І вам би до душі найбільш вона пристала.
Альсест
До того самого я розумом дійшов,
Та ба! Не розумом керується любов.
Філінт
Боюся: пристрастю охоплені палкою,
Ви, може…
ЯВА 2
Оронт, Альсест, Філінт.
Оронт
(до Альсеста)
Сказано мені в передпокої,
Що не застану я прекрасних наших дам:
Щось купувать пішли. Але я радий вам
Пошану висловить глибоку і правдиву,
Віддавна марю я про хвилю ту щасливу,
Щоб до сердечної розмови з вами стать
І приязні од вас високий дар прийнять.
Належне раз у раз я віддаю заслугам
І прагну, щоб мене ви йменували другом.
А хто відомий так поміж людьми, як я,
Той, певне, на таке заслужує ім’я.
Альсест замислився і ніби зовсім не зважає на Оронтову мову.
До вас повів я річ, вельмишановний пане.
До мене, пане мій?
Оронт
Чи вам це не бажане?
Альсест
Та ні, — а тільки я… Почесні ті слова —
Річ несподівана для мене і нова.
Оронт
Шаноба хай моя вас, пане, не дивує:
З усіх вона людей найбільше вам пасує.
Альсест
Мій пане…
Оронт
Хай би хто всю Францію зійшов
Вартнішої за вас людини б не найшов.
Альсест
Мій пане…
Оронт
Хай мене поб’є небесний грім,
Коли злукавив я у слові хоч однім.
Дозвольте ж вас обнять і приязнь освятити
Щоб пишно розцвіли її незрадні квіти.
От вам рука моя — міцний і певний знак
Любові…
Альсест
Пане мій…
Оронт
Що ви сказали? Як?
Зрікаєтеся ви?
Альсест
Та зважте — чи ж годиться
Так оголошувать на людях таємниці,
Словами гратися, на вітер кидать їх?
Щоб до визнань дійти і до похвал таких,
Раніш не вадило б спізнать один одного І тим для приязні уторувать дорогу.
А так — не відавши, які ми удались, — Глядімо, щоб, бува, не каяться колись!
Оронт
До діла сказано. Та я за річ такую
І за такі думки ще глибше вас шаную!
А поки прийде той дружіння світлий час,
Слуга й тепер уже найнижчий перед вас.
Коли улаштувати щось треба при дворі вам,
То я й порадою допоможу, і впливом:
Чималу, далебі, відограю там роль,
І над усіх мене шанує сам король.
А що цінителів таких шукати годі,
Що всім відомий смак і розум ваш тонкий, —
Насмілюся сонет вам прочитати свій
І тим до приязні підвалини зміцнити.
Альсест
Мій пане, в тих речах не годен я судити,
Даруйте…
Філінт Та чому ж…
Альсест
Великий маю гріх:
Занадто щирий я у присудах своїх.
Оронт
Я й прагну щирості. Мене б ви засмутили,
Якби од мене щось лукаво потаїли.
Лиш на одвертого я важу судію.
Альсест
Як так, добродію, то що ж — я пристаю.
Оронт
Сонет… Бо це сонет… Надія… Це до пані,
Що в серці деякі збудила сподівання…
Надія… — пишних слів, проречисто-гучних,
Нема в цих віршиках і ніжних, і сумних…
Альсест
Ми те побачимо.
Оронт
Надія… Чи ж несмілим
Потраплю слухачам я догодити стилем
І чи вдалось мені належних слів добрать?..
Альсест
Побачимо.
Оронт
Іще насмілюся додать:
За чверть години це я встиг скомпонувати.
Альсест
Не в часі сила там, де йде про результати.
Оронт
(читає)
Надія серце людське веселить
І душу розважає у печалі,
Та сумно нам, Філідо, зрозуміть,
Що не прийде по ній нічого далі.
Філінт
Я зачарований уже від перших слів!
Альсест
(тихо)
Ви зачаровані! І грім вас не убив!
Оронт
Прихильність появили ви в речах,
Та нині з того я вже не радію:
Ах, краще б ви скупі були в дарах,
Ніж мали тільки дарувать надію.
Філінт
В яку гармонію укладено рядки ці!
Альсест
(тихо)
До лиха! Хвалите нечувані дурниці!
Оронт
Коли в чеканні невеселі дні
Судила доля зводити мені,
То краще з білим світом розлучитись.
Дарма ласкаві тратите слова,
Бо безнадія того повива,
Хто мусить лиш надією живитись.
Філінт
Яке закінчення виборне!
Знаменито!
Альсест
(тихо)
А, враг би взяв тебе! Найкраще б закінчити,
Зламавши дурневі його виборний ніс!
