Піру сам собі добрав бригаду такелажників — якихось таємничих земляків з Кач-Мандві[6], що їх стягував до себе місяць за місяцем і випробував якнайсуворіше. Ніяке родичівство чи земляцтво не могло примусити Піру держати в бригаді робітника не досить сильного чи не досить міцного на голову.
— Моя честь — честь цього мосту, — звичайно казав він тому, кого збирався прогнати. — Яке мені діло до твоєї честі? Іди наймись на пароплав, бо ти більш ні на що не годишся.
Купка хатин, де Піру жив зі своєю ватагою такелажників, обступала злиденне житло морського жерця. Той жрець, щоправда, зроду не плавав по Чорній воді, одначе його обрали за посередника між собою і богами два покоління морських блукачів, які не сприйняли ні науки портових місій, ні жодного з тих віровчень, що їх накидають морякам різні релігійні агентства по берегах Темзи. Жерцеві не було ніякого діла до їхньої касти — та, власне, й ні до чого. Він їв те, що пожертвує йому паства, спав, курив, тоді знову спав — "бо він дуже святий чоловік, — казав Піру, що доправив його сюди за тисячу миль. — Він не додивляється, що ти їси, аби лиш не коров'яче м'ясо, і це добре, бо на землі ми, кхервари, молимося Шіві, але в морі, на суднах компанії, ми повинні коритись наказам бара-малума[7] (тобто старшого помічника капітана), а на цьому мосту слухаємося того, що скаже Фінлінсон-сахіб".
Того дня Фінлінсон-сахіб наказав здіймати риштовання з вартової башти правого берега, і Піру з товаришами відривали та спускали додолу бамбукові стояки і дошки так хутко, як, бувало, колись розвантажували каботажні судна.
Зі своєї дрезини інженер чув посвисти срібної се рангової дудки і вищання та стук блоків. Піру стояв на самому верху башти, у синіх матроських дангрі[8], і коли Фіндлейсон насварився на нього рукою — будь, мовляв, обережний, бо твоє життя не таке, щоб ним розкидатись, — він схопився за останній стояк і, по моряцькому наставивши дашком долоню над очима, відповів протяглим покликом вахтового на баку: "Хам декхта ге!" — "Я пильную!"
Фіндлейсон засміявся, а потім зітхнув. Він уже кілька років не бачив пароплава і страшенно скучив за батьківщиною. Коли дрезина проходила під баштою, Піру спустився вниз по тросу, наче мавпа, і гукнув:
— А гарно тепер, еге, сахібе? Наш міст ледь-ледь не готовий. Як ви гадаєте, що скаже Матір Ганга, коли рейки побіжать через неї?
— Досі вона небагато казала. Як нас що й загаювало, то не Матір Ганга.
— А їй ніколи не пізно. Одначе були загайки і через неї. Хіба сахіб забув осінню повінь торік, коли баржі з каменем потопило без попередження — чи не більш як за півдня після попередження?
— Правда, але тепер нам уже ніщо не страшне, хіба дуже велика повінь. Дамби на західному березі міцні.
— У Матері Ганги паща велика. Там на укосах знайшлося б іще місце для каменю. Я про це казав чхота-сахібові[9], — так Піру називав Гічкока, — а він сміється.
— Дарма, Піру. На той рік можеш сам збудувати міст, який тобі до вподоби.
Лашкар вискалив зуби.
— Ну, то він не буде такий, як цей, — не на кам'яних биках, потоплених у воду, як "Квета". Я люблю висячі мости, що перелітають від берега до берега одним великим кроком, наче кладка з пристані на борт. Тоді ніяка повінь не страшна. А коли приїде лорд-сахіб відкривати міст?
— За три місяці, як трохи похолоднішає.
— Овва! Він такий, як бара-малум. Той спить собі в каюті, поки робота зробиться. А тоді вийде на палубу, мазне пальцем сям-там і кричить: "Брудно! Бісові джібунвали[10]!"
