Поквапся, а то цей старий телепень рознесе по всіх усюдах…
— Хто б подумав… Померти так самотньо…
— А чия це вина? Його власна. Дурень…
У вітальні продавець святих образків милувався олійним портретом Кінкаса, намальованим п'ятнадцять років тому. Тоді той був чепурним рум'яним чоловіком, в стоячому комірці і чорній краватці, з підкрученими хвацько вусами і намащеним блискучим чубом. Поряд у такій самій рамі — дона Отасілія в чорній мереживній сукні з суворим поглядом і міцно стуленими вустами. Старий крамар довго вивчав її кисле обличчя.
— Ні, вона не з тих, які дурять чоловіків… Навпаки, добра, очевидно, була відьма… Свята жінка… Отож я й повірив…
III
Коли Ванда ввійшла в Кінкасову комірчину, навколо ліжка стояли кілька мешканців Ладейри і дивилися на покійного. Крамар пошепки сповістив:
— Це його дочка. Адже він має дочку, зятя, брата й сестру. Шановні люди. Зять урядовець, мешкає в Ітапажіпе. Будинок хоч куди…
Вони дали їй пройти і з цікавістю чекали зворушливої сцени: дочка, заливаючись слізьми, кинеться на батькове тіло й обійме його, може, навіть заридає. Кінкас Водожах лежав на ліжку в старих полатаних штанах, у подертій сорочці і надто просторій засмальцьованій жилетці. Він усміхався, ніби радіючи з чогось. Ванда стояла нерухомо і дивилася на неголене обличчя старого, на його брудні руки і на великий палець, що стирчав з дірявої шкарпетки. Вона вже не могла заридати. Сліз уже не було, вона виплакала їх усі в перші роки, коли не раз марно намагалася вернути додому батька. Отож Ванда дивилася сухими очима на покійного, червона від сорому.
Небіжчик і справді виглядав вельми непривабливо: волоцюга, що вмер несподівано, ні тобі статечності, ні благочестивості. Та ще й ця цинічна усмішка, звісно, він глузував з неї, з Леонардо, з усієї родини. Труп для моргу, таких відвозять у поліцейському катафалку до університету, щоб на них училися студенти медики, а потім закопують без могильного горбика, без напису, без хреста. Кінкас Водожах, пияк, бешкетник, картяр і розпусник, позбавлений родини, рідного вогнища, лежав неживий, і біля нього не було квітів, не чулося молитв. Нічого спільного з Жоакімом Соаресом да Куньєю, взірцевим урядовцем податкової контори, пенсіонером після двадцяти п'яти років чесної і бездоганної праці, хорошим чоловіком, з яким кожен поспішав поручкатися, скинувши капелюха. Як можна було в п'ятдесят років покинути рідню, дім, давніх знайомих, звичний спосіб життя й піти валандатися по вулицях, брудним, зарослим, пиячити в дешевих шинках, ходити по борделях, мешкати в огидному барлозі, спати на жалюгідному тапчані? Ванда не знаходила цьому ніякого пояснення. Коли померла Отасілія — навіть така важлива подія не спонукала Кінкаса вернутися додому — Ванда не раз обговорювала з чоловіком незбагненну поведінку батька, Кінкас не був божевільний, а якщо й був, то не настільки, щоб запроторити його до божевільні, — лікарі дотримувалися щодо цього одностайної думки. Як же тоді розуміти його вчинки?
Але тепер скінчилися багатолітні страхи, що тяжіли над родиною, стерта пляма з їхньої честі. Ванда успадкувала від матері практичний підхід до всього, здатність швидко приймати й виконувати рішення. Розглядаючи небіжчика, цю огидну карикатуру на батька, вона складала дальший план дій. Передусім треба викликати лікаря, щоб той засвідчив смерть. Потім пристойно одягти покійника, перевезти додому і поховати поряд із Отасілією. Похорон слід влаштувати не дуже пишний, адже часи нині важкі, однак похорон не повинен справити прикре враження на сусідів, знайомих і колег Леонардо. Тітка Марокас і дядько Едуардо, очевидно, допоможуть. Роздумуючи так, Ванда не зводила очей з усміхненого обличчя Кінкаса. Потім вона згадала про батькову пенсію. Чи вона перейде до них у спадок, чи вони дістануть лише страховку? Леонардо, звісно, знає…
Вона озирнулася: роззяви все ще лупали на неї очима. Як міг Кінкас водитися з цим жалюгідним набродом? Що вони тут роблять? Невже не розуміють, що Кінкас Водожах безповоротно втрачений для них з тієї хвилини, як віддав богові душу? Він був просто диявольським поріддям, кошмаром, примарою! Жоакім Соарес да Кунья вертається до своєї родини; там, у затишному порядному домі, він знову поверне собі добропристойність. Час настав, і цього разу Кінкас не засміється в обличчя дочці й зятеві, не пошле їх до дідька, не розкланяється насмішкувато і не піде з дому, висвистуючи. Він нерухомо простягнувся на тапчані. Нема вже Кінкаса Водожаха.
Ванда підвела голову, переможним поглядом обвела присутніх і озвалася гострим тоном, достоту як Отасілія:
— Чого ви тут стовбичите? Ідіть собі з богом. — Потім звернулася до продавця образків: — Будь ласка, підіть по лікаря. Треба виписати свідоцтво про смерть.
