Боже мій! Любонько, як у твого батька дух загрузає в матерії! Який неповороткий у нього розум! Як темно в його душі!
Мадлон. Нічого не вдієш, любонько! Він так мене конфузить! Важко собі уявити, що я й справді його дочка. Мені здається, що настане день, коли якась щаслива пригода відкриє таємницю мого високого походження.
Като. Я теж такої думки; так, є певні ознаки, що ти шляхетного роду. А щодо мене, як подивлюсь я на себе…
ЯВА 7
Като, Мадлон, Маротта.
Маротта. Там якийсь лакей питається, чи ви вдома; каже, що його пан хоче вас бачити.
Мадлон. Дуреля! Чи ви коли відучитесь висловлюватися так вульгарно! Скажіть: з’явився гонець і запитує, чи вважаєте ви за зручне для себе дозволити його панові споглядати ваше обличчя.
Маротта. Ач, чого заманулося! Не знаю я латини, та й філософії так, як ви, по "Великому Сіріусу" не вчилася.
Мадлон. Яке зухвальство! Це нестерпно!.. Але хто ж пан того лакея?
Маротта. Та він назвав його маркізом де Маскаріль.
Мадлон. Ах, любонько! Маркіз! Ідіть же скажіть мерщій, що ми приймаємо. Це, безперечно, якийсь блискучий дотепник, до якого докотилася чутка про нас!
Като. Певна річ, любонько!
Мадлон. Знаєш, ми краще приймемо його тут, у нижній залі: це буде пристойніше, ніж запрошувати його до нашої кімнати. Ходімо, треба трохи причепурити зачіску… Подбаймо ж про нашу репутацію. Мерщій подайте нам повірника Грацій.
Маротта. Їй-бо, не доберу я, що це за звір; говоріть по-християнському, коли хочете, щоб я цас зрозуміла.
Като. Принесіть нам дзеркало, невігласко, та, глядіть, не забрудніть скла відображенням вашої пики.
ЯВА 8
Маскаріль, двоє носильників.
Маскаріль. Гей! Носильники, гей! Ой-ой-ой-ой-ой— ой! Ці негідники хочуть мені всі ребра переламати! Штовхати так об стіни та бруківку!
Перший носильник. Ото лихо! Та двері ж вузькі! А ви зажадали, щоб ми вас аж сюди втарабанили.
Маскаріль. А то як же! Ах ви шахраї! Та невже ж ви хотіли б, щоб я наразив пишну красу моїх пер на всі злигодні дощової пори та щоб на грязюці відбилися сліди моїх черевиків? Ну ж бо, забирайте геть ваш портшез!
Другий носильник. То заплатіть же нам, пане, будь ласка!
Маскаріль. Що?
Другий носильник. Я кажу, пане, віддайте нам спершу гроші, будь ласка.
Маскаріль (даючи йому ляпаса). Що таке, негіднику! Ти наважився в такого вельможного пана, як я, вимагати грошей?
Другий носильник. Он як ви платите бідним людям! Яка нам користь із вашої вельможності! Хіба ж вона нас нагодує?
Маскаріль. Ого-го! Я вам покажу, де раки зимують! Ці каналії сміють ще жартувати зі мною!
Перший носильник (беручи одну з палиць від портшеза), Ану, платіть нам мерщій! Нічого теревені розводити.
Маскаріль. Що таке?
Перший носильник. А те, що цю ж мить давайте нам гроші!
Маскаріль. Оце розумні слова!
Перший носильник. Швидше, швидше!
Маскаріль. Так, так! Ти вмієш розмовляти з панами як слід, а отой шахрай і сам не знає, що він ляпає. На, маєш! Досить з тебе?
Перший носильник. Ні, з мене не досить; ви дали ляпаса моєму товаришеві і… (Заміряється палицею).
Маскаріль. Помалу, помалу! Ось маєш і за ляпаса. Я залюбки погоджуюсь на все, коли зі мною поводяться чемно. Ідіть собі, а трохи згодом верніться по мене — понесете мене до Лувру, на вечірній прийом.
