Деякі з них, знесилені трьома годинами перельоту від нікойських манглів, полощуться при березі.
Надвечір на світлому, як чуб кукурудзи, пляжі вигріваються, дрімаючи, великі ящірки.
Перед сипучими пісками, між порослими чагарником скелями і розчищеним полем, на якому росла квасоля, він облюбував собі місцину й спочивав там ополудні. Цього літа сюди внадилося стадо оленів каштанової масті. Самиці підходять до річки напитись, а самці широко розкритими очима оглядають обрій. Роздуваючи тремтливі ніздрі, нюхають повітря: чи не чути собак.
Лягають на вологу траву й ніжно кличуть одне одного. Як зайде сонце, Хуан ще довго чує їх тихий стогін. Шкіра самиць вилискує в місячному світлі.
Під час зрошення гуако[172] налітають на галасливих піапіа[173]. З блакитного берега спускається в низину яструб. Повертаючись до затоки, несе в дзьобі пошматовану голубку. З'являється раптово, як "капроні"[174]. Піапіа й тіхо[175] знімають тривогу на весь ліс. Якщо встигнуть вчасно сховатися, — прибережний яструб, що каменем падає на жертву, летить назад ні з чим…
Щось таємниче й страшне здавлює Хуанові душу, і він, сам не знаючи чому, тамує подих, коли в сутінках лунає мавпячий крик.
Уже стемніло. Сонце кілька хвилин тому сховалося за горами, що в провінції Гуанакасте. Останні відблиски сонця злилися з вечірньою зорею.
В хатках на низині розпалюють вогонь у жаровнях, і бабусі, як завжди, перебирають у сутінках чотки й шепочуть молитви.
III
Зробив перші підрахунки. Витратив сто тринадцять колонів на зрошення і лущення квасолі. Насіння купив по сім п'ятдесят за короб. Отже, йому потрібно було продати квасолю не менше як по вісім колонів за короб.
Наготував візок. Негарно ж їхати, не помивши його. Помив. Тепер було чітко видно на дверцятах блакитні й червоні метелики. А посередині великі ініціали: X. В.
Навантажив п'ятнадцять коробів. І — до містечка! Його проводжала Ана і діти. Що їм привезти?
Він знав — дон Реміхіо дає добру ціну. Дон Реміхіо був справжнім другом землеробів. Дон Реміхіо завжди, зустрівшись на вулиці, ручкався з ними. Дон Реміхіо був дуже вишуканий, незважаючи на свою огрядність і на те, що вічно пітнів і копирсався в зубах незмінним сірником.
Блаженні душі! Вони вірили, що після дощів зберуть великий урожай.
Це б їм ще корівок, це б розширити кукурудзяне поле та плантацію квасолі, придбати кобилу, щоб Ана виїжджала по неділях і на свята до містечка, і купити буквар для Едуардо.
Дон Реміхіо був у доброму гуморі.
— Не мороч мені голови тим торгом, Хуане. Спочатку давай промочимо горло.
— Тепер я частую, доне Реміхіо.
— Мені — йоржа.
Раптовий кашель здавив баришникові горлянку:
— Скільки привіз?
— П'ятнадцять коробів, не більше.
І насмілився запитати:
— Як платите, доне Реміхіо?
— По три колони.
— По три колони?.. Та я ж купував насіння по сім п'ятдесят.
— Це минулого року. А зараз я плачу тобі навіть забагато. Навідайся до дона Чіко і побачиш, що він дасть тобі по два шістдесят. Так йому вивантажують увесь тиждень.
— Як то може бути? По три колони…
— Зараз поясню. Слухай же: минулий рік був неврожайний. Квасоля підскочила до семи п'ятдесяти. За таку ціну люди не могли її купувати. Тоді уряд вирішив завезти квасолю з-за кордону. Після цього ціна на неї швидко впала. Розумієш?
— Але чому уряд завіз квасолю?
— Тому, що вона була дуже дорога.
— А чому вона була дорога?
— Ради бога, Хуане, тому, що її не було.
— Як не було? Було стільки, як усі роки. Ще більше навіть. Хто ж її всю з'їв? Подумаймо — хто?
Він захищав свою роботу, радість свого життя; сенс свого життя. Згадував свій піт, яким полив землю; страх наступити на змію; гнітючу журбу колосся в полі; злиденне життя його родини, яка мусила вічно заощаджувати; надії Ани; прохання Едуардо.
— Замість того щоб завозити квасолю, він мусив збільшити заробітну плату…
— Прошу тебе, Хуане, не треба філософії. Невже ти знаєш більше за президента республіки?
Ні, Хуан не знав більше за президента республіки. Хуан знав тільки, що цього року земля, засіяна квасолею, оралася марно; що цього року не вродила кукурудза; що цього року Ана не поїде на месу до Сантьяго купленою кобилою; що цього року Едуардо не навчиться читати; що цього року грядки в нього не такі вже й гарні.
Який диявол устругнув таке з квасолею? Не мати квасолі! Що б там не казали про це оті із Сан-Хосе, а він усе добре знав! По три колони! Це злочин! Якби Ана поїхала з ним, вона б уже шепнула йому, щоб не продавав нічого донові Реміхіо. Але що він мав робити! Потребував грошей. Мусив думати про цьогорічну сівбу. Дуже добре знав і міг побитися об заклад, що принаймні за чотири місяці ціна знову підніметься до семи п'ятдесяти — восьми колонів. Якби мав що їсти, зберіг би цих п'ятнадцять коробів, дочекався б справжньої ціни, а тоді продав. Проте мусив віддати негайно, без балачок, не торгуючись…
Дон Реміхіо купував, але не продавав би навіть з-під палиці. В коморі було повно мішків і посуду, що зберігалися тут, поки не підскочать ціни.
