Я причинив за собою двері і неспішно закрив їх на ланцюжок. Затим засвітив світло в передпокої. Людина, яка сиділа в темній кімнаті, знала про те, що я відчуваю її, але не ворушилася. Я запитав:
— Чому ви сидите без світла?
— Я задрімав, — відповів чоловік. — Вас довго не було.
Я увійшов до кімнати, натиснув на кнопку вимикача і сказав:
— Може, я поставлю каву?
— Ні, тільки для себе. Я не буду.
Від чоловіка віяло відчуттям респектабельності. Тому я теж напустив на себе респектабельний вигляд і навіяв гостеві, що на мені синя краватка в смужку. Гість посміхнувся і сказав:
— Не старайтеся, ставте краще каву.
Він пройшов за мною на кухню, дістав з кишені сірники і запалив газ, поки я насипав у турку кави.
— Ви не почуваєте себе самотнім? — запитав він.
— Ні.
— Навіть сьогодні?
— Сьогодні почуваю.
— А чому ви досі не одружилися?
— Мене не люблять дівчата.
— Можливо, ви звикли до самотності?
— Можливо.
— Але у вас є друзі?
— У мене багато друзів.
— А їм до вас і діла нема?
— Неправда. А як ви увійшли до квартири?
Чоловік знизав плечима і сказав:
— Я прилетів. Вікно було відчинене.
Він стояв, схиливши голову набік, і розглядав мене, ніби чекав, що я висловлю подив. Але я не здивувався, тому що сам мало не зробив те ж саме, — тільки побоявся втратити рівновагу і вдаритися об поруччя балкона.
Чоловік скрушно похитав головою, сказав:
— Ніяких сумнівів, — і поправив пенсне.
Я міг заприсягнутися, що ніякого пенсне на ньому три хвилини тому не було. Я налив каву в чашку, узяв пачку вафель і запросив гостя в кімнату. Я втомився від спеки і від розмов, які ні до чого не вели.
— Зніміть черевики, — сказав гість, проявляючи дбайливість. — Хай ноги відпочивають.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я. — Я спочатку вип'ю каву, а то спати кортить.
Чоловік пройшов кімнатою, зупинився біля стелажа і провів пальцем по корінцях книг, немов палицею по паркані.
— Отже, — сказав він професійним голосом. — Ви собі не раз клали питання: чому ви не такий, як усі. І відповіді на нього не знайшли. І водночас щось утримувало вас від того, щоб звернутися до лікаря.
— Я такий самий, як усі, — відповів я і подумав, що дарма не послухався його. Зняв би черевики.
— Ще в дитячому будинку ви вчилися краще від усіх своїх однолітків. Значно краще. Навіть дивували вчителів.
— Другий приз на математичній олімпіаді, — сказав я. — Але вчителів я не дивував. І медалі не отримав.
— Ви її не отримали навмисне, — сказав гість. — Ви соромилися своїх здібностей. Ви навіть переконали Крогіуса, що він — повноправний ваш співавтор. І це неправда. Але в вас зосереджена могутня сила переконання. Ви можете навіяти будь-якій звичайній людині чортзна-що.
— А вам? — запитав я.
— Мені не можете, — відказав мій гість і перетворився на невеликий пам'ятник першодрукареві Івану Федорову.
— Цікаво, — сказав я. — Зараз ви скажете, що ви мій родич і нас об'єднують невидимі генетичні зв'язки.
— Вірно, — сказав гість. — Якби це було не так, ви б не здогадалися, що я чекаю на вас, ви б проявили хоча б здивування, побачивши незнайому людину в замкнутій квартирі. Ви б здивувалися моєму зізнанню, що я вилетів на четвертий поверх. До речі, ви вже вмієте літати?
— Не знаю, — зізнався я. — Сьогодні вперше спробував. А що я ще вмію робити?
— Вам досить поглянути на сторінку, щоб запам'ятати її текст, ви додаєте, множите, одержуєте корені з такою легкістю і швидкістю, що могли б з успіхом виступати на естраді, ви можете не спати декілька діб та й не їсти також.