ЯВА 9
Маротта, Маскаріль.
Маротта. Пане, мої панночки зараз вийдуть.
Маскаріль. Нехай не поспішають. Я розташувався тут дуже вигідно і можу почекати.
Маротта. А ось і вони.
ЯВА 10
Мадлон, Като, Маскаріль, Альманзор.
Маскаріль (вітаючись). Шановні панни, ви, безперечно, Дуже здивовані з того, що я дозволив собі до вас завітати, та не дивуйтеся, то ваша репутація накликала на вас цю неприємність. Висока достойність має для мене таку притягальну силу, що я ганяюся за нею по всіх усюдах.
Мадлон. Якщо ви ганяєтесь за достойністю, то не на наших землях вам слід полювати.
Като. Щоб бачити тут достойність, треба було привезти її з собою.
Маскаріль. О! Я протестую проти ваших слів! Слава про вас правдиво стверджує те, чого ви дійсно варті. Я певен: ви дасте шах і мат усьому, що є галантного в Парижі.
Мадлон. Ваша ласкавість посуває надто далеко наперед щедрість вашої хвали, і ми з кузиною не дозволимо собі вважати за правду солодкість ваших вельми приємних і втішних слів.
Като. Любонько, треба звеліти, щоб нам принесли крісла.
Мадлон. Ей, Альманзоре!
Альманзор. Що накажете, панно?
Мадлон. Мерщій повкочуйте нам сюди зручні пристрої для розмови.
Маскаріль. А чи не загрожує мені тут небезпека?
Альманзор виходить.
Като. Що ж вас непокоїть?
Маскаріль. Я побоююсь, щоб не викрали мого серця, щоб не знищили моєї незалежності. Я бачу, що ці оченятка мають нахил жартувати вельми небезпечно; вони можуть вчинити замах на свободу незалежної людини, вони здатні поводитися з її душею, як турок із мавром. О, сто чортів! Починаєш до них наближатися, а вони відразу стають у загрозливу позицію! Ой, їй-право, я їх боюсь! Я або накиваю п’ятами, або зажадаю твердої запоруки в тому, що вони не заподіють мені лиха.
Мадлон. Любонько, яка привітна вдача!
Като. Справжнісінький Амількар!
Мадлон. Не бійтеся нічого: наші очі не мають лихих замірів, і серце ваше може спочивати спокійно, звірившись на їхню чесноту.
Като. Але ж зробіть ласку, добродію, не будьте такі невблаганні до цього крісла, що ось уже чверть години простягає до вас свої руки; нехай же його бажання обняти вас знайде відгук у вашому серці.
Маскаріль (поправивши зачіску та обсмикавши свої наколінники). Отже, шановні панни, що скажете ви про Париж?
Мадлон. Ах, добродію! Що ж можемо ми про нього сказати? Треба бути антиподом доброго розуму, щоб не визнати, що Париж — це невичерпне джерело різних чудес, центр витонченого смаку, дотепності та галантності.
Маскаріль. На мою думку, поза Парижем немає порятунку для порядних людей.
Мадлон. Це незаперечна істина.
Маскаріль. Буває часом трохи брудно, проте в нас користуються портшезами.
Мадлон. Так, справді, портшези — чудовий захист від вразливих нападів грязюки та негоди.
Маскаріль. У вас буває багато гостей? Хто з дотепників відвідує вас найчастіше?
Мадлон. На шаль, нас тут іще не знають; але ми сподіваємося, що незабаром уславимо себе: ми маємо одну приятельку, яка обіцяла привести до нас усіх авторів "Збірника вибраних творів".
Като. І ще декого з тих добродіїв, що мають славу верховних суддів усього елегантного.
Маскаріль. В цій справі я можу стати вам у пригоді краще, ніж хто інший; вони всі мене відвідують. Можу по щирості сказати: я ще в ліжку, а в мене вже товчеться чоловік п’ять-шість наших найвидатніших дотепників.
