Якийсь час по війні я вчився в Чиказькому університеті. Я був студентом на факультеті антропології. Нас тоді вчили, що одна людина нічим не відрізняється від іншої. Мабуть же ж, вони і понині цього вчать.
А ще вони вчили того, що не існує ні ідіотів, ні негідників, ані виродків. Незадовго до своєї смерті мій батько якось зауважив: "Як це так, що в тебе немає жодного твору, в якому був би хоч один злодій?"
І я пояснив йому, що, як мене після війни вчили в університеті, світ влаштовано саме так.
* * *
Поки я вчився на антрополога, я також за двадцять вісім доларів на тиждень працював поліцейським репортером у славетному Агентстві новин міста Чикаго. Одного разу вони з нічної зміни перевели мене на денну, і вийшло, що того дня мені довелося пропрацювати шістнадцять годин поспіль. Ми постачали новини для всіх чиказьких газет, а також для агентств "Асошіейтед Прес" і "Юнайтед Прес". Ми писали про всі судові процеси, і про роботу поліції, й пожежників, і прикордонників з берегової охорони на озері Мічиган, і тому подібне. Ми були прилучені до всіх цих установ спеціальною мережею пневматичних труб, яку було прокладено під вулицями Чикаго.
Репортери телефоном диктували новини журналістам, а ті сиділи в навушниках у редакції і набирали статті матриці. Потім ті матриці вкладали в мідні, вкриті оксамитом капсули, які одразу ж кидали в пащеку пневматичної труби. Найкрутішими репортерами та журналістами були жінки, які замінили призваних на війну чоловіків.
І свій перший репортаж я надиктовував по телефону саме одній із таких хижачок. Героєм тієї історії був щойно демобілізований фронтовик, який тільки но знайшов роботу ліфтера оператора в одній із контор. На першому поверсі той старомодний ліфт мав чавунні ґрати з візерунчастим плетивом плющем. На одній з галузок плюща вмостилися голуб і горлиця.
Той ветеран якось вирішив опуститися ліфтом у підвал, і він зачинив ґрати і натиснув на кнопку, і тут його обручка зачепилася за орнамент. Його підняло в повітря, в той час як сам ліфт продовжував рухатися вниз, і стеля просто розчавила його. Отаке.
І от я передав свій репортаж по телефону, і та жінка, яка набирала матрицю, запитала мене: "І що сказала його дружина?"
"Вона ще не знає, сказав я. Це тільки щойно сталося".
"Ну то задзвони і вичав з неї якусь цитату".
"Що?"
"Збреши, що ти капітан Фіни з поліції. Скажи, що в тебе для неї є трагічна новина. Поясни їй усе і запиши її реакцію".
Я так і зробив. Її реакцію було легко передбачити. У них було немовля. Ну й так далі.
Коли я зайшов до редакції, та журналістка знічев'я поцікавилася, як виглядав той чоловік, якого було розчавлено ліфтом.
Я їй усе описав.
"Чи це тебе вразило?" запитала вона й відкусила шматок шоколадного батончика "Три мушкетери".
"Та де, сказав я. На війні я, Ненсі, бачив ще й не таке".
* * *
Навіть тоді я вважав, що працюю над книжкою про Дрезден. Тоді це бомбардування в Америці було ще маловідоме. Мало хто з американців знав, що там загинуло набагато більше людей, ніж, скажімо, в Хіросимі. Та й я тоді цього не знав. Цю подію не дуже афішували.
Якось на прийнятті я розбалакався з одним професором Чиказького університету і розповів йому про той рейд, в епіцентрі якого я опинився, і про книжку, яку я збирався написати. Виявляється, він був провідним членом організації, яка називалася "Комітет громадської думки". І він почав розповідати мені про концтабори і про те, що німці робили мило і свічки з жиру замордованих євреїв, і про інші подібні жахи.
"Я знаю, я знаю, я знаю", це все, що я міг йому відповісти.
* * *
Як не крути, а Друга світова війна значно притлумила нашу чутливість. Я, наприклад, став завідувачем відділу зв'язків із громадськістю компанії "Дженерал Електрик" у місті Скінедтеді, що в штаті Нью Йорк, і добровольцем при пожежній команді містечка Альклоза, де ми купили свій перший будинок. Моїм начальником там був один із найсуворіших і найпростіших мужиків, які тільки бувають. Під час війни він був штабістом у Балтиморі, завідував там підрозділом стосунків з громадськістю і дослужився до підполковника. Коли ми жили у Скінедтеді, то він саме перейшов до Голландської реформістської церкви, однієї з найсуворіших і найпростіших з поміж усіх конфесій.
Він часто глузливо і з великим докором питав мене, як могло статися, що я не маю офіцерського звання.
На той час із мене й з дружини вже зійшов весь наш жирок. То були наші худі роки. В той час нашими друзями були худі ветерани та їхні худі жінки. Серед ветеранів, які населяли тодішній Скінедтед, найприязнішими, найдобрішими і найдотепнішими були ті, що воювали на передовій. І саме вони найбільше ненавиділи війну.
Саме тоді я написав листа до штабу Військово Повітряних сил із проханням надіслати мені детальнішу інформацію про те бомбардування Дрездена, а саме хто віддав наказ, скільки літаків брало в тому участь, якої мети вони хотіли досягти і так далі. І я одержав відповідь від службовця, який так само, як і я, працював у відділі зв'язків з громадскістю. Він мені написав, що, на жаль, ця інформація все ще залишається державною таємницею.
Я зачитав цього листа своїй дружині і загорлав: "Таємниця? Від кого вони це приховують?"