— Хоча люблю робити і те й інше. І мене не тягне на естраду.
— Звичка, — холодно сказав гість. — Вплив середовища. У дитячому будинку стежили за тим, щоб усі діти спали ночами. Ви вмієте бачити зв'язок між фактами і явищами, вочевидь між собою не пов'язаними. Ви — геній за місцевими мірками. Хоча далеко не всіма вашими здібностями ви вмієте розпоряджатися і не про всі підозрюєте.
— Наприклад? — запитав я.
Гість тут-таки розчинився в повітрі і виник за моїми плечима, в дверній проймі. Затим неспішно повернувся до стелажа, дістав звідти англо-російський словник і кинув його. Словник застиг у повітрі.
— І мене все це чекає? — без особливого ентузіазму запитав я.
— Це ще не все.
— З мене досить.
— Якщо ви вчитиметеся. Якщо ви повернетеся в природну для вас обстановку. Якщо ви опинитеся серед собі подібних.
— Так, — сказав я. — Значить, я мутант, генетичний виродок. І не самотній при цьому.
— Не так, — сказав гість. — Ви просто чужий тут.
— Я тут народився.
— Ні.
— Я народився в селищі. Мої батьки загинули при лісовій пожежі. Мене знайшли пожежники і привезли в місто.
— Ні.
— Тоді скажіть.
— Нам слід було знайти вас раніше. Але це нелегко. Ми гадали, що нікого не залишилося в живих. Це був розвідувальний корабель. Космічний корабель. Ваші батьки були там. Корабель вибухнув. Згорів. Вас встигли викинути з корабля. І була лісова пожежа. У пожежі згоріло селище ліспромгоспу. Пожежники, що знайшли вас живим і неушкодженим, тільки дуже голодним, не знали, що до кінця пожежі вас оточувало силове поле.
Я слухав його, але мене мучило зовсім інше.
— Скажіть, — запитав я. — А насправді я який?
— Зовні? Вам це потрібно знати?
— Так.
Гість перетворився на якусь обтічну субстанцію, напівпрозору, текучу, мінливої форми і барви, але не позбавлену певної грації.
— Це теж навіювання?
— Ні.
— Але ж я не намагаюся бути людиною. Я — людина.
— Без цього ви не вижили б на Землі. Ми гадали, що ви загинули. А ви пристосувалися. Коли б не мій візит, ви б до кінця життя ні про що не здогадалися.
— Я повинен буду полетіти з вами? — запитав я.
— Звичайно, — сказав гість. — Ви ж мені вірите?
— Вірю, — сказав я. — Я тільки подзвоню Крогіусу.
— Не треба, — сказав гість. — Те, що ви з ним зробили, поки не потрібно Землі. Вас не зрозуміють. З вас почали б сміятися академіки. Я взагалі здивований, що ви змогли вселити Крогіусу віру в цю затію.
— Але ж вона маячня?
— Ні. Років через сто на Землі до неї додумаються. Наша справа — не втручатися. Щоправда, іноді нам здається, що ця цивілізація зайшла в безвихідь.
Я підняв телефонну трубку.
— Я просив вас не дзвонити Крогіусу.
— Гаразд, — відповів я.
І набрав номер Катрін.
Гість поклав долоню на важіль. Він знову прийняв людську подобу.
— Це закінчилося, — сказав він. — І самотність. І необхідність жити серед істот, які так поступаються вам. У всьому. Якби я не знайшов вас, ви б загинули. Я впевнений у цьому. А зараз ми повинні поспішати. Корабель чекає. Не так легко дістатися сюди, на край галактики. І не так часто тут бувають наші кораблі. Замкніть квартиру. Вас не відразу похопляться.
Коли ми виходили, вже на сходах я почув, як дзвонить телефон. Я зробив крок назад.
— Це Крогіус, — сказав гість. — Він розмовляв з Гуровим. І Гуров не залишив каменя на камені від вашої роботи. Тепер Крогіус забуде про все. Скоро забуде.