Крамар кивнув головою, він був спантеличений. Усі потяглися до виходу. Ванда залишилася сама з небіжчиком. Кінкас Водожах усміхався, з дірявої шкарпетки стирчав палець, здавалося, цей палець ріс на очах…
IV
Вона роззирнулася на всі боки, шукаючи, де б його сісти, але, крім тапчана, в комірчині стояла лише порожня бляшана коробка з-під гасу. Ванда перекинула її догори дном, змахнула порох і сіла. Скільки часу доведеться чекати лікаря? А Леонардо? Вона уявила собі, як чоловік, затинаючись, вибачається перед начальником за несподівану смерть тестя. Шеф Леонардо знав Кінкаса ще в ті добрі часи, коли той працював у податковій конторі. Та й хто тоді не знав його, хто його не цінував і хто міг передбачити його дальшу долю? Леонардо почував себе ніяково, коли йому доводилося говорити з начальником про бешкети старого і придумувати якісь пояснення. А нині найгірше буде, коли звістка дійде до колег — почнуть перешіптуватися, передавати її від столу до столу із зловтішними посмішками, банальними дотепами, коментарями. Батько — хрест тяжкий — обернув їхнє життя на муку. Але тепер вони добрели, нарешті, до вершини Голгофи, треба тільки ще трошки потерпіти. Дочка глянула спідлоба на покійника. Кінкас усміхався: все це здавалося йому дуже смішним.
Гріх гніватися на померлого, особливо якщо це твій рідний батько. Ванда опанувала себе: вона була побожна, ходила до церкви і вірила в друге пришестя. Що їй тепер ця усмішка Кінкаса? Нарешті все в руках Ванди, і невдовзі Кінкас Водожах знову стане Жоакімом Соаресом да Куньєю, бездоганним тихим обивателем.
Прийшов крамар, він привів лікаря — молодика, який, видно, щойно закінчив університет, бо дуже вже намагався видавати себе за досвідченого ескулапа. Крамар показав пальцем на небіжчика, лікар привітався до Ванди і відкрив блискучий саквояж. Ванда підхопилася з бляшаної коробки.
— Від чого він помер?
— Його знайшли мертвого, — поквапився пояснити крамар, — ось так, як ви бачите зараз.
— Він хворів на щось?
— Цього я не скажу, сеньйоре. Я його знаю років з десять і завжди він був здоровий, як бик. От хіба що тільки ви, докторе…
— Що таке?
— Можливо, ви вважаєте це хворобою, якщо хто любить кашасу. А він таки заглядав у чарку.
Ванда несхвально кахикнула. Лікар звернувся до неї:
— Він служив у вас, сеньйоро?
Запала коротка ніякова пауза. Потім Ванда ледь чутно вичавила з себе:
— Це мій батько.
Лікар був молодий і зовсім не мав життєвого досвіду. Він витріщився на Ванду: ошатна сукня, черевички на високих підборах, вся постать дихає чистотою. Глянув на лахмани небіжчика, на убогу обстановку.
— І він мешкав тут?
— Ми робили все, щоб він вернувся додому. Він був…
— Несповна розуму?
Ванда розвела руками, на очах її бриніли сльози. Лікар припинив свої розпити. Він присів на край ліжка і почав огляд. Потім звів голову і промовив:
— Та він, я бачу, сміється, га? От шалапут!
Спаленівши з сорому, Ванда заплющила очі і зціпила кулаки.
V
Родинна нарада тривала недовго. Суперечка точилася за столиком у ресторані на Байша-до-Сапатейро. Повз ресторан поспішали юрми людей — навпроти стояв кінотеатр. Небіжчика передали турботам похоронного бюро, що належало приятелеві дядька Едуардо. Одержано двадцять процентів скидки.
— Домовина і та обходиться дорого, — розводився дядько Едуардо. — А якщо найняти машини й організувати велику процесію, то тут грошей не настачиш. Сьогодні й померти недешево.
Тут же поблизу купили новий чорний костюм (крам такий собі, але хробакам на їжу, як сказав дядько Едуардо, і цей надто добрий), пару черевиків, також чорних, білу сорочку, краватку й пару шкарпеток. Едуардо заносив усі видатки до записника. Він був мастак заощаджувати, і його крамничка процвітала.
У вправних руках службовців похоронного бюро Кінкас Водожах знов обернувся на Жоакіма Соареса да Кунью, а тим часом родичі обговорювали в ресторані порядок поховання і ласували чудово приготованою рибою.
Суперечка виникла через одне: звідки нести труну на кладовище. Ванда хотіла привезти небіжчика додому, поставити домовину у вітальні і провести ніч біля тіла — з кавою, лікерами й тістечками. Покликати панотця Роке для похоронної відправи. А поховати рано-вранці, щоб могло прийти більше людей, колеги Леонардо, давні знайомі, приятелі родини. Проте Леонардо був проти. Навіщо небіжчика везти додому? Навіщо запрошувати приятелів і сусідів і непокоїти стількох людей? Лише для того, щоб кожен почав згадувати вибрики померлого, його непристойне життя в останні роки? Навіщо виставляти себе на загальне посміховисько? Досить з нього сорому, пережитого сьогодні вранці на службі. Ні про що інше там і не говорили. Всі знали історію Кінкаса, без кінця перемивали йому кісточки й реготали. Він сам, Леонардо, навіть гадки не мав, що тесть накоїв стільки. Просто волосся стає диба. А крім того, багато хто вірив, що Кінкас помер і давно похований, а дехто гадав, що він живе десь далеко, в глушині. А діти? Вони ж бо шанують пам'ять доброчесного діда, що почив у бозі! Аж тут батьки тягнуть додому труп якогось волоцюги і тицяють його під ніс невинняткам. Не кажучи вже про клопоти й видатки, що їх доведеться ще зазнати, ніби мало того, що вони оплатили й похорон, і новий костюм, і черевики. Йому, Леонардо, давно вже потрібні нові черевики, а він змушений заощаджувати гроші, і без кінця латати свою єдину пару.