* * *
В ті часи ми належали до прогресивної антивоєнної організації "Об'єднані світові федералісти". Хто його знає, до кого ми тепер належимо. Мабуть, до спілки телефонолюбів. З огляду на те, скільки часу ми висимо на телефоні. Принаймні я, серед глибокої ночі.
* * *
За пару тижнів після того, як я видзвонив свого фронтового товариша Бернарда В. О'Геара, я таки поїхав до нього. Це було, якщо не помиляюся, у 1964 му, пам'ятаю тільки, що то був останній рік існування Нью Йоркського міжнародного ярмарку. Eheu, fugaces labuntur аппі. ("Та де! Як швидко спливають роки життя".) Гонористий лорд з графства Вес лендиш. Мене звуть Йон Йонсон.
У цю подорож я взяв із собою двох дівчаток мою дочку Ненні та її найкращу подружку Алісон Мітчел. Вони ще ніколи в житті не вибиралися за межі мису Кейп Код. Коли ми побачили річку, то я мусив зупинити машину, щоб дати їм вийти, постояти на березі і як слід роздивитися річку. Їм ще ніколи не доводилося бачити, щоб вода була несолона і мала таку вузьку й видовжену форму. То була річка Гудзон. У ній водилися коропи, і ми їх там бачили. Вони були завбільшки з атомні субмарини.
По дорозі ми також бачили водоспади, бурхливі потоки води, які зривалися зі скелі і неслися в долину річки Делавер. Довкола було стільки різних чудес, що ми тільки й робили, що зупинялися, щоб подивитися на кожне з них, але потім нам треба було сідати в машину й їхати далі, завжди треба було їхати далі. На дівчатах були білі вихідні сукеночки і такі ж святкові чорні черевички, щоб усі, хто їх зустрічав, одразу бачили, які вони гарні й доглянуті. "Дівчата, треба їхати далі", казав я їм. І ми їхали далі.
А тоді вже й сонце зайшло, і ми зупинилися повечеряти в італійському ресторані, а невдовзі я вже стояв і стукав у двері розкішного кам'яного будинку, в якому жив Бернард В. О'Геар. В руці у мене була пляшка ірландського віскі, що нагадувала дзвоник, яким колись скликали гостей на обід.
* * *
І тут я познайомився з його чарівною дружиною Мері, якій і присвячую цю книжку. Я також присвячую цю книжку Ґергардові Мюллеру, таксистові з Дрездена. Мері О'Геар працює медсестрою, і це прекрасна професія, до якої жінки так гарно надаються.
Мері була в захваті від двох дівчаток, з якими я приїхав, вона познайомила їх зі своїми дітьми і відправила всіх нагору гратися і дивитися телевізор. І тільки після того, як діти подалися на другий поверх, я відчув, що Мері терпіти не може мене, або принаймні щось її того вечора дуже й дуже дратувало. Вона зверталася до мене дуже ввічливо, але без особливої приязні.
"У вас такий затишний будинок", сказав я їй, і це була правда.
"Я підготувала для вас місцинку, де вам ніхто не заважатиме", сказала вона.
"Чудово", сказав я, бо моя уява намалювала оздоблену деревом кімнату, шкіряні крісла обабіч каміна, де два старі солдати могли б сидіти, гомоніти і прикладатися до пляшки. Але натомість Мері завела нас на кухню. Вона підсунула нам два стільці з твердими спинками і посадовила нас за кухонний стіл з лискучою білою поверхнею. Ця поверхня аж різала очі, відбиваючи світло, яке випромінювала двохсотватна лампочка, що висіла над головою. Мері зробила з кухні операційну кімнату. Вона виставила лише одну склянку і поставила її переді мною. Вона сказала, що з того часу, як О'Геар повернувся з війни, йому протипоказано пити міцні напої.
Тож нам нічого не лишалося, як повсідатися там. О'Геарові було ніяково, але він не став мені нічого пояснювати.
Я й гадки не мав, що в мені могло так розлютити Мері. Я мав родину. Ніяких попередніх шлюбів. Я не був алкашем. І під час війни я не зробив її чоловікові ніякої підлоти.
Вона налила собі кока коли, а потім зі страшною грюканиною заходилася видобувати кригу, гамселячи пластмасовим лотком об металеву раковину. Після того вона здиміла в інший кінець будинку. Але їй і там не сиділося. Її носило по всій хаті, вона то гупала дверима, то навіть совала меблі, аби вихлюпнути свою злість.
Я запитав в О'Геара, може, я щось не те бовкнув чи щось не так зробив.
"Ні, ні, сказав він, Не звертай на неї уваги. До тебе це не має ніякого відношення". Це видавало його велику порядність. Він, звичайно, збрехав. Поведінка його дружини прямо мене стосувалась.
І от ми з останніх сил намагалися не звертати на неї уваги, сиділи й згадували війну. Я налягав на своє віскі. Час від часу то він, то я зітхали або пхикали, видобуваючи з глибин пам'яті щось доречне, але хоч як ми не старалися, ні він, ні я так і не змогли пригадати нічого гарного з тих часів. О'Геар згадав, як один солдатик у Дрездені, якраз напередодні бомбардування, дорвався до льохів з вином, і нам довелося покласти його в тачку, і тільки так ми змогли дотягнути його до бойні. Але з цього книжку не вичавиш. Я пригадав двох російських солдатів, які обнесли фабрику годинників. Вони притягли запряжений кіньми віз, з якого аж вивалювалися ті годинники. Вони були щасливі й п'яні в димину. З ротів у них стирчали великі самокрутки, зроблені з газет.
Мері все ще продовжувала гуркотіти, коли ми вже вичерпали геть усі свої воєнні спогади.