— Знаю, — відповів я. — Це був Крогіус.
Ми швидко долетіли до корабля. Він висів над кущами, невеликий, напівпрозорий і з вигляду абсолютно не пристосований до далеких мандрів. Він висів над кущами в Сокольниках, і я навіть озирнувся, сподіваючись побачити порожню пивну пляшку.
— Останній погляд? — запитав гість.
— Так, — сказав я.
— Спробуйте побороти печаль, що вас охопила, — сказав гість. — Вона народжується не від розставання, а від невідомості, від неможливості зазирнути в майбутнє. Завтра ви лише посміхнетеся, пригадавши про маленькі радощі і маленькі неприємності, що оточували вас тут. Неприємностей було більше.
— Більше, — погодився я, і мене м'яко і тепло обкутало повітря корабля.
— Стартуємо, — сказав гість. — Ви не відчуєте перевантажень. Придивіться до мене уважніше. Ваша земна оболонка не хоче покинути вас.
Гість переливався перламутровими хвилями, бавлячись і владарюючи приладами управління.
Я побачив крізь напівпрозору підлогу корабля, як відходить униз все швидше й швидше темна зелень парку, збігаються і дрібніють доріжки вуличних вогнів і розсипи вікон. І Москва перетворилася на світлу пляму на чорному тілі Землі.
— Ви ніколи не пошкодуєте, — сказав мені гість. — Я ввімкну музику, і ви зрозумієте, яких вершин може досягти розум, звернений до прекрасного.
Музика виникла ззовні, влилася в корабель, м'яко підхопила нас і полинула до зір, і була вона досконала, як досконале зоряне небо. Це була та досконалість, до якої мене вабило порожніми ночами і в моменти втоми та роздратування.
І я почув, як знов задзвенів телефон в покинутій, неприбраній квартирі, телефон, ручка якого була замотана синьою ізоляційною стрічкою, тому що хтось з підпилих друзів скинув його зі столу, щоб звільнити місце для шахівниці.
— Я пішов, — сказав я гостеві.
— Ні, — сказав той. — Повертатися пізно. Та й безглузді повернення в минуле. У далеке минуле.
— До побачення, — сказав я.
Я покинув корабель, тому що за цей вечір я навчився багато чому, про що й не підозрював раніше.
Земля наближалася, і Москва з невеликої світлої плями перетворилася знов на нескінченний розсип вогнів. І я насилу розшукав свій п'ятиповерховий блоковий будинок, такий однаковий і нудний у ряді побратимів.
Голос гостя наздогнав мене:
— Ви прирікаєте себе на життя, повне недомовок, мук і принижень. Ви будете все життя прагнути до нас, до мене. Але буде пізно. Схаменіться. Вам не можна повертатися.
Двері на балкон були розчинені. Телефон вже замовк. Я намацав його, не засвічуючи світла. Я подзвонив Катрін і запитав її:
— Ти дзвонила мені, Катрусю?
— Ти з глузду з'їхав, — сказала Катрін. — Вже перша година. Ти всіх сусідів перебудиш.
— То ти дзвонила?
— Це, напевно, твій божевільний Крогіус дзвонив. Він тебе по всьому місту розшукує. У нього якісь неприємності.
— Шкода, — сказав я.
— Крогіуса?
— Ні, шкода, що не ти дзвонила.
— А навіщо я повинна була тобі дзвонити?
— Щоб сказати, що згодна вийти за мене заміж.
— Ти з'їхав з глузду. Я ж сказала, що ніколи не вийду заміж за прибульця з космосу і притому морального виродка, який може навіяти мені, що він Жан-Поль Бельмондо.
— Ніколи?
— Лягай спати, — сказала Катрін. — Інакше я тебе зненавиджу.
— Ти завтра коли закінчуєш роботу?
— Тебе не обходить. У мене побачення.
— У тебе побачення зі мною, — сказав я строго.
— Гаразд, з тобою, — сказала Катрін.