Залишилася лише глуха малинова пляма, і хмари, що дісталися до неї, утворили в ній темно-сірі провали. Павлиш сперся руками об краї люка, висунувся до пояса назовні і рахував: один, два, три, п'ять... Спалах!
Вогник протримався секунду, і Павлиш встиг всістися зручніше на край люка, звісити вниз ноги у важких черевиках, перш ніж він спалахнув знову. У вогника був надзвичайно приємний колір. Який? Надзвичайно приємний білий колір. А можливо, жовтий?
А коли розгладилася і посиніла пляма, що залишалася від сонця, вогник перестав блимати. Він зажеврів рівно, ніби хтось, хто довго жартував з вимикачем, упевнився, нарешті, в приході ночі і, ввімкнувши світло на повну потужність, всівся за стіл вечеряти. І чекати гостей.
З темряви до Павлиша кинулося щось велике. Павлиш не встиг підібгати ноги і сховатися в корабель. Лише витягнув уперед руку. Щось виявилося вже знайомою потворою. Потвора обплутала сухими тонкими ніжками руку Павлиша і бабчачі очі докірливо виблискували, відбивши світло, що падало з люка. Павлиш струсив потвору, як струшують в кошмарі страшного павука, і та плюхнулася об пісок.
Запаморочилася голова. Тут тільки він зрозумів, що забув опустити забороло шолома і дихає повітрям планети. А з усвідомленням цього прийшла нудота. Павлиш зачинив люк і всівся просто на підлогу шлюзу. Опустив забороло і збільшив подачу кисню, щоб відсапатися.
"Тепер слід дати сигнал, — думав Павлиш. — Треба пустити ракету, засвітити прожектор. Треба покликати на допомогу.
Але ракет немає. А якщо вони й є, то пошуки їх займуть ще кілька діб. Прожектори розбиті. Є ліхтар, навіть два ліхтарі, але обидва досить слабкі, шоломові. Ну що ж, почнемо з шоломових ліхтарів.
Павлиш досить довго стояв біля відчиненого люка, закриваючи і відкриваючи долонею світло і вільною рукою відмахуючись від потвор, що лізли на світло, мов метелики. Вогник не реагував — світив так само яскраво і рівно. Господарі його явно не здогадувалися про те, що хтось неподалік потерпів катастрофу. Потім, хоча це вже навряд чи допомогло б, Павлиш витягнув з корабля безліч предметів, які могли горіти, і підпалив їх. Вогнище було млявим — у повітрі дуже мало кисню, та й потвори, що злетілися наче на свято, кидалися у вогонь і обвуглювалися, шипіли, мов мокрі дрова. Павлиш перевів весь свій запас спирту і після десяти хвилин боротьби з потворами облишив цю затію.
Він відійшов до люка і дивився на вогник. Він не міг до нього звикнути. Вогник був з казки: віконцем в будиночку лісника, вогнищем мисливців... А може, відсвітом під казаном людожера?
— Гаразд, — сказав Павлиш потворам, що ворушилися живою купою над теплими обвугленими дверцятами шафок, книгами і сувенірними ведмедями. — Я пішов.
3
Добре, коли є рішення, яке можна прийняти. Раніше і цього не було. Рішення вимагало дій, численних, різноманітних і негайних. Чимось це було схоже на від'їзд у відпустку — треба прибрати в квартирі, залишити корм рибкам в акваріумі, домовитися з сусідкою, щоб поливала квіти, подзвонити друзям, поклопотатися про квиток...
По-перше, Павлиш вирушив до анабіозної камери. Похід до вогника міг протривати години зо три, і за цей час ніщо не повинно було порушити спокійний сон підвахтових. Якщо щось з ними трапиться — пропав весь сенс походу. Павлиш під'єднав до блоку живлення камери вже добряче підсілі аварійні акумулятори. Перевірив стабільність температури у ваннах, контрольну апаратуру. Наскільки Павлиш міг судити — камері ніщо не загрожувало. Навіть якщо Павлиш буде відсутній цілий місяць. Правда, людині, що йде на тригодинну прогулянку берегом моря, ні до чого планувати на місяць вперед, але прогулянка передбачалася дещо незвичайна. Павлиш не без підстав думав, що стане першою людиною, яка мандруватиме вночі берегом тутешнього моря.
Відтак слід було поклопотатися про власне спорядження, запас води і їжі, зброї (на кораблі вдалося розшукати променевий пістолет, але Павлиш з училища в руках такого не тримав). Нарешті, треба було задраїти зламаний люк так, щоб слон (якщо ночами тут бродять слони) не зміг би його відчинити.
Закінчивши справи, Павлиш вибрався назовні і несподівано відчув майже елегійний смуток. Тривалі сутінки — а їм, вочевидь, і кінця не буде — забарвили негостинний світ у безліч різновидів чорного й сірого кольору і єдиною рідною річчю в цьому царстві був покалічений "Компас", що сумно стугонів під поривами вітру, самотній і безпорадний.
— Ну-ну, не засмучуйся, — сказав кораблю Павлиш і погладив корпус, короставий від аварійної посадки. — Я скоро повернуся. Дійду по бережку до вогника і назад.
Вогник горів рівно, чекав. Павлиш востаннє перевірив надходження кисню — його вистачить на шість годин, в крайньому випадку можна дихати і повітрям планети. Хоч це неприємно і вельми шкідливо. Павлиш витягнув пістолет, прицілився в камінь на березі і вистрілив. Промінь різонув по каменю, розпиляв його навпіл, і половинки засвітилися багрово і жарко. Тоді Павлиш привів у дію сконструйовану ним за останні півгодини систему запорів, котрій би позаздрив будь-який неандерталець. Люк заскрипів і зачинився. Все. Час було йти.
