Проти мене жодного доказу нема, але фараони, які щоразу, викриваючи злочин, просуваються по службі, стверджуватимуть мою вину. А що їм бракуватиме доказів, то вони скажуть, нібито мають "секретні" відомості, які не викликають найменшого сумніву. Найважливішу роль в звинуваченні виді грає один оброблений ними свідок на прізвище Полен – справжня платівка, записана в поліційному відділенні, в будинку номер тридцять шість на набережній Золотарів. Я твердитиму, що не знаю його, тоді голова суду вибере слушну хвилину й зовсім байдуже запитає:
– Кажете, свідок бреше? Гаразд. Але навіщо йому брехати?
– Пане суддя, коли я після свого арешту й не сплю вночі, то не через докори сумління, бо я не вбивав Ролана Ле-Пті. Я намагаюся збагнути причину, яка штовхає цього чоловіка свідчити проти мене й щоразу, коли йому бракує фактів, вигадувати нові деталі задля посилення звинувачення. Пане суддя, я зрозумів одне: поліцейські впіймали цього чоловіка на чомусь дуже гарячому й уклали з ним угоду – мовляв, ми виручимо тебе, коли ти засиплеш Метелика.
Я й не думав, що так добре сказав. Через кілька років Полена, якого на суді відрекомендували як шановану й бездоганну людину, заарештували й засудили за торгівлю Ікокаїном.
Метр Юбер намагається захищати мене, але в нього не така хватка, як у прокурора. Тільки метрові Буффе, що страшенно обурюється, вдається поставити прокурора в скрутне становище. На жаль, це триває недовго, спритний Прадель швидко бере гору в цьому поєдинку. До того ж він лестить присяжним, і їх аж розпирають гордощі – аякже, ця поважна особа розмовляє з ними, як з рівними й однодумцями!
Об одинадцятій вечора шахову партію закінчено. Мої захисники дістали мат. А мене, невинного, засудили.
Французьке суспільство в особі прокурора Праделя назавжди викинуло за борт життя двадцятип'ятирічного хлопця. І без будь-яких знижок! Суддя Бевен безбарвним голосом зачитав мені вирок.
– Підсудний, встаньте.
Я встаю. В залі цілковита тиша, завмирає дихання, тільки трохи швидше калатає моє серце. Присяжні дивляться на мене й понурюють очі. Вигляд у них засоромлений.
– Підсудний, суд присяжних з'ясував усі питання, крім одного – питання про навмисне вбивство, і засуджує вас на довічну каторгу. Ви бажаєте щось сказати?
Я й оком не змигнув, стою спокійно, тільки трохи дужче стискаю поручень перегородки, на яку спираюсь.
З кутка, де сидять елегантні жінки – почесні гості, – до мене долинає шепіт. Я їм кажу, не підвищуючи голосу:
– Тихо, жінки в перлах, ви прийшли сюди полоскотати собі нерви. Фарс розіграно. Ваша поліція й ваше правосуддя щасливо розв'язали питання про вбивцю, ви повинні бути задоволені!
– Охоронці, – каже голова суду, – виведіть засудженого.
Перш ніж вийти, я чую вигук: "Не журися, мій любий, я приїду до тебе!" Це моя відважна й благородна Ненетта виливає криком своє кохання. Люди злочинного світу, котрі сидять у залі, плескають у долоні. Вони ж бо знають, хто справжній убивця, і своїми оплесками ніби кажуть: "Ми пишаємося, що ти не зізнався й нікого не виказав".
Я повертаюсь до невеликої зали, де ми сиділи перед початком судового засідання. Жандарми надягають на мене наручники, а один із них прив'язує мене до себе, накидаючи наручники на свою ліву руку й на мою праву. Ніхто не промовляє ