Здається, Кухара не раз читав про таке в газетах.
Та, мабуть, усяке кохання видається трохи банальним, коли подають загальний зміст.
Звичайно, тільки від його хворобливої фантазії виникло сподівання, шо коли така дівчина, як Харуко, досі не вийшла заміж, то за тим криється надзвичайна трагедія.
Щоб боляче вразити серце Харуко, досить банальної історії.
То не був шалений пал хвилевого кохання. Милі серцю спогади багатьох літ єднали їхні серця.
— Харуко-сан, ви любили його, хіба ні? — запитав він, а вона нелукаво кивнула:
— Так, якщо піти далеко назад... Але то було в дитинстві.
— Через те нещастя родичі, мабуть, погнівалися? — запитав він з відвертим натяком, а вона відповіла безперечним тоном:
— І дядько, і тітка не такі люди, щоб докоряти мені.
— Отже, ви свій обов'язок-ґірі сповнили аж надто?
— Ґірі?... А так, може, то було ґірі?
Але її справжнє зізнання на тім не закінчилося.
На час того нещастя вона мала дев'ятнадцять років, а за рік її вже сватали. Вона не перечила, і все вже було полагоджено, та, довідавшись про те самогубство, родичі нареченого відвернулися.
Те розірване сватання тяжче вразило її, ніж смерть брата в перших.
І, мабуть, тоді в саму душу запала думка, що вона вже не зможе вийти заміж, бо покохала Катаґірі, за якого її сватали.
Може, перше її кохання — саме Катаґірі, а не той брат у перших. Може, саме тому, що кохала Катаґірі, вона почала згадувати, чи не кохала й двоюрідного брата.
Так, вона боялася, що й друге сватання розладнається через те самогубство, та все ж іще чекала на Катаґірі.
Невдовзі по формальній відмові Харуко потай зустрілася з Катаґірі. Бо він обіцяв, що переконає батьків і одружиться з нею.
Харуко не мала наміру приховувати від Кухари сватання Катаґірі. Якби був запитав, то розповіла б і про це.
Але по розповіді про того брата він усім своїм виглядом натякнув, шо нього йому досить, тож Харуко змовчала.
Все-таки їй тяжко було згадувати Катаґірі. Тим більше, саме тоді, коли посватався Кухара, вона довідалася, що Катаґірі вже давно одружився з іншою, й почувалася зневаженою.
4
Наступної по шлюбі ночі в готелі, коли вони були в весільній подорожі, Харуко придивився сон про покійного брата в перших.
Вона не добрала, чи то було в його домі на селі, чи в її родинному домі. Входить до кімнати і раптом бачить його над столом. Вона стала як стій. Глип — а вона майже гола. Харуко прокинулася на свій крик.
Її лице пашіло невимовним соромом.
Раптом усе її тіло пройняв холодний дрож. Вона схопила чоловіка за руку. Аж тепер, коли отямилася, що двоюрідний брат давно небіжчик, перелякана на смерть, промимрила:
— Пробач...
І досі тремтячи, вона всім тілом припала до чоловіка.
Тієї ночі їй спало на думку, ніби своїм заміжжям учинила злочин проти померлого брата, та коли повернутись у минуле, то цей сон був мов страшне перелюбство.
Але й брат у перших, і Катаґірі, так би мовити, вже примарніші, ніж сон, щезли, мов далекі тіні. Пізні квіти мають тільки барви, і вона без жалю віддала Кухарі свою незмарновану юність.
Він сказав:
— Думаю, таким, як ми, що терпляче чекають, поки знайдуть бажану пару, прислуговує сама природа. — Але Харуко не спромоглася відповісти йому чимось зі свого минулого.
А втім, притаманна їй людська чеснота переповнила вінця і, здається, принесла велике щастя в цей новий дім.
Аж ось одного разу Кухара мимоволі згадав:
— Пам'ятаєш того передсмертного листа? Чи не було в ньому чогось дивного?
— Ну, якщо ти завів про це мову, то, може, щось і було, — спокійно відповіла вона.
— Знаєш, мало б щось бути. В лікарні, де був твій двоюрідний брат, працює товариш мого товариша, я попросив його подивитись історію хвороби. Той мав страшне нервове виснаження. Більше того, був на порозі неврозу й знав про це. Здається, то зовсім не було самогубство через нещасливе кохання. Може, це сталося тому, що він не вистояв перед душевною недугою і вже не знав, що робить. А ти в тім не винна.
— Ой, що ти кажеш? Коли ти довідався?
— Вже давно.
— То чого ж відразу не сказав, а щойно тепер? — проникливо глянула Харуко на чоловіка, і в ту мить її пойняла думка, що якби знала про це раніше, то могла б вийти заміж за Катаґірі.
Вона здивовано відігнала ту думку й скривилася сумною посмішкою. А Кухара мало не врочисто докинув:
— Але ми одружилися також завдяки безглуздю.
— Таки-так.
— А ти тяжко пережила, тобі було нелегко, й на це треба зважати...
Відтоді вона почала спокійно згадувати небіжчика. В її пам'яті ожили літні канікули на морі і зимові прогулянки на лижах.
Але тепер у ній почав щезати повів того, що називають даним природою щастям.