Тепер ви розумієте?
— Ха-ха-ха, нічого собі розбійник! — кажу я.— Ви чули,— кажу,— байку про єврейського розбійника, який напав на перехожого і попросив у нього понюх табаки? Якщо хочете, я вам можу розповісти цю байку.
— Байку,— кажуть вони,— перекажете іншим разом. Ви краще покажіть нам дорогу на Бойберик.
— Бойберик? — кажу.— Отакої, це ж і є дорога на Бойберик! Якби навіть і не схотіли,— кажу,— ви все одно цим шляхом дістанетесь тільки до Бойберика.
— Чого ж ви мовчите? — звертаються вони до мене.
— А чого ж,— кажу,— я маю кричати?
— Якщо так,— звертаються вони до мене,— ви, певно, знаєте також, чи ще далеко звідси до Бойберика?
— До Бойберика,— кажу,— недалеко, кілька верст. Тобто,— кажу,— верст із п'ять-шість чи сім, а може, навіть усі вісім.
— Вісім верст?! — одночасно заломивши руки й мало не заплакавши, вигукнули обидві жінки.— Що ви кажете? Знаєте, що ви кажете? Це ж страх який — вісім верст!
— Ну що ж я можу зробити? — кажу.— Якби це від мене залежало, я б для вас трохи вкоротив дорогу. Людина,—кажу,— мусить усього зазнати на цьому світі. В дорозі,— кажу,— трапляється, що тягнеш по грязюці під гору, а тут ще скоро субота, дощ січе в обличчя, руки дубіють, серце мліє, і раптом — лясь! — ламається вісь...
— Ви щось верзете, наче якийсь причинний,— кажуть вони мені,— ви, здається, не зовсім сповна розуму, слово честі. Що ви патякаєте, розповідаєте нам якісь нісенітниці, небилиці з "Тисячі й однієї ночі". Ми вже сил не маємо ногами плентати. За цілий день, крім склянки кави і здобної булки, ми і рісочки в роті не мали, а ви тут з вашими теревенями!..
— Якщо так,— кажу,— то це інша річ. Танці, як то кажуть, на голодний шлунок не дуже певний рятунок. Що таке голод, я розумію дуже добре, можете мені цього не пояснювати. Цілком можливо,— кажу,— що я кави із здобною булкою у вічі не бачив уже цілий рік...
І отак розмовляючи, я уявляю собі склянку гарячої кави з молоком і свіжу булку з маслом та ще багато інших смачних наїдків... "Ледащо ти,— думаю я собі,— булки з маслом до кави тобі закортіло? А окраєць хліба з оселедцем не подужаєш?" Проте нечистий, бодай би він пропав, як на зло, нашіптує: "Кави, булки з маслом!.." Ніс лоскоче запах кави, почуваю смак булки, свіжої, смачної... мана, та й годі!
— Знаєте що, реб Тев'є? — звертаються до мене обидві жінки.— Може, краще було б, щоб ми, ніж отут стояти, залізли до вас у візок і щоб ви самі потрудилися й одвезли нас додому в Бойберик? Що ви на це скажете?
— Ото ще,— кажу,— вигадуєте. Я їду з Бойберика, а вам треба до Бойберика! Де Крим, де Рим, а де Семенове лоша!
— Ну то що? — кажуть вони.— Хіба ви не знаєте, що треба робити? Учена людина дає собі раду: завертає коня та й їде назад. Не турбуйтеся, реб Тев'є,— кажуть вони,— будьте певні, коли, бог дасть, ми повернемось щасливо додому, ви не пошкодуєте, що привезли нас. Щоб ми стільки витратили на лікарів, скільки ви на цьому втратите.
"Що це вони варнякають! — думаю собі.— Все якимись дивними натяками! Зовсім не по-людськи". І мені спливають на думку мерці, відьми, домовики, вовкулаки. "Дурбасе! — думаю собі.— Чого ти стоїш, як опудало? Сідай мерщій на воза, покажи коняці батога і тікай, поки не пізно!" Але сатана, мабуть, попутав, і проти волі у мене зринає з язика:
— Гаразд, сідайте!