— Ну що ти, Піру! Лорд-сахіб не називає мене бісовим джібунвалою.
— Та ні, сахібе, зате він так само не виходить па палубу, поки роботи не скінчено. Он бара-малум на "Нербудді" якось сказав у Тутікоріні[11]…
— Ну, годі. Йди вже. Мені ніколи.
— Мені теж, — відказав Піру, і оком не моргнувши. — Можна мені взяти малого човна та пропливти понад дамбами?
— Руками ти їх підіпреш, чи що? Я гадаю, вони досить міцні.
— Та ні, сахібе. Тут, бач, ось що. На Чорній воді є досить вільного місця, нас підкидає собі вгору і вниз, та й байдуже. А тут вільного місця зовсім нема. Бач, ми загнали річку ніби в док, між кам'яні стіни…
Фіндлейсон усміхнувся на те "ми".
— Ми її загнуздали й осідлали, — провадив Піру. — А вона не така, як море, що може собі хлюпатись у м'який берег. Вона Матір Ганга — в кайданах.
Він навіть трохи притишив голос.
— Піру, ти вештався по світу навіть більше, ніж я. Скажи мені по щирості: ти дуже віриш у силу Матері Ганги?
— Я вірю в усе, що каже про неї наш гуру[12]. Лондон — це Лондон, сахібе, — Сідней — це Сідней, а Порт-Дарвін — це Порт-Дарвін. Отож і Матір Ганга — це Матір Ганга, і коли я вертаюсь на її береги, я це згадую і молюся їй. У Лондоні я молився до великого храму над річкою — тому богові, що в ньому… Ну, гаразд. Подушок я в човен не візьму.
Фіндлейсон сів на коня й потрюхикав до будиночка, де він жив удвох з помічником. Той будиночок за останні три роки став йому рідною домівкою. Під його простою комишевою покрівлею інженер пікся у спеку, прів у дощі, трусився від пропасниці; побілена стіна біля дверей була вся ряба від ескізів і цифр, а стежка, протоптана по матах на веранді, показувала, де ходив він на самоті туди й сюди, мов вартовий. Для інженерів нема восьмигодинного робочого дня, і вечеряти вони з Гічкоком сіли, не скидаючи чобіт і острог, а по вечері, закуривши сигари, прислухалися до гомону селища, куди поверталися з мосту робітники. Там уже блимали перші вогники.
— Піру поплив понад дамбами вашим човном, — сказав Гічкок, — Узяв із собою кількох своїх небожів і розсівся на кормі, наче адмірал.
— Я знаю. Йому щось убгалося в голову. А здавалось би, десять років служби на наших суднах мусили вибити з нього майже всю давню віру.
— Та воно так і є, — засміявся Гічкок. — Я недавно підслухав ненароком, як він провадив з тим їхнім старим гладуном-гуру вельми безбожну розмову. Піру заперечував силу молитви і пропонував старому поїхати разом до моря, діждатись там бурі, і нехай тоді гуру спробує зупинити її.
— А спробуйте ви прогнати звідси того гуру, то й самого Піру більше не побачите. Він мені розказував, що молився на собор святого Павла, як був у Лондоні.
— А мені казав, що як попав уперше до машинного відділення на пароплаві, ще підлітком, то молився на циліндр низького тиску.
— А чого ж! Чим не підходяща річ, щоб на неї молитись? Тепер він уласкавлює своїх давніх богів і хоче знати, що думає Матір Ганга про міст, покладений через неї. Хто там?
Відчинені двері заступила чиясь тінь; Гічкок простяг руку і взяв телеграму.
— Та слід би їй уже й звикнути до мосту… А, це просто тар[13]. Певне, від Реллі, про нові заклепки. О господи! — Гічкок раптом схопився.