Мадлон. Ах, боже мій! Ми були б вам вдячні до найвищого ступеня вдячності, якби ви зробили нам таку ласку! Адже ж коли хочеш належати до вищого світу, то конче треба познайомитися з усіма тими добродіями. Це вони створюють людині репутацію в Парижі, а ви ж знаєте й самі, що для дами іноді досить простого знайомства з кимось із них, щоб вона вславилася як великий знавець мод, не маючи для того ніяких інших підстав. Що ж до мене, то я вважаю особливо цінним те, що, знаючись з такими вельми освіченими особами, навчаєшся сили найрізноманітніших речей, які нам конче треба знати і які є квінтесенцією дотепності. Щодня довідуєшся про різні новини з великосвітського життя, знайомишся з витонченими почуттями і обміном думками у прозі та віршах. Можеш точно сказати: такий-то написав найкращу в світі п’єсу на такий-то сюжет; така-то підібрала слова для такого-то мотиву; цей написав мадригал з нагоди любовних радощів; той скомпонував станси з приводу чиєїсь зради; добродій такий-то присвятив учора ввечері шість віршів панні такій-то, а вона послала йому відповідь нині о восьмій годині ранку; такий-то автор склав план свого нового твору; той пише третю частину свого роману, а цей віддав свої твори до друку. Ось що надає вам ваги в товаристві, а коли хто нехтує цими речами, то я нічогісінько не дам за весь його розум.
Като. Справді, я вважаю, що просто смішно, коли особа, яка хоче набути репутації великої розумниці, не знає всіх отих милих чотиривіршів, що їх складають у Парижі щодня. Та я б від сорому спаленіла, коли б мене запитали, чи бачила я щось нове, а я його не бачила.
М а скаріль. Це правда, і соромно, і прикро стає, коли не належиш до тих, хто перший дізнається про всі міські новини. Та ви не турбуйтесь: я хочу влаштувати у вас академію дотепності й обіцяю вам, що в Парижі не буде скомпоновано жодного віршика, якого б ви не знали напам’ять раніше за всіх. Я й сам інколи розважаюся такими вправами, коли стукне мені в голову, — люблю, сто чортів, мистецтво! Ви можете почути в кращих паризьких альковах двісті моїх пісеньок, стільки ж сонетів, чотири сотні епіграм та понад тисячу мадригалів, не рахуючи загадок та портретів.
Мадлон. Скажу вам по щирості, я страшенно люблю портрети! Ах, це ж найвишуканіші поетичні твори!
Маскаріль. Складати портрети — це річ найтяжча, і тут потрібен глибокий розум. Коли ви ознайомитеся з моєю манерою, то, сподіваюсь, похвалите мою творчість.
Като. А я до нестями люблю загадки!
Маскаріль. То добрі вправи для розуму. Оце тільки сьогодні вранці я придумав аж чотири штуки і дам їх вам розгадати.
Мадлон. Мадригали теж дуже приємні, коли їх зроблено майстерно.
Маскаріль. До мадригалів маю я особливий хист. Зараз я саме намагаюся передати в мадригалах всю римську історію.
Мадлон. Ах, це чудово! О, прошу вас, залиште для мене бодай хоч один примірник, якщо ви її надрукуєте.
Маскаріль. Обіцяю кожній з вас по одному примірнику — і то в найкращій оправі. Друкувати свої твори — нижче від моєї гідності, та мушу давати на те згоду заради продавців книжок, — вони ж бо своїми проханнями не дають мені спокійно дихати. Треба ж їм заробити!
Мадлон. Уявляю собі, яка це насолода — бачити надрукованими свої власні твори!
Маскаріль. О, звичайно! До речі, я хочу прочитати вам експромт, що я склав учора в герцогині, моєї приятельки, під час мого візиту. Ех, сто чортів! Та й здорово ж я компоную оті експромти!
Като. Експромти — саме і є спробний камінь дотепності.
Маскаріль. Отже, слухайте.
Мад л он. Ми наставляемо обидва вуха.
Маскаріль.
Ох-ох! Дивився я на вас сумирно,
А-ви вчинили лютий жарт…
Ви потайки украли серце вірне!
Рятуйте! Злодій! Пробі! Гвалт!
Като.