Почувши це, жінки, не чекаючи нового запрошення, гайда мерщій на воза; я слідом за ними сів на передок, завертаю голоблі, хвиськаю коня: раз, і вдруге, і втретє, вйо! Та де там. Даремна річ! З місця не рушає, хоч ріж його на шматки. "Ну,— думаю собі,— тепер я вже розумію, що то за жінки... І надала ж мені нечиста сила зупинитися тут, завести розмову з жінками!.."
Уявіть собі самі — з одного боку ліс, тиша і сум вечірнього мороку, а тут — ці дві істоти, з вигляду немовби жінки. Думки в голові вихоряться, грають на всіх струнах. Пригадую оказію з биндюжником, що якось їхав лісом сам-один і побачив на шляху мішок вівса. Биндюжник не полінувався, зліз з воза, схопив мішок з вівсом на плечі, ледве доніс його до візка, мало не підірвався, і — паняй! — поїхав далі. Проїхавши з версту, оглянувся на мішок вівса — нема мішка, нема вівса. Замість цього лежить у нього на возі коза, коза з борідкою. Він хотів торкнутися її рукою, а вона йому показала язика з аршин завдовжки, вибухнула чудернацьким реготом і зникла...
— Чому ж ви не їдете? — звертаються до мене жінки.
— Чому не їду? Ви ж бачите,— кажу,— чому: моя шкапа не слухається, вона в поганому настрої.
— То почастуйте її батогом,— кажуть вони,— ви ж маєте батіг?
— Дякую,— кажу,— за пораду. Добре, що ви мені нагадали. Шкода тільки,— кажу,— що моя шкапина не лякається таких речей! Вона вже звикла до батога, як я до злиднів.— Так кажу я їм, нібито жартома, а сам тремчу, як у пропасниці.
Одне слово, що вам довго розказувати — я вилив усе, що накипіло на серці, на мою бідну шкапину, бив її так довго, аж поки бог зглянувся, візок рушив з місця і ми попрямували лісом до Бойберика. Їдемо отак, і раптом у мене промайнула нова думка: "Ой Тев'є, який же ти бовдур! Ти був злидарем і залишишся навіки злидарем! Подумай лишень, бог послав тобі нагоду, яка трапляється раз у сто років, чого ж ти не сторгувався заздалегідь, щоб знати наперед, що матимеш з цього? Якщо судити з погляду справедливості і з погляду совісті, з погляду людяності і з погляду закону, ба навіть з погляду не знаю ще чого, не гріх, щоб ти на цьому щось заробив, а чому, справді, не заробити, коли вже таке трапилось? Зупини коня, йолопе, скажи їм — так, мовляв, і так, не церемонячись: "Якщо дасте мені стільки-то і стільки-то — гаразд, а як ні — прошу вас, будь ласка, злазьте з воза!" Але одразу ж я подумав і інше: "Ти таки йолоп, Тев'є! Ти хіба не знаєш, що шкуру з ведмедя не можна в лісі продавати, як то кажуть люди: "Ще не спіймав, а вже скубе..."
— Чому ви не їдете трохи швидше? — кажуть жінки, торсаючи мене ззаду.
— Чого ви,— кажу,— так поспішаєте? Від поспіху,— кажу,— нічого путнього не буває.— Так кажу я і зиркаю скоса на моїх пасажирок. Здається, це все-таки жінки, звичайнісінькі жінки: одна в шовковій хустці, друга з париком. Вони сидять і дивляться одна на одну та перешіптуються.
— Ще далеко? — запитують вони в мене.
— Не ближче і не далі,— кажу,— ніж звідси, це вже напевне. Ось зараз,— кажу,— поїдемо з гори і під гору, потім — знову візьмемося з гори і під гору, а лише тоді,— кажу,— ми матимемо великий узвіз, а звідти вже дорога піде просто, простісінько до Бойберика...
— Якийсь пришелепуватий! — озивається одна до другої.
— Така ще напасть на нашу голову! — каже друга.
— Дурня удає з себе! — каже знову перша.
— Мені здається, що він божевільний! — каже друга.
"Авжеж,— міркую собі,— я божевільний, коли дозволяю водити себе за носа!.."
— Цікаво знати, любі мої жінки, де ви накажете скинути себе? — озиваюсь я до них.
