На жодному обличчі, на жоднісінькому, я не вгледів навіть тіні піднесення; на вулиці, звісно, стояли люди, між ними й дівчата, але я не бачив, щоб хоч одному солдатові уквітчали гвинтівку букетиком; піднесенням і не пахло.
Постіль Лео стояла нерушена; я відімкнув його пенал ступінь довіри між нами, про який троє майбутніх учителів казали: "Ну, це вже занадто!"); усе там було на звичних місцях: фотокартка, на якій ольденбурзька дівчина стояла спершись на велосипед, у затінку берези; фотокартка батька та матері Лео на тлі їхньої селянської садиби. Біля шматка шинки лежала записка: "Мене посилають у штаб дивізії, незабаром обізвуся, забери всю шинку, в мене є ще. Лео". Я замкнув пенал, не торкнувшись до шинки; мені не хотілося їсти, та й на столі лежав купою наш дводенний харчовий раціон: хліб, бляшанки паштету, масло, сир, повидло й сигарети. Один з майбутніх учителів, найбільш мені несимпатичний, повідомив, що йому надано звання єфрейтора й на час відсутності Лео призначено старостою кімнати; і він заходився ділити харчі; це тривало дуже довго; мене цікавили тільки сигарети, а їх він ділив аж наприкінці, бо сам не курив. Одержавши нарешті свою пайку, я тут-таки розпакував коробку, ліг, не роздягаючись, на ліжко й став курити, знічев'я дивлячись, як мої сусіди їли. Вони накладали на хліб у палець завтовшки паштету, обмінюючись зауваженнями про "відмінну якість масла", потім поспускали штори затемнення й повкладалися на ліжка; було дуже жарко, але мені не хотілось роздягатися; крізь щілини понад краями штор пробивалося сонце, і в одній такій смузі світла сидів новоспечений єфрейтор, пришиваючи на свій мундир єфрейторський кутик. Нашити його — штука не проста: він мав бути на певній, суворо визначеній відстані від шва і, боронь боже, не скособочитись; майбутній вчитель разів кілька відпорював кутика, просидів добрих дві години — все поров і пришивав,— здавалося, терпець йому ніколи не ввірветься. Надворі десь так через кожні сорок хвилин проходив оркестр і лунало "Ой чого я, чого" спочатку від корпусу номер сім, трохи згодом — від корпусу номер два, потім від корпусу номер дев'ять і нарешті від стаєнь; музика ближчала, дужчала, тоді даленіла й завмирала; оркестр виконав пісню аж тричі, поки єфрейтор нашив-таки свого кутика, але й тепер не зовсім рівно. На той час я скурив усі сигарети й незчувся як заснув.
Після обіду ми вже не вантажили ні чобіт з машин у товарні вагони, ні пресованого сіна з товарних вагонів на машини; під орудою унтер-офіцера інтендантської служби нам довелося розподіляти між новобранцями предмети обмундирування та спорядження; цей полковий фельдфебель мав себе за генія в мистецтві організації праці, він зажадав стільки допоміжної робочої сили, скільки найменувань обмундирування та спорядження стояло в списку; до самих лише плащ-наметів поставив двох, та ще одного посадив за писаря. Двоє солдатів брали плащ-намети й простеляли їх, ретельно розправляючи, на бетонній підлозі стайні; коли встелили всю підлогу, перший солдат почав класти на кожний плащ-намет по два підкомірці; другий — по дві носові хусточки; далі виступав я з казанками та ложками; а поки розкладали предмети, для яких, як висловився фельдфебель, "розміри не грають ролі", сам він з "грамотнішою частиною" команди готував речі, для яких "розміри грають роль": мундири, чоботи й так далі; перед ним лежала ціла купа солдатських книжок, і він, за вказаними там вагою та зростом, добирав мундири та чоботи ще й присягався нам, що все прийдеться якраз, "коли тільки ці поганці не розгодувалися на цивільних харчах"; усе це треба було робити швидко, безупинно, і все робилося швидко, безупинно, а коли скінчили розкладати, до стайні завели новобранців і кожному показали його плащ-намет, кожен зв'язував своє добро в клунок, брав на плечі й ішов до казарми перевдягатися. Майже нічого не доводилось міняти, а як і доводилося, то лише тому, що дехто справді "розгодувався на цивільних харчах". Так само рідко траплялося, щоб комусь чогось не додали, скажімо, щітки для чобіт чи ложки з казанком, а як і не додали кому, то зразу виявлялося, що в когось іншого дві щітки чи дві ложки з казанками,— факт, який потверджував фельдфебелеву теорію про те, що ми працюємо не досить механічно, надто перенапружуємо свій мозок. Я свого мозку не перенапружу вав анітрохи, тому недостачі казанків чи ложок не було ні в кого.
Тільки-но перший солдат опоряджуваної роти брав на плечі свого клунка, перший з нашої команди мав негайно простелити на те місце новий плащ-намет; усе в нас робилося справно, а тим часом новоспечений єфрейтор сидів за столом і зазначав одержуване в солдатських книжках; здебільшого він ставив у графах одиницю й лише в "Підкомірцях", "Шкарпетках", "Носових хусточках" та "Підштанках" — двійку.
