Він сказав:
— Коли б знаття, як тепера впораються мати…
— Що? Де ж твоя мати? — запитався один з нас несміливо.
Нам і в голову не впадало, що Малакі має когось, хто любить його й пишається ним.
— В Батгерсті, — відмовив він утомлено. — Ото горе, — вони страх як засмутяться, мабуть… Ох, і любили ж вони мене — страх… Ми з ними разом тягли ярмо… останні десять років… мати та я… Ми хотіли зібрати дещицю для мого маленького брата Джіма… безталанний Джім!
— А що скоїлося з Джімом?
— Ох, він же сліпий, — мовив Малакі, — такий і народився… Ми хотіли зібрати дещицю для нього під ту пору, як він підросте… я… я спромагався посилати додому фунтів… фунтів… сорок на рік… Ми придбали клапоть ґрунту, і… і… я, здається… я зараз сконаю… Повідай їм, Гаррі… повідай їм, як воно було…
Я мусив вийти. Я не міг витримати довше. Мені здушило горло, і все більше й більше щеміло серце, — як міг я брати участь у тих огидних жартах?! Але було вже надто пізно.
Малакі лежав мертвий, коли я повернувсь до хати, і того ж вечора шапка із скватеровим чеком на денці пішла кружка серед нас, і ми таки "зібрали дещицю" для сліпого Малакієвого брата Джіма.