І він пояснив її дуже просто: що хлопця треба виховувати суворо, однак справедливо. І те, на що інші поблажливо заплющували очі, він карав твердою рукою. Його самого теж виховували суворо, і він перейняв ту школу по батьках.
Боділь боялася приступити до чоловіка, не певна була, які почуття викличе в нього. Матіс ніколи їй не дорікав, а все ж вона боялась його: щось у його погляді було таке, що змушувало її завше матися на бачності.
Та й не варто було заводити з Матісом мову про те, що він надто суворо ставиться до сина, — він і сам непомалу карався тим, але не годен був знайти ніякої ради. Його мучило сумління, що він не може прихилитися до малого Ганса.
Якось Матіс непомітно підійшов до хлопчика ззаду, коли той у дровітні крутив точило так, що вода ясним струменем розбризкувалась на долівку. Ганс був такий захоплений своєю забавою, що помітив батька, аж як той схопив його за шию. Він несамовито закричав з переляку, відчувши на собі важку батькову руку, і крик той паралізував Матіса. Він не вдарив приголомшеного хлопця, тільки турнув його на в'язку трави, а сам непевною ходою рушив до своєї роботи. Йому було прикро, що син так його боїться.
Батько взявся рубати дрова, але між ударами сокири до нього долинав жалібний дитячий плач і немов оскаржував його. Він почав ще завзятіше гатити по дровах, намагаючись заглушити плач, але дарма. Врешті йому було вже несила слухати, він пошпурив сокиру й випростався. Хай йому дідько, невже десь поблизу не знайдеться дубця, щоб раз і назавше відучити клятого хлопця ревти? Він був такий лютий, що аж в очах йому потемніло.
І раптом усередині в нього наче щось урвалося… лють його зникла. Він протер рукою очі й злякано глянув у куток. Маленький, оплаканий хлопчик лежить скоцюрблений під стіною, тремтить і ковтає сльози, боїться, аби ще раз не дістати прочуханки. Та це ж достоту він сам, Матіс! А точило теж! Колись, іще хлопцем, Матіс не раз крутив його крадькома, йому страх цікаво було дивитись, як вода розбризкується навсібіч. Нема кращої забавки, як розкрутити камінь над водою так, щоб бризки летіли вище тебе. Але йому не дозволяли, він міг погратися точилом тільки потай. На долівці лишалися мокрі плями, і одного разу він дістав за те прочуханку, як тепер… А долівка ж глиняна, нічого їй не станеться. Так йому тоді здавалося, хоч він і розумів, що дорослі просто бувають у поганому гуморі. А тепер? У житті він спізнав стільки горя, що поволі й сам зробився черствий і жорстокий, як його батько. І ось карає дитину за невинні радощі. Який же він кат!
Жалібне схлипування малого звучало для Матіса як звинувачення, брало його за серце, стискало за горло. Він мусить покласти цьому край! Матіс безпорадно озирнувся навколо, немов усе ще шукаючи дубця, тоді підбіг до хлопчика й узяв його на руки. Він не звик бавити дітей, і несподівано його долоні відчули, як від маленького тільця вливається в них ніжне тепло. Йому стало навдивовижу радісно. Він посадовив хлопчика на коліна й спробував відірвати йому від обличчя брудні рученята. І вперше завважив, що вони схожі на його власні: маленькі лапки були геть подряпані й порепані від того, що дітвак повсякчас порпався в глині. Отже, він правдивий хлопець, не шкодує своїх рученят!
Малий відслонив обличчя — певне, зі страху. Але не дивився на Матіса: відвернув голову й став випручуватись йому з рук.
Не знаючи, чим забавити сина, Матіс підвів його до точила й сам почав крутити за корбу так, що вода розбризкувалась на долівку. Хлопчина дивився недовірливо, намагаючись триматися ближче до дверей, одначе нишком стежив за точилом, а як вода хлюпнула йому на ногу, навіть усміхнувся.
— Ану чи ти зумієш покрутити так, щоб вода досягла до тата? — сказав Матіс, відступаючи до дверей; він уперше назвав себе татом.
Хлопчина все ще боязко підійшов до точила, та швидко розгулявся і забув про страх. Матіс теж тішився, дивлячись, як вода здіймалася з-під каменя, мінилася опаловими барвами і, мов півнячий хвіст, дугою спадала додолу. Він надолужував, хоч трохи запізно, своє дитинство і грався так само захоплено, як і малий.
Перший час Ганс був ще не сміливий, і Матісові самому доводилося підходити до нього. Батька журила, навіть сердила синова недовіра, але що він мав діяти? Матіс, як міг, розважав хлопця, ходив рачки, вдаючи звіра, а як і це не допомагало — зваблював його точилом.
Та ось малий сам підійшов до батька й тицьнув свою ручку в його велику долоню. Матіс здивувався, як швидко дитина може все подарувати й забути, і йому стало соромно.
Чогось незвичайного годі було по цьому сподіватися: серце Матісове давно вже запеклося, і йому важко було перемогти себе. Але з хлопчиком він немов заново переживав своє дитинство, таке, як воно мало бути. Тому він уже не міг жити без малого.
Точило стало початком усього: розваг і спільної праці. Ганс підростав, і дитячі забави заступила ще цікавіша за них робота: хлопець навчився ловити рибу, давати собі раду з вітрилом, допомагав батькові в полі. Вони завше й скрізь були разом, не могли обійтися один без одного, і поволі їхня приязнь міцніла. Всі люди вважали Матіса за незрозумілого дивака, і тільки з хлопцем він почувався добре.