Павлиш розгріб черевиком купу обгорілих потвор — вогнище давно вже згасло і остигло. Павлиш перестрибнув через нього — не з молодецтва — хотів дізнатися, чи достатньо надійно все приторочено.
Зручніше йти було по самій крайці пляжу. Тут хвилі, що забігали довгими язиками на берег, залишаючи після себе мляву піну, спресували пісок, і він став пружним і твердим. Ліхтар був поки не потрібний — і так видно все, що потрібно бачити, — нескінченна смуга піску, темна вода ліворуч, чорний чагарник на дюнах праворуч. І так до безконечності, до вогника.
Павлиш пройшов кілька десятків кроків, зупинився, озирнувся на корабель. Той був великий, непроникний і страшенно самотній. Кілька разів Павлиш озирався — корабель все зменшувався, каламутнів, зливався з небом, і десь в кінці першого кілометра шляху Павлиш раптом зрозумів, який сам він малий, беззахисний і чужий морю. І йому стало страшно, і захотілося втекти до корабля, сховатися в люці. Він раптом понадіявся, що забув щось дуже важливе для дороги, заради чого хочеш — не хочеш, доведеться повертатися. Але поки придумував, заворушився сором, зашкребла під грудьми совість — повертатися було ніяк не можна, і тоді Павлиш спробував уявити себе дружиною Лота, запевнити, що озирнися він — перетвориться на соляний стовп. І до ранку його злижуть жадібні до кристалічної солі мешканці кущів.
Павлиш вирішив співати. Співав він погано. І після другого куплета чагарник замовк, зачаївся, прислухаючись. Чагарникові спів не подобався. Пісок розмотувався під ногами рівною стрічкою, часом язик доповзав до ноги подорожнього, і Павлиш повертав трохи вище, обходячи піну. Один раз його налякала біла пляма попереду. Пляма була нерухомою і зловісною. Павлиш уповільнив кроки, намацав рукоятку пістолета. Пляма росла, і видно було, як щось чорне, багатопале висунулося з неї, готуючись схопити прибульця. Але Павлиш все-таки йшов, виставивши вперед пістолет, і чекав, щоб пляма зважилася на напад. Павлиш був тут новачком, а для новачка найнерозумніше першим починати стрілянину, бо це ще нікого не рятувало.
Пляма виявилася великою мушлею, а може, і панциром якогось морського жителя. Декілька потвор повзали по ній. Вони й видалися Павлишу здалека мацаками плями.
— Киш, нещасні! — сказав Павлиш потворам, і ті слухняно знялися, відлетіли до кущів, видно, прийнявши Павлиша за крупного хижака, любителя морської падлини.
З-під мушлі вискакувала всіляка жадібна дрібнота, тікала до води. У темряві не розібрати ані форм, ані повадок — деякі тонули, розчиняючись у піні, інші фосфоресціювали і світляними плямами метушилися біля берега.
Після випадку з мушлею Павлиш відчув себе упевненіше — мешканці моря і кущів були зайняті своїми справами і на Павлиша нападати не збиралися. Павлиш розумів, що упевненість його ґрунтується на хибному переконанні; адже якщо існують мушлі — є потвори, які цими мушлями харчуються. А якщо є потвори, то хтось пожирає їх. І ще хтось пожирає тих, хто харчується потворами. І так далі.
Минула вже година відтоді, як Павлиш покинув корабель, позаду принаймні п'ять кілометрів шляху. Єдине, що серйозно турбувало зараз Павлиша — те, що вогник не наближався. Так само далекий був чорний мис, так само рівна смуга піску.
І тут Павлиш побачив річку.
Спочатку був шум. Він домішувався до одноманітного ритму прибою і насторожив Павлиша. Потім Павлиш побачив і саму ріку. Вливаючись у море, річка розбилася на безліч рукавів, дрібних і швидких. Беріг видавався в море невеликим півостровом. Між рукавами і з обох боків дельти земля була вкрита темними плямами лишайнику, травою. Перехід начебто не обіцяв труднощів, але коли в декількох метрах від води нога Павлиша раптом провалилася по кісточки, він зрозумів, що від річки можна чекати каверзи.
Вже наступний крок дався важче. Пісок став податливим, в'язким, він з хлюпанням затягував ногу і з жалем відпускав її.
"Врешті-решт, — подумав Павлиш, — мені нічого не загрожує. Я в скафандрі і, навіть якщо провалюся де-небудь глибше, не замочу ніг".
І не встигла ця думка покинути голову, як Павлиш втратив опору під ногами і занурився до пояса. І це було ще не все: спроба вилізти з цієї пастки вперед змусила зануритися ще на декілька сантиметрів. Скафандр був м'яким, і драгва, що спіймала в полон Павлиша, тиснула на груди, підбираючись до плечей. Павлиш пригадав, що в подібних випадках мисливцям, які попали в болото, завжди трапляється під руку ломака або хоча б кущ. Ломаки поблизу не було, але кущ ріс попереду, метрах у трьох. Павлиш розсудив, що біля куща повинно бути твердіше, і стрибнув уперед.
Напевно, з боку стрибок його виглядав дивно: істота, що увійшла по груди в пісок, робить судомний рух, вириває кілька сантиметрів тіла з полону, просувається на півметра вперед і тут-таки майже повністю зникає з виду.
Стрибок був помилкою, яка виправдовувалася лише тим, що Павлишу ніколи раніше ані з болотами, ані з сипучими пісками стикатися не доводилося. Тепер над поверхнею, що ледь гойдалася, здиблювалася бульками, виднілася лише верхня половина шолома і кисті рук.