Філінт
А скільки грації!
Альсест
(тихо)
Бодай на неї біс!
Оронт
(до Філінта)
Поблажливості ви явили забагато.
Філінт
Ні, щиро я казав.
Альсест
(тихо)
Зарізав без ножа ти!
Оронт
(до Альсеста)
А з вами, пане мій, умова в нас була:
Одверта, сказано, огуда чи хвала.
Альсест
Тут справа нелегка і делікатна, пане.
Поетам раз у раз поблажливість бажана,
А правда інколи не до вподоби їм.
Розмову мав колись я з віршником одним
(Не назову його). Сказав я без вагання,
Що треба гамувать охоту до писання,
Що рими, зліплені при нагоді дрібній,
Не слід поквапливо нести на суд людський,
Що той, хто вірші всім і кожному читає,
В смішне становище частенько потрапляє.
Оронт
Мій пане, хочете сказати ви мені,
Що помилився я, коли почав…
Альсест
Ні, ні!
Йому доводив я, що творами пустими
Лиш репутацію калічимо собі ми,
Бо люди, як на суд беруть вони кого,
Найперше огріхи підхоплюють його.
Оронт
Виходить, — вартий я за мій сонет догани?
Альсест
Я цього не кажу. Йому навів я, пане,
Багато прикладів, як хіть ота до рим
Людей знеславлює…
Оронт
Ви натякнули цим,
Що недоладного я написав сонета?
Альсест
Я цього не кажу… "На біса ви в поети,
Панове, пнетеся? — так я йому сказав. —
Навіщо пхати в друк усе, що написав?
Лиш тим прощаємо ми віршики без змісту,
Сяк-так ізліплені, хто з того має їсти.
Сверблячку марну ви в собі переборіть
І з мазаниною на люди не спішіть.
Задовольняйтеся, як при дворі ви в шані,
В повазі… Справді-бо, чудне ото бажання —
Доконче з книгами виходить на базар,
Письменних там юрбу збільшаючи нездар", —
Так того віршника я умовляв, мосьпане.
Оронт
Хто ж на такі думки розумний не пристане?
Та я про свій сонет хотів би гадку знать.
Альсест
Найкраще б вам його з шухляди не виймать!
Признаюся — взірці ви мали щонайгірші,
І неприродністю одгонять ваші вірші.
Що має значити: прихильність у речах?
Як штучно сказане оте: скупі в дарах!
ІЦо за фальшива гра: надія й безнадія!
Коли хто простоту цінує й розуміє,
То мусить визнати, що тут її нема
І що виразності шукати теж дарма.
Аж страшно здумати, як зіпсувався нині
Смак у письменників. Давніші покоління,
Хоч різних тонкощів у віршах не плели,
А серце зрушити і схвилювать могли,
Таку от пісеньку хоч би скомпонувавши,
Як ця, що я собі її курничу завше:
Коли б король мені давав
Париж, свою столицю,
Але з коханою за те
Я мусив розлучиться, —
Сказав би так я королю:
"Спасибі вам велике,
Та, гей! Тієї, що люблю,
Не кину я довіку".
Хай рима бідна тут, хай красних мало слів, —
Я цеї співанки оддати б не хотів
За все, що публіка сучасна вихваляє:
Сама-бо тут любов до серця промовляє.
Коли б король мені давав Париж, свою столицю,
Але з коханою за те
Я мусив розлучиться, —
Сказав би так я королю:
"Спасибі вам велике,
Та, гей! Тієї, що люблю,
Не кину я довіку".
От де поезія і щирість почувань!
(До Філінта).
Так, пане, смійтеся! Я можу без вагань
Для цього віршика забути пишні фрази,
Манірних витівок підроблені алмази.
Оронт
А я скажу проте: сонет мій хоч куди.
Альсест
Вам до вподоби він, і тут нема біди:
Свої пишатися ви маєте підстави,
А я по-своєму гадати маю право.
Оронт
Чувати й похвали доводилось мені.
Альсест
Так, від облесників — чому ж би пак і ні!
Оронт
Ви певні, що умом усіх перевершили!
Альсест
Коли б хвалив я вас, то й ви б мене хвалили.
Оронт
Ат, обійдуся я без вашої хвали!
Альсест
І зовсім слушного ви висновку дійшли.
Оронт
Цікаво бачити, в який то лад і спосіб
У віршуванні вам, мій пане, повелося б!
Альсест
Що ж, віршики лихі я б, може, написав,
Але нікому б їх, напевне, не читав.
Оронт
Не таїтеся ж ви, добродію, з дудаками!