— Вирішуй зразу. Я вже хочу їсти.
Він глянув на свій візок і сказав:
— Я згоден.
— Вип'ємо ще, Хуане?
— Вип'ємо, доне Реміхіо.
Не треба зневірятися. Він знову гнув спину на своїй землі. Перевернув її чорне від гною нутро. Висіяв добірне зерно. І в квітні борозни знову поросли ніжною зеленню життя.
Хоч би ринок був кращий. Може, цього року ніхто не триматиме в себе стільки зерна, і тоді уряд не муситиме завозити його з-за кордону.
Не треба зневірятися. Треба працювати.
І він заходився розвантажувати свій візок і кружляти чарку з доном Реміхіо.
Ана слухала його в тиші, а він розповідав про свою торгівлю. Знову! По три колони за короб! А кукурудза? Може, кукурудза. По сорок колонів за фанегу[176]. По сорок! Не платив і не виполював зарослої бур'яном землі. А маніока? Алахуела виробила цього року багато маніоки. Вона була дешева в Сан-Хосе. І казали, що мають ще завезти на ринок з Атлантичного узбережжя.
Якби він зміг поберегти кілька тижнів оті пригорщі свого зерна! Але мусив збути кукурудзяні качани ще в молочній стиглості. Мусив лущити квасолю ще з зеленими цятками на стручках. Якби він протримався, поки на ринку не підвищаться ціни!
Не міг! І це він, котрий розчистив скелясту місцевість, зарослу чагарником, обробив землю, засіяв зерном, пильнував парості, обкопував грядки!
В душі у нього все наче перегоріло. Мужність потроху залишала його, а твердість перетворювалася на слабкість і в'ялість.
По ночах чув, як плакали, крутилися в кутку діти, але вже не співав їм колискової.
Вранці йому навіть заважав свист ігуїро. Часом Ана будила його аж о восьмій годині. Так солодко спалося, коли народжувався день. Грядки заростали травами й бур'яном. Санталусіа[177] панувала на кукурудзяному полі й над каналом. Улітку через недогляд здох бичок від білої корови. Садиба занепала. Ана мовчала. Її широко розкриті очі немовби запитували чоловіка: що сталося? Якось увечері, коли лягали спати, вона тихо сказала:
— Ти наче неживий. Доглядай кукурудзу. Наш бичок здох, бо за ним ніхто не ходив. Ти занепав духом. Надто легко зневірюєшся. Якось переживемо ці лихі часи. Вони не триватимуть вічно. Ти прикинув, що може дати канал? Чи ти не думав, що можна мати вигоду від цієї тростини? Млин, Хуане! Ось що врятувало б нас. Скільки, гадаєш, коштуватиме поставити його? Кілька тисяч колонів? Спробуємо дістати гроші. Ніщо не гине. Тільки не занепадай духом. Діти журяться, коли бачать, що ти такий безпорадний. Ми ще повернемо втрачене. Але ради бога, Хуане, не треба так. Думаймо ж, як роздобути гроші.
— Для дона Реміхіо та для інших?
— Не треба так, Хуане. Не будь невдячним. Уяви мене здоровою, а себе — рум'яним і дужим, уяви діток міцними й товстенькими, такими, як малюють на рекламі згущеного молока. Ніщо нам не потрібне, Хуане. Тільки твоя радість.
Подивився на сплячих дітей. Їх життя залежало від його завзяття. Його зневіра може стати великим горем: так і уявив собі бліді щоки, сумні обличчя, німі роти…
Ана схилилася йому на груди, пильно зазирнула в очі.
За одну мить, одним зусиллям повернув свою радість…
— Геть слабодухість! Це каже Хуан Варела.
Він прибіг. Рясний піт заливав йому обличчя. Витяг з-за пояса ніж, і вона почула новину:
— Гроші, Ано, гроші.
Вже? Ні. Грошей ще немає. Але ж план, як роздобути їх, — є. Отже, таки Анхель Кірос, той, з пагорба, що вітав її тоді увечері, — не пригадуєш? — зумів одержати в банку за два дні дві тисячі колонів. Заставив свою садибу. Сплачує якісь відсотки, зовсім небагато, і йому дали тривалий строк, щоб виплатив увесь борг. Завтра він знову говоритиме з Кіросом. А потім у Сан-Хосе укладе з банком угоду. Там є добрі люди.
Ана мовчала. Їй не хотілося заставляти садибу. Земля! Вони її розчистили, камінь за каменем, відвоювали в лютої сельви, в отруйних змій, у принизливої бідності. Їй це не подобалося.
Та все в руках божих!
"Номер сорок сім. До мене, Габрієля Перальти Рохаса, нотаря контори міста Сан-Хосе, звернувся Хуан Варела Конехо, — посвідчення за № 56 416, — повнолітній, одружений, землероб, мешканець Сантьяго-Сур-де-Сан-Рамон, і дав розписку:
За цим актом від "Американського банку Коста-Ріки", — комерційне товариство, внесене до торгового відділу громадянської реєстрації, том п'ятнадцятий, аркуш двісті сімнадцять, угода три тисячі двадцять вісім, запис № 4034, — він одержав позику, тисячу колонів, яку повинен повернути дня чотирнадцятого, місяця лютого, року тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого, грошима, що є в обігу, за місцем перебування акредитивного товариства; під гарантію його зобов'язання віддається в першу заставу "Американському банку Коста-Ріки" його садиба в провінції Алахуела, — том сто сімдесят три, аркуш п'ятсот двадцять два, нерухоме майно номер сімнадцять тисяч двісті сорок чотири, угода перша, а саме: земля площею в двадцять гектарів, оброблене пасовище, цукрова тростина, засіяне поле та овочі.