Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ганку "Лексінгтонський щоденник", його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об'ява на першій сторінці:
П'ЯТЬ ТИСЯЧ ДОЛАРІВ ВИНАГОРОДИ
Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне — живою й неушкодженою — славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.
Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку.
Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.
— Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! — вітаюсь я весело й приязно.— То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?
— Запакую його в корзину,— каже Руф,— і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібо.у. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.
— Яке чудове поросятко! — кажу я, чухаючи йому спину.
— А вчора ви обзивали його всякими поганими словами,— каже Руф.
— То ж учора,— відповідаю,— а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе,—кажу,— я дам вам за цю свиню десять доларів.
— Мабуть, я не продам цієї свинки,— каже він.— Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.
— А чому не цю? — питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.
— А тому,— відказує Руф,— що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім'я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших. А було це так,— каже він,— там стоять два намети, з'єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив'язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джеффе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.
— Свиня не проживе стільки років,— кажу я.— Навряд чи вона дотягне до того часу, коли ви почнете розповідати біля каміна свої старечі байки. Вашим онукам доведеться повірити вам на слово. Я даю вам за цю тварину сто доларів.
Руф глянув на мене здивовано.
— Свиня не може становити для вас такої цінності,— каже він.— Нащо вона вам?
— Розумієте,— відповідаю я,— з першого погляду, мало хто, побачивши мене, подумає, що я артист. І все ж у мені є артистична струнка. Я колекціоную свиней. Об'їздив увесь світ у пошуках рідкісних свиней. В долині Уобаш я тримаю ціле свиняче ранчо, а в ньому представники мало не всіх надзвичайних порід — від мериноса до польсько-китайських. Ця свиня, Руфе,— кажу я,— по-моєму, дуже цінної породи. Я гадаю, що це справжній беркшир. Ось чому мені хочеться придбати цю свинку.
— Я б з дорогою душею зробив вам послугу,— каже Руф,— але в мене теж артистична натура. Бо коли людина може так віртуозно вкрасти порося, то вона — артист. Поросята — моє натхнення. Особливо це. Я не віддам його навіть за двісті п'ятдесят доларів.
— Але послухайте,— кажу я, витираючи з лоба піт.— Для мене важить не так меркантильний бік справи, як мистецтво; і не стільки мистецтво, як любов до ближнього. Будучи експертом і аматором свиней, я вважаю за свій громадянський обов'язок придбати цю беркширську свиню для моєї колекції. Авжеж, сама свиня таких грошей не варта, але, виходячи з етики свиней як друзів і перших помічників людства, я пропоную вам за неї п'ятсот доларів.
— Джеффе,— відказує цей поросячий естет,— справа не в грошах, а в почутті.
— Сімсот,— кажу я.
— Хай буде вісімсот,— каже Руф,— і я вирву це почуття із свого серця.
Я поліз до свого потайного пояса по гроші й відрахував йому сорок купюр по двадцять доларів.
— Я візьму її до себе в кімнату,— кажу,— і замкну, поки ми снідатимемо.
Я взяв свиню за задню ногу. Вона страшенно закувікала, немов паровий орган у цирку.
— Дайте-но я,— каже Руф, бере свиню під пахву, притримує її рукою за писок і несе до моєї кімнати, як спляче немовля.
У Руфа, відколи я причепурив його, з'явилася просто-таки хвороблива пристрасть до франтівства. Після сніданку він сказав мені, що піде до Місфіцького купити собі бузкові шкарпетки. Тільки-но він пішов, я заметушився, немов однорукий інвалід у кропив'яній пропасниці, коли він клеїть шпалери. Найняв старого негра з шарабаном; ми сунули свиню у мішок, зав'язали його мотузком і поїхали до цирку.
Джорджа Б. Теплі я знайшов у невеликому наметі біля відкритого віконечка. Це був огрядний чоловік з гострими очима, здоровенним діамантом на чотири карати на червоному жакеті і в чорній ярмулці.
— Ви Джорж Б. Теплі? — питаю я.
— Можу заприсягтися, що де я,— відповідає він.
— Так от, я привіз,— кажу.
— Висловлюйтеся точніше,— просить він.— Ви привезли морських свинок для азіатського удава чи люцерну для священного буйвола?
— Ні те, ні друге,— кажу.— Я привіз вам учену свиню Беппо, онде вона в мішку в моєму шарабані. Сьогодні вранці я натрапив на неї в моєму палісаднику, вона підривала квіти. Якщо для вас однаково, я хотів би одержати належні мені п'ять тисяч доларів великими банкнотами.
Джордж Б. Теплі вискакує із свого намету і просить мене йти за ним. Ми ввійшли в один із виставочних павільйонів. Там на сіні лежить чорна, як смола, свиня з рожевою стрічкою круг шиї і їсть моркву із рук якогось чоловіка.
— Гей, Маке! — гукає Джордж Б. Теплі.— Сьогодні вранці нічого не скоїлося з нашою всесвітньовідомою?
— З нею? Ні! — каже Мак.— У неї апетит, мов у хористки о першій годині ночі.
— Звідки у вас ці фантазії? — звертається до мене Теплі.— З'їли вчора на ніч забагато свинячих котлет?
Я виймаю газету й показую йому об'яву.
— Фальшивка! — заявляє він.— Нічого про це не знаю. Ви ж самі бачили, як прекрасне всесвітньовідоме диво чотириногого царства споживало з надприродною мудрістю свій ранковий сніданок; воно не пропало, і його не вкрадено. А тепер бувайте здорові!
Догадавшись про все, я сів у шарабан і звелів дядечкові Неду їхати до найближчої алеї. Там я вийняв свиню з мішка, поставив її на землю рилом уперед, старанно прицілився і дав їй такого копняка, що вона вилетіла з другого кінця алеї — на двадцять футів попереду від свого вереску.
Потім, заплативши дядечкові Неду п'ятдесят центів, я пішов до редакції газети. Мені хотілося почути голу, неприкрашену правду. Я покликав до віконця агента по прийому об'яв.
— Ми побилися об заклад і хочемо знати, хто виграв,— кажу я.— Чи не був той чоловік, який учора ввечері дав оцю об'яву, опецькуватий, з довгими чорними вусами і кульгавий?
— Ні,— відповідає.— На зріст він приблизно шість футів і чотири з половиною дюйми, волосся у нього кукурудзяного кольору, а вифранчений, немов оранжерейна квітка.
В обід я вернувся до місіс Піві.
— Залишити мені на вогні трохи супу для містера Тейтема? — питає вона.
— Якщо ви триматимете на вогні суп до його повернення,— кажу,— то вам доведеться перевести на паливо всі ліси й усі вугільні шахти на земній кулі, але й цього буде замало.
— Тепер ви розумієте,— закінчив свою розповідь Джефферсон Пітере,— як важко знайти сумлінного й чесного ділового партнера.
— Але ж,— почав я, гадаючи, що давнє знайомство дає мені право на таке зауваження,— правило має бути чинним для обох сторін. Якби ви запропонували поділити обіцяну винагороду, ви б не втратили...
Джефф спинив мене поглядом, повним благородного обурення.
— Ви змішуєте різні поняття,— сказав він.— Я намагався здійснити цілком законну й моральну спекуляцію. Дешево купити й дорого продати — хіба не це діловий принцип Уолл-стріту? Там "бики" і "ведмеді"[1], тут свиня — яка різниця? Чим гірша свиняча щетина від бичачих рогів і ведмежої шкури?
[1] Спекулянти, які грають на американській біржі.