Альсест
У кого іншого шукайте фіміаму.
Оронт
Чи тону іншого ви б часом не взяли?
Альсест
Мій тон теперішній не маю я за злий.
Філінт
(стає між ними)
Еге, панове, ні! Облиште ці змагання!
Оронт
Погарячився я… Даруйте… На прощання
Скажу, що радий вам у всьому я служить.
Альсест
Від мене, пане мій, шанобу теж прийміть.
ЯВА 3
Альсест, Філінт.
Філінт
Ну, бачили, куди одвертість нас доводить?
Він буде вам тепер, де тільки зможе, шкодить.
А що було його хоч трошки похвалить?
Альсест
Не хочу й слухати.
Філінт Але ж…
Альсест
Не варто й жить.
Філінт
Проте…
Альсест
Лишіть мене, на бога!
Філінт
Я не покину вас ніколи й ні для кого.
ДІЯ ДРУГА
ЯВА 1
Альсест, Селімена.
Альсест
Ви правди щирої бажаєте? Скажу,
Що ваші звичаї ту перейшли межу,
Коли я міг терпіть, не захлинувшись жовчю.
Нечесний буду я, коли ганебно змовчу,
Що не верстати нам укупі дружній шлях,
Як ви не змінитесь в манірах і в словах.
Хотів би в іншому я присягтися, пані,
Та марне б то було, фальшиве присягання!
Селімена
Альсесте! Згодились мене ви провести,
Щоб тільки сваркою невпинною пекти?
Альсест
О, не сварюся я! Я тільки вболіваю,
Що ви зальотників принаджуєте зграї,
Надії даючи широкі їм усім..
Ось що гнітить мене, ось мучуся я чим!
Селімена
Та чим же я сама у цьому завинила?
Чи то ж, Альсесте, гріх, коли я людям мила?
Аби залюблені до мене на поріг —
Я києм відсіля повинна гнати їх?
Альсест
Ні, пані! Треба вам озброїтись не києм,
А серцем, що дає належну одсіч мріям.
Подобаєтесь ви — в цьому гріха нема,
Та ви ласкавістю своєю з усіма,
Отою ніжністю у речах і звичаях їм збільшуєте пал і надите серця їх.
З них кожен смілості тим більшої набрав,
Чим більш ви даєте до смілості підстав, —
Коли б же зимно ви чуття стрівали ревне,
Тоді й поклонників би зменшилось напевне.
Одно лиш, пані, я насмію запитать:
Чим саме вас Клітандр зумів причарувать?
Якими міг би він чеснотами довести,
Що цього щастя варт і годен цеї честі?
Чи, може, нігтем він вас довгим полонив,
Що на мізинцеві своєму запустив?
Чи вас принадили, як мудрий витвір штуки,
Химерні кучері русявої перуки?
Чи він мереживом любові в вас досяг?
Чи тими стьожками, що кожному в очах
Рябіють несмаком буйним і кольористим,
Чи до облесності, до лицемір’я хистом?
А чи деручий сміх, пронизливий фальцет, —
От успіху його причина і секрет?
Селімена
Яку підозру ви взяли несправедливу!
Згадайте, марному не даючися гніву,
Що процесуюсь я, а в справах судових
В пригоді б він мені великій стати міг.
Альсест
А! Краще б ви в суді програли справу,
Ніж тішить ласкою мерзенну ту прояву!
Селімена
До світу цілого ви ревнувать ладні!
Альсест
Бо цілий світ, на жаль, загрожує мені!
Селімена
Отож нема й причин мене картати гнівно:
Я чемна з усіма однаково і рівно.
Далеко більш було б до злості вам причин,
Коли б мені підпав під ласку хтось один!
Альсест
Нехай у ревнощах я сліпо помиляюсь, —
Та чим від інших я в тій ласці одзначаюсь?
Селімена
Тим, що ви знаєте: люблю я тільки вас.
Альсест
Як цьому вірити у муки лютий час?
Селімена
Здавалось би мені, що про моє кохання
Вам досить чесного із уст моїх визнання.
Альсест
Хто впевнив би мене і хто б мені довів,
Що й іншим ви таких не кидаєте слів?
Селімена
Чудесно сказано! Ви дуже милі, пане,
І я великої в вас зажила пошани!
Гаразд! Позбавлю вас од мук таких тяжких:
Забудьте ті слова — я не казала їх.
Самі себе тепер обманюйте думками,
Якими хочете.
Альсест
А! Розлучиться з вами!
Чого б за щастя це велике я не дав,
Коли б шалено так, на жаль, вас не кохав!
Я цього не таю.