Войтек, щоправда, прокинувся, але так і не зрозумів гаразд, що сталося.
Марися стала його смикати:
— Войтеку!
— Чого верещиш?
— Ми перекинулись.
Але Войтек буркнув: "Чарочку!" — й знову міцно заснув.
Дівчинка, зіщулившись, примостилася біля санок. Та обличчя в неї затерпло з холоду, й вона знову почала смикати сплячого:
— Войтеку!
Відповіді не було.
— Войтеку, я додому хочу! — Марися помовчала й за хвилину додала:— Войтеку, я пішки піду!
І пішла. Їй здавалося, що до Ліщинців зовсім близенько. Дівчинка знала дорогу: адже вони з матір'ю кожної неділі ходили лісом у костьол. Та сьогодні Марися йшла сама. Хоч була відлига, в лісі лежав глибокий сніг. Ніч стояла ясна й погожа. Відблиск снігу зливався з місячним сяйвом, яке сіялося з-за хмар, і дорогу було видко, мов удень. Вдивляючись у темні хащі, Марися добре бачила в далині нерухомі стовбури дерев, які виразно чорніли на білому тлі. Бачила й снігові замети, які подекуди здіймалися аж до вершин дерев. Якийсь величний спокій був розлитий у лісі, і цей спокій підбадьорював дівчинку. З сучків, на яких виблискувала крижана паморозь, сіялись краплини і з тихим шелестом розбивалися об гілки й гілочки. Тільки цей шерех і чути було в тиші. Мовчання панувало навколо. Мовчання й сніг! Вітер ущух. Засніжені гілки не ворушилися. Все спало зимовим сном. Здавалося, наче й снігове укривало на землі, й мовчазний, засипаний снігом ліс, і бліді хмари в небі — все злилося в якусь суцільну мертву білину. Так буває у відлигу. Єдиною живою істотою, що, мов крихітна чорна цяточка, рухалася серед цих мовчазних велетнів, була Марися. Любий, добрий ліс! Може, це не вода капотить з обмерзлих гілок, а дерева плачуть над нею, сиротою? Такі великі дерева, а як жаліють малу дівчинку! Вона, бідна, немічна, бреде самотньо вночі по засніженому лісу й вірить, що ніхто її не займе. Здається, ясна ніч охороняє її…
Марися йшла вже довго і нарешті остаточно знесилилась. їй дуже перешкоджали великі, важкелезні чоботи, які щохвилини зсувалися з малих ніжок. Страшенно тяжко було витягати із снігу ці величезні чоботища! До того ж і руками вона не могла вільно рухати: в одній закляклій простягненій вперед руці вона міцно стискала десять грошей, які їй подарувала Куликова. Дівчинка дуже боялася загубити монетку. Інколи вона починала плакати вголос, але зразу ж змовкала, наче хотіла пересвідчитись — чи не чує хто її плачу. Звичайно, ліс чув. Краплини шелестіли монотонно й жалібно. А може й ще хтось чув, як вона плаче? Марися йшла дедалі тихіше.
Чи не заблукала вона? Ні, де там! Дорога, мов широка біла стрічка, стелеться в далечінь, звужуючись десь там між темних дерев. Дівчинку почало хилити на сон.
Вона зійшла з дороги й сіла під деревом. Очі в неї заплющувались. От їй примарилось, наче матуся йде до неї з кладовища по білому снігу. Але ні, немає нікого. Проте Марися була впевнена, що хтось прийде. Хто ж? Янгол!
Адже стара Куликова казала, що він береже її. Марися навіть знала, який він, цей янгол. У їхній хатинці, де вони жили з матулею, був на малюнку янгол з лілеєю в руці, з крилами за спиною. Він неодмінно прийде. Краплі зашелестіли дужче, спадаючи з гілок. Напевне, янгол струсив їх крилами. Тихо! Справді хтось іде; чути, як шарудить м'який сніг; кроки ближче й ближче — обережні, але похапливі. Марися довірливо розплющує сонні оченята.
Що це?
Сіра, трикутна голова з нашорошеними вухами втулила погляд у дівчинку… Страшна, огидна…
[1] Оберек — польський танець.
Переклад: Марія Пригара