Своїм гігантським зростом він на три голови здіймався над невисоким Ахмедом-агою і впирався в стелю. Схожий на могутнього звіра, він, хоч і міцно зв'язаний, нагонив страху своїм величезним тілом. Та Ахмед-ага знав, що боятися нема чого. Очі його лиховісно палахкотіли, впиваючись у Славчо, який незворушно дивився в землю.
— Розповідай усе як є! — сказав Ахмед-ага.
Славчо блимнув на нього і знову втупився в землю.
— Мовчиш, шолудивий пес? — сердито вигукнув турок.— Жаровня розгоряється.
Від цих моторошних слів — "жаровня розгоряється" — стало б терпко навіть кам'яному серцю. А Славчо, як розбійник, знав краще, ніж будь-хто, навіщо розпалюють жаровню. Струмки поту ринули по його щоках, але він мовчав.
— Слухай сюди! — гаркнув Ахмед-ага.
Славчо втупився в нього.
— Кажи, де видинська скарбниця?
— Не знаю.
— Ну, то зараз ти пригадаєш...— просичав Ахмедага, ударивши Славчо тупим боком .ятагана по зв'язаній правій руці.
Удар був такий сильний, що почувся виразний сухий стук об кістку ліктя. Славчо болісно скривився.
Ахмед-ага кілька разів повторював запитання й погрози, але марно. Розбійник і словом не обмовився про місце, де були закопані гроші.
Турок осатанів. Йому хотілося почути без свідків про заповітне місце, а воно ж, напевне, десь неподалік.
А що Славчо мовчав, то пора було вдатися, як завжди, до тортур; але тоді довелося б гукнути помічників, і вони стали б свідками неминучої сповіді Славчо.
Турок нетямився від люті.
— Кажи!
— Не знаю.
Ахмед-ага замовк на кілька хвилин, ніби розмірковував, з яких тортур почати.
Раптом очі Славчо пожвавішали і проясніли. На його обличчі, досі безживному й незворушно-байдужому до всього, що стосувалося його долі, з'явився енергійний вираз; якась несподівана фатальна рішучість нараз пойняла душу зв'язаного розбійника, і він сміливим зором глянув згори просто на турка.
Ахмед-ага з задоволенням помітив, що апатичний настрій полоненого розвіявся; він зрозумів, що Славчо із страху перед муками вирішив заговорити.
І Ахмед-ага не помилився.
Славно сказав:
— Я знаю, де закопано гроші.
— Де?
Очі турка спалахнули невситимою жадобою і прикипіли до Славно.
— Ми закопали гроші тут, недалеко...
— Тут? Недалеко від Белимела?
— Так.
— Це саме казав і той собака, що здох увечері. Ти розкажи точніше.
Славно не відповів.
— Ну то кажи ж!
— Що?
— Все кажи. І пам'ятай: збрешеш — три шкури спущу,— пригрозив Ахмед-ага.
Славно не відповів.
— Чого замовк?
— Як же я тобі поясню, коли ти не знаєш наших місць? Тут словами не поясниш.
— А як називається те місце?
— Синій берег.
— Де це? Я не знаю ніякого Синього берега.
— Біля річки, над одним каменем...
Ахмед-ага замислився. Його обличчя аж мінилося від хвилювання. Певно, спокуса прихопити собі бодай половину тих грошей не давала йому спокою і тьмарила розум. Але як бути? За непевними словами розбійника сам він не знайде ні того Синього берега, ні каменя... А примусити розбійника, щоб той повів його до Синього берега зараз, опівночі — цього він і в думці не припускав. З іншого боку, завтра це можна зробити зовсім безпечно, та яка користь від того йому, Ахмеду-азі? А що більше він вагався, то дужче кортіло самому заволодіти таємницею. Уперше і, мабуть, востаннє випала нагода розбагатіти, забезпечити спокійну старість — так ось тобі маєш, отака безвихідь!.. Турок боявся, що ніч мине, дорогоцінні нічні години пролетять, а він так нічого й не встигне зробити!..