— Як то,— кажуть вони,— скинути? Що це за скидання?
— Це так говориться,— кажу,— мовою биндюжників, а по-вашому це означає, куди накажете вас підвезти, коли ми приїдемо до Бойберика, дасть бог, здорові і дужі? Як то кажуть: краще двічі перепитати, ніж один раз блукати.
— А? Оце ви маєте на увазі? Ви нас,— кажуть вони,— довезіть, будь ласка, до зеленої дачі, що понад річкою, по той бік лісу. Знаєте, де вона?
— Чому мені не знати? — кажу.— Я в Бойберику, як у себе вдома. Дай мені боже стільки тисяч карбованців, скільки колод я туди одвіз. От тільки влітку минулого року,— кажу,— я приставив на зелену дачу два сажні дров. Там жив один великий багач з Єгупця, мільйонщик, що має не менше як сто тисяч карбованців, а може, навіть двісті тисяч.
— Він тепер теж там живе,— озиваються до мене обидві жінки, перезираються, перешіптуються і сміються.
— Послухайте,— кажу я,— коли ми вже завели мову про багатія, то може статися, що ви маєте якесь відношення до нього? Тоді, може,— кажу,— ви були б такі ласкаві і поговорили з ним за мене. Яку-небудь підмогу, заробіток, посаду абощо? Я знаю,— кажу,— одного молодого чоловіка,— Ісроел звуть його, із сусіднього містечка, зовсім нікчемний чоловічок був. Він, не знати яким чином, добився до цього багатія і тепер став велике цабе, заробляє, може, двадцять карбованців на тиждень, а може, і всі сорок. Хто його зна? Людям щастить! Чи от, наприклад,— кажу,— зять нашого різника. Що було б з нього, якби він не подався до Єгупця? Щоправда, перші кілька років він там добре намучився, мало не помер з голоду. Зате нині, дай боже і мені не гірше: уже переказує гроші додому. Він уже має намір забрати туди свою жінку з дітьми, але там не дозволяють їм жити. Спитаєте, а як він сам там живе? Дуже просто — поневіряється... Дивіться,— кажу їм,— коли ждеш, то діждешся: ось маете річку, а ось велика зелена дача,— і заїжджаю з гуркотом, голоблями просто в самий ганок.
Тільки-но побачили нас, як знявся гамір, шарварок, лемент:
— Ой, бабо! Матусю! Тітонько!.. Знайшлася пропажа! Вітаємо!.. Ґвалт, де це ви запропали?.. Цілий день місця собі не знаходимо... Розіслали людей по всіх дорогах... Думали — мало що буває? — може, вовки, хай бог милує, чи розбійники? В чім справа?..
— Справа дуже цікава: ми заблудились у лісі і зайшли ген-ген далеко, верст за десять звідси. Раптом візник... Який візник?.. Якийсь пришелепуватий єврей з підводою... На превелику силу умовили...
— Тьху на його голову!.. Самі, без будь-якої охорони? Ото пригода! Треба богові дякувати, що щасливо врятувались...
Одне слово, винесли лампи на ганок, накрили стіл і почали виносити гарячі самовари, таці з чаєм, цукром, з варенням, тортами, пухкими свіжими запашними медяниками, а потім всілякі страви, дорогі наїдки, жирні борщі, курей, смажених гусей, печеню, найкращі вина і наливки. Я тільки стояв здалеку і дивився, як, нівроку, їдять і п'ють у єгупецьких багатіїв, щоб лихе око їм не зашкодило. "Останні штани в заставу віддати,— подумав я собі,— аби багатієм бути!" Знаєте, здається, того, що тут падає під стіл, вистачило б для моїх дітей на цілий тиждень. Ґвалт, боже милосердий, ти ж довготерпеливий, всеблагий Господь, великий і добрий бог, який вершить усе по справедливості і совісті, як же це так вийшло, що ти одному віддав усе, а другому нічого? Одному калачі, а другому плачі? Але, з другого боку, я собі подумав: "Е, ти, Тев'є, великий дурень, слово честі! Ти хочеш його навчати, як правити світом? Мабуть, коли він так наказує, то воно так і мусить бути".