— Що там таке? — спитав начальник і взяв у нього папірець. — А, то ось що думає Матір Ганга, — сказав він, перебігши очима телеграму. — "Повінь на Рамганзі. Стережіться". Спокійно, юначе! Хіба нам первина? Прикиньмо-но. Півгодини, як Мюр оце телеграфував. Отже, маємо одну, дві… дев'ять з половиною годин, поки повінь досягне Меліпур-Гхата, далі ще сім годин до Латаолі — разом шістнадцять з половиною… ну, скажімо, п'ятнадцять годин, поки дійде до нас.
— Бодай вона запалась, ота смердюча канава Рамганга, що з усіх гір дощі збирає! Адже ж це на два місяці раніш, ніж можна було чекати, Фіндлейсоне! Лівий берег ще завалено всякою всячиною. На цілих два місяці раніше!
— Отожбо й є! Я ще тільки двадцять п'ять років знайомий з індійськими річками і не претендую на те, щоб знати їх. О, ще один тар! — Фіндлейсон розпечатав телеграму. — Це Кокрен, з Гаврського каналу: "Тут рясні зливи. Кепсько". Останнього слова міг би й не додавати. Ну що ж, досить з нас і цих вістей. Треба вигнати людей па цілу ніч, щоб забрали, що встигнуть, з річища. Вам доручаю східний берег, прибирайте все підряд, поки зійдемось на середині мосту. Все, що є на плаву, спускайте нижче мосту: згори й так нанесе всяких посудин, щоб нам бики таранити, і без наших барж. Що у вас є важливого на східному березі?
— Понтон… один великий понтон з краном. Ще один крап на залатаному понтоні, там і заклепки для возового настилу від двадцятого до двадцять третього бика. Дві рейкові колії, поворотна стрілка. Що на па лях, доведеться покинути, хай уже як буде, — сказав Гічкок.
— Гаразд. Повивозьте все, що вдасться. Зачекаймо ще п'ятнадцять хвилин, поки люди повечеряють.
Біля самої веранди стояв великий нічний гонг, у який дзвонили тільки у випадку повені чи пожежі в селищі. Гічкок гукнув, щоб подали свіжого коня, а Фіндлейсон узяв обмотану ганчіркою палицю і вдарив по гонгу з поковзом — тоді метал дзвенить на повну силу.
Ще не догримів останній удар, як усі нічні гонги в селищі підхопили сигнал. Потім хрипко завили мушлі по невеличких храмиках, заторохтіли бубни і тамтами, а коло будиночків, де жили клепальники-європейці, відчайдушно засурмила "кавалерійську тривогу" сурма Маккартні, що допікала всім до живого по неділях та святах. Паровози, що вже котилися на спочинок після кінця денної роботи, один за одним відповідали свистками, поки озвалися паровозні свистки і з другого берега. Тоді великий гонг прогримів тричі на знак того, що це повінь, а не пожежа; мушлі, бубни і паровозні свистки тричі відгукнулись, і ціле селище задвигтіло від тупоту босих ніг по м'якій землі. Всі, як заведено, вертались туди, де працювали вдень, щоб там чекати дальших наказів. Гурт за гуртом пробігали у присмерку; то один, то другий спинявся тугіш затягти стегенну пов'язку чи підв'язати сандалю; бригадири скликали своїх людей до повіток з інструментом і роздавали їм ломи та кайла; паровози повзли по рейках у густому натовпі, як у воді; та врешті потік брунатних пліч і спин розточивсь у присмерку по річищу, розбігся по естакадах, розсипався по фермах, обліпив крани і застиг — кожне на своєму місці.
Потім тривожне гудіння гонга рознесло наказ збирати все і виносити за позначку найвищого рівня води. У чорному залізному плетиві ферм спалахнули сотні ліхтарів, і клепальники почали нічну роботу наввипередки з повінню, що мала набігти. Ферми трьох середніх прогонів — ті, що лежали на клітях із шпал, — були майже готові, тільки не приклепані на кінцях, і треба було загнати в них чимбільше заклепок, скільки лиш можна встигнути, щоб вони не впали кінцями на вершки биків, коли вода вирве з-під них підпори.