Тим часом Славчо, очевидно, зрозумів його скруту, бо сказав:
— Давай я тобі сам покажу!
Турок глянув на нього здивовано, потім презирливо хихикнув:
— Ти ба, який хитрий, проклятий гяур!
Славчо промовчав.
— Ти думаєш, я такий дурний, що пущу вовка в ліс? Ахмед-ага — стріляний горобець.
Що правда, то правда, Ахмед-ага був таки стріляний горобець, але ж зараз Ахмед-ага не міг придумати, як йому самому, без допомоги розбійника, дістатися цієї ночі до скарбу. Він стояв розгублений; його очі знову спалахнули люттю і грізно блиснули на розбійника.
— Ну, то хіба що моя дружина зможе тобі показати,— промовив раптом Славчо, ніби ця думка несподівано прийшла йому в голову.
— Твоя дружина? А вона знає?
— Ні.
— То чому ж ти кажеш, що вона може?
— Я їй поясню, вона піде з тобою й покаже.
— Але ж треба зараз, уночі!
— Ну, то й уночі. Покличте її..
Ахмед-ага задумався, потім глянув на Славчо підозріливо:
— А чому саме твоя дружина? Чоловікові, котромусь із селян — я приведу, — ти не міг би пояснити?
— Не хочу.
— Чому не хочеш?
— Завтра ви мене поженете в Софію, на шибеницю. То я хотів би востаннє побачитися з дружиною.
— А якщо я не хочу її кликати?
— Нікому іншому я нічого не розповім.
— А що жаровня вже готова, ти знаєш?
— Роби що хочеш.
Надворі проспівали другі півні.
— Ну й хитрий гяурчик,— удавано добродушно сказав Ахмед-ага.— Добре, хай буде по-твоєму. Знатимеш мою добрість.
Він вийшов, розштовхав жандарма, що хропів на сходах, і розпорядився:
— Піди-но приведи сюди молодицю. Скажи, що Славчо хоче її бачити.
— А коли вона не захоче о такій порі? — запитав жандарм.
— Хапай її за волосся й тягни сюди силою, шельмо! — гаркнув начальник.
Жандарм накинув на плечі бурку й вийшов за ворота. На шум завалували всі собаки кутка. Та невдовзі навколо знову запала глибока тиша.
За чверть години біля двору Недю з'явилися дві тіні, й великі нові ворота зачинилися за ними. Це були жандарм і дружина Славчо. Жандарм тихо звів її по сходах униз і постукав у двері підвалу. Двері відчинилися, жандарм пропустив жінку, а сам залишився зовні, на своєму посту.
Славчо прикипів до дружини радісними очима.
— Доброго здоров'я, Велкано,— тихо сказав він.
— Славчо, Славчо, до чого я дожилася? Щоб отак зустрітися з тобою! Господи, за що мені такі муки? — крізь сльози мовила Велкана, з туги й відчаю заламуючи руки.
— Не побивайся, Велкано, не варто.
— А навіщо ж ти мене кликав? — плачучи, запитала вона.
— Щоб подивитися на тебе, моя люба, бо хто знає, чи доведеться ще коли побачитись...
— Ох, чоловіче, чоловіче! — заголосила Велкана.
— Як там Владко?
— Та Владко здоровий...
— А тобі як ведеться?
— Бідний мій Славчо! Як же це їм удалося спіймати тебе?.. Вони ж тебе, негідники, мучитимуть так, що й не сказати,— голосила Велкана, не звертаючи уваги на турка.
Турок розумів по-болгарському й не пропустив жодного слова з розмови подружжя.
Розсердившись, він підступив до них:
— Ну, годі вам теревенити! Славчо, кажи своїй молодиці, що мав сказати, мені нема часу слухати ваші охи та ахи...
— Ходи-но ближче, Велкано,— стиха мовив Славчо.
Велкана підступила до нього, журно вдивляючись у
його очі.
Славчо пильно глянув на неї і щось зашепотів.
Турок знову розсердився.
— Е, ні, гяуре, ви мені тут не шушукайтесь. Говоріть так, щоб і я чув.