"Не хочу, щоб його життя склалося так, як моє", — казав Матіс сам собі й дбав, щоб син мав більше волі. Коли інші заводили мову про Гансове прийдешнє, Матіс сердито перебивав їх: мовляв, хлопець, як настане час, сам собі вибере те, чого захоче.
Матіс добре знав, чого той захоче, знав набагато раніше за самого Ганса. І журився тим. Однак поборов у собі прикре почуття і після конфірмації сам повіз сина до міста й напитав йому роботу на судні. А вернувшись додому, відразу подався до дровітні. Тепер він там сидів цілими днями, думав свої гіркі думки й мимохіть колупав нігтем м'який точильний камінь. Життя без хлопця стратило для нього всякий глузд.
Коли за кілька тижнів Ганс приїхав і заявив, що його звільнено, бо судно стало текти і його треба лагодити, Матіс знову ожив.
Він розумів, що повинен вилаяти хлопця: хто ж вертається додому, коли треба пошукати собі іншої роботи. Але не лаяв і ще дужче прихилився до нього.
Пораючись разом коло якогось діла, вони часто обмірковували, де б знайти Гансові іншу роботу, і Матіс щиро хотів цього, він ніколи не стояв хлопцеві поперек дороги.
Протягом зими не трапилося доброго місця, а весною Ганс заявив, що хоче вчитися на столяра; столярові, мовляв, більше платять на судні. Матіс мав про це свою думку, але не дуже переконливу, і кінець кінцем вийшло так, як захотів син.
Улітку нарешті помер господар хутора. Матісові батьки ще жили, тільки були вже зовсім немічні. Їх лише підтримувала надія переїхати колись до Лаугора. Матіс волів би продати хутір, але старі та Боділь не погодились.. Вони всі троє перебралися туди, а Матіс залишився в хатині сам. Що йому робити на хуторі? Батьки й дружина були йому байдужі, вони тільки міцно сплутували його. Тепер нарешті він їх спекався. Щоправда, він не став вільний та й ніколи не стане: надто довго ті пута його зв'язували. Але тепер вони вже хоч не так його муляли. Тут, у хатині, він мав усе, без чого не міг жити, — море, що співало йому свою пісню від самого його народження, й хлопця!
Хлопець мешкав з батьком, поки вчився, і Матіса гріла його присутність. Йому було тяжко думати про те, що рано чи пізно Ганс його залишить: хлопець-бо тримав його на світі, ним він жив і дихав. Для себе він уже нічого не бажав, а вдовольнився тим, що сліпо любив сина й пишався ним. Матіс уже не прагнув вихопитися в широкий світ: нехай те, чого він сподівався в житті, здійснить його син.
Ганс повинен прожити життя за нього; все, чого йому не довелося зазнати замолоду, нехай зазнає його син. Тільки ж не витримає він розлуки з хлопцем!
Але поступово його почало мучити сумління; він дорікав собі, що прийняв синову офіру й залишив його вдома. І настав день, коли він нарешті збагнув, що стоїть Гансові поперек дороги, так само як колись його батьки стояли поперек дороги йому. Матісові було дуже боляче, проте він бачив перед собою тільки одну, страшну раду: знову рокувати себе на самоту. Він мав добровільно відіслати від себе єдину істоту, що гріла йому серце, сповнювала втіхою. Матіс, що звик усього відрікатися, цього разу твердо наполіг на своєму.
Одного недільного ранку він узяв сина з собою в море. Кілька годин вони ловили на мілині дрібну тріску, тоді попливли продавати її, мандруючи від судна до судна, що стояли на кітвиці, перечікуючи береговий вітер. Матіс сам вилазив на судна й торгувався зі шкіперами, а Ганс тим часом важив у човні рибу.
З одного судна, великої барки, Матіс повернувся, якось чудернацько похитуючись, і Ганс на мить подумав: "Чи не пригостили там батька чаркою?" Але зразу відігнав ту думку, адже батько ніколи не пив горілки. Матіс сів на лавку і втупився перед собою в простір: обличчя йому наче скам'яніло.
— Іди краще на судно, — тихо сказав він. — їм треба столяра, та й платню вони добру дають.
Гансове обличчя відразу засяяло з радощів, але, помітивши батьків погаслий погляд, він повільно спитав:
— А як же ви, тату?
— Я… я піду спакую твій мішок. Певне, встигну до вечора, поки зміниться вітер, — відповів Матіс, звівши очі на хмари.
— Та ні, я питаю про вас. Як ви?
— Як я? Та… — почав Матіс і замовк.
— їдьмо зі мною! Вас тут ніщо не тримає. Ми наймемося разом тут чи на іншому судні. Подамося вдвох у далекий плав, добре, тату?
Матіс сидів згорбившись, наче нічого не чув, чи, може, дослухався до далекої музики. Тоді враз випростався.
— Гаразд, наймемося разом, ти і я, — сказав він і потиснув синові руку. — А тепер гайда на судно.
— То ви привезете два мішки? — спитав Ганс, тримаючись за поруччя.
Матіс кивнув.
Два мішки! Невже хлопець і справді вірить цьому? Молодість знає своє, і не треба бути йому тягарем. Який добрий і чутливий син, а диви — ляпнув таку дурницю. Матіс дістав від життя все, що йому належало, навіть більше, а тепер годі. На судні немає місця для нього!
Він спакував дорожню скриньку й мішок і попросив відвезти їх синові, — сам не зміг, тільки здалеку стежив за човном, аж поки він підплив до судна. Тоді зайшов до повітки з рибальським спорядженням і заходився лагодити мережу.