Одначе траплялися й "мертві хвилини", як їх називав фельдфебель, і нам дозволялося скористатися ними, щоб трохи перекусити; ми примощувалися на тапчанах для конюхів і їли бутерброди з паштетом, сиром чи повидлом; а як часом і фельдфебелеві саме тоді випадало кілька "мертвих хвилин", він підсідав до нас і заходжувався розтлумачувати, в чому різниця між військовим званням та посадою; йому здавалося надзвичайно цікавим, що сам він — унтер-офіцер інтендантської служби ("це моя посада") — і фельдфебель ("а це моє військове звання"). Виходить, казав він, унтер— офіцером інтендантської служби може бути, приміром, і єфрейтор, і навіть рядовий солдат; він ніяк не міг наговоритися про це і все вигадував нові й нові випадки, коли посада й звання не рівноважились; декотрі з цих випадків були виплодом фантазії, що просто-таки межувала з державною зрадою.
— Отож цілком можливо,— казав він,— що єфрейтор буде командиром роти або й батальйону.
Десять годин поспіль я розкладав по плащ-наметах казанки з ложками, шість годин спав, а тоді знову десять годин розкладав казанки з ложками, знов шість годин спав, і весь той час не мав ніяких звісток від Лео. У третю десятигодинку розкладання єфрейтор усюди, де слід було проставляти одиницю, почав писати двійку, а де треба було двійку, ставив одиницю. Його підмінили, перевели розкладати підкомірці, а писати посадили другого майбутнього вчителя. Мене й на третю десятигодинку залишили на казанках з ложками,— фельдфебель сказав, що я напрочуд добре опанував доручену справу.
Під час "мертвих хвилин", коли ми, посідавши на тапчанах, підживлялися хлібом з паштетом, сиром чи повидлом, уперше стали ширитись якісь дивні чутки. Розповідали, приміром, історію про одного досить відомого відставного генерала,— ніби він по телефону дістав наказ прибути на певний невеличкий острівець і там стати на чолі особливо секретної й особливо важливої частини; генерал вийняв із шафи мундир, поцілував дружину, дітей і онуків, поплескав по загривку улюбленого коня, доїхав поїздом до однієї станції на узбережжі Північного моря, а звідти, найнявши моторного човна, дістався на вказаний острівець; з дурного розуму генерал відіслав назад човна, перше ніж вирушив на пошуки згаданої військової частини; невдовзі почався приплив, і генерал,— така принаймні йшла чутка,— під дулом револьвера змусив місцевого селянина з небезпекою для життя переправити його на материк у хисткому селянському човні. Після півдня гуляв уже й інший варіант цієї історії: нібито в човні між генералом та селянином зчинилася бійка, обидва попадали за борт і потопилися. Мені ставало моторошно через те, що цю історію — та й деякі інші — слухачі сприймали і як перекази про злочинства нинішніх часів, і водночас як кумедні побрехеньки. Сам я не міг сприймати поважно похмурого прокурорського слова "диверсія", що правило в таких оповіданнях ніби за моральний камертон, але мені не було й смішно, і я не міг шкіритися разом з усіма. Скидалося на те, що навіть анекдоти у війну втрачають свій заряд комізму.
Під будь-який інший час мені здалось би кумедним оце "Ой чого я, чого", що заповнювало тепер усі мої марення, мій сон і лічені хвилини бадьорості; колись я б, мабуть, посміявся, бачачи оцей нескінченний потік осіб чоловічої статі, що йшли з картонними коробками від трамвайної зупинки до казарми, а за годину вирушали звідти під незмінні звуки "Ой чого я"; навіть промови, що їх ми слухали через десяте-п'яте, промови, в яких раз у раз лунало слово "згуртованість", під інший час здавались би мені кумедними, та все, що колись було кумедним, тепер зовсім не смішило, і я вже не міг сміятися над тим, що колись викликало регіт; не міг кепкувати навіть над фельдфебелем, і навіть над єфрейтором,— його єфрейторський кутик так і залишився скособоченим, і він часто клав на плащ-намет замість двох по три підкомірці.
Спека все не спадала, і серпень був нескінченний, і те, що тричі по шістнадцять становить сорок вісім, тобто два дні й дві ночі, я збагнув, аж як прокинувся в неділю об одинадцятій ранку і вперше, відколи перевели Лео, виглянув у вікно; майбутні вчителі, виряджені в парадні мундири, вже налагодилися вирушати до церкви й запитливо обернулися до мене від дверей, та я сказав:
— Ідіть, я зараз.
На обличчях у них було написано, що вони раді спекатись мене хоч ненадовго. Щоразу як ми йшли до меси гуртом, вони поглядали на мене так, наче збиралися ту ж мить відлучити від церкви, бо їх завжди щось у мені не влаштовувало: те, як почищені чоботи, чи як пришитий підкомірець або стягнутий пояс, чи те, як я пострижений; і обурював я їх не як солдатів однієї зі мною частини (на що, зрештою, вони об'єктивно, може, й мали право), а саме як католиків; їм було б куди легше на душі, якби я був не сказав навпростець, що належу до однієї з ними церкви; для них це було нестерпно, але вдіяти вони нічого не могли,— адже в моїй солдатській книжці у відповідній графі чорним по білому написано. "р.-к."— "римсько-католицька".
Майбутні вчителі страшенно тішилися, що їм цієї неділі пощастило піти до церкви без мене,— я добре це бачив, дивлячись, як вони, бездоганно чисті, гордо випростані, хвацькі, йшли повз казарми до міста. Іноді мене охоплювало співчуття до них, і я дякував долі, що зласкавилась над ними, бо Лео був протестант; вони, мабуть, просто не пережили б, якби ще й Лео був католик.
Санітар і крамарчук ще спали; до стайні ми мали з'явитись аж о третій дня; я ще трохи постовбичив у вікні,— поки настав час збиратися, щоб прийти до церкви на кінець казання.