І Ахмед-ага підступив до них майже впритул.
— Слухай, жінко,— ледь тремтячим голосом стиха почав Славчо,— ти знаєш Синій берег?
— Знаю, Славчо.
— Це вже щось,— задоволено підохотив Ахмед-ага.— Кажи далі.
— Там, над Синім берегом, угорі, є великі камені... Ми там гралися, як були малі, пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, Славчо,— відповіла Велкана, неабияк подивована цими запитаннями, що не мали нічого спільного із страшним становищем її чоловіка.
— Ти добре пам'ятаєш ті купи каміння?
— Та пам'ятаю, Славчо.
— Ну-ну, чудово,— знову підохотив Ахмед-ага.
Раптом турок відлетів на два кроки, беркицьнувся і, ударившись потилицею об підлогу, простягся навзнак. По несподіваному шумі, викликаному падінням тіла, стало враз тихо.
Турок не ворушився. Кров залила йому голову і сочилась у землю. Тоненька цівка крові потекла й з рота.
Велкана закам'яніла.
Славно тремтів усім тілом і свердлив жертву божевільним поглядом. А сталося ось що: розбійник дочекався, поки Ахмед-ага підійде зовсім близько, вибрав слушну мить і садонув його в живіт своєю велетенською ногою. Він уклав у цей удар усю міць і спритність своїх залізних м'язів, усю лють роздратованого звіра, усю несамовитість своєї злоби, мстивості й відчаю. Він так розрахував силу удару, щоб турок не встиг навіть крикнути. Від того, що станеться за ударом, залежало його життя, його порятунок. Турок і не охнув.
— Велкано, візьми в нього ятаган і переріж мотузки!
Молодиця опам'яталась і відразу ввійшла в свою роль.
Вона перерізала мотуз, яким її чоловік був прикручений до стовпа.
— Чекай, зараз і цього,— сказала вона, збираючись різати мотуз, що обвивав руки Славно за спиною.
— Не треба,— буркнув Славно, і тої ж миті від нелюдської напруги його м'язів мотуз затріщав і розірвався.
Звільнившись разом від усіх пут, Славно кинувся до Ахмеда-аги, висмикнув у нього два пістолі й застромив їх собі за пояс, потім вихопив ятаган із тремтячих Велканиних рук, ввігнав його туркові в груди й відчинив двері.
— Почекай, я вийду перший.
І він прожогом майнув на сходи, щоб прокласти шлях. На щастя, жандарм дрімав, закутавшись у бурку. Почувши біля себе швидкі кроки, він підхопився й гукнув:
— Ахмед-ага? Це ти?
Славно вже був вихопився на верхню сходинку. Крутнувшись назад, він одним махом приспав жандарма, черкнувши його по голові ятаганом.
Ворота були замкнені. Славно на хвильку розгубився, та по недовгому ваганні повів дружину до хліва. Видершись на його пологу крівлю, він подав руку Велкані; щойно вона опинилась біля нього, обоє сплигнули на вулицю.
Тої самої миті жандарм на сходах, чи то закричав, чи то скотився вниз,— тільки здійняв якийсь шум і розбудив дворових собак. Розумні тварини, почувши кров, завалували, потім моторошно завили. Невдовзі над усім селом стояв зловісний собачий гавкіт, а над двором багатія Недю здіймався ще й ґвалт жандармів.
Удосвіта двоє втікачів уже були десь аж біля села Влашко, у відрогах Стара-Планини. Славчо не залишив дружину в Белимелі, бо добре знав, що тепер турки помстилися б на ній. Вона не змогла б переконати їх, що невинна в убивстві Ахмеда-аги — навіть дитині ясно, що не хто інший, як вона його вбила, аби звільнити чоловіка від пут. Обоє й мови не заводили про це... Вони разом кинулись бігти, гнані одним почуттям, і навіть подумати не встигли про наслідки, які матиме втеча Велкани. Лише коли посідали на високій, відгородженій зі сходу буковим лісом луговині, згадали про те, про що досі не думали: перед Велканиним зором спливли її дитина й дім.