й певні ігри, до яких преса наполегливо запрошувала читачів і які ще дужче перенасичували їх інформацією, про що розповідає нам довга примітка Цігенгальса про дивний феномен — "кросворд". У ті часи тисячі людей, що тяжко працювали й жили в тяжких умовах, у годину дозвілля горбилися над квадратиками кросвордів, заповнюючи їх, згідно з правилами гри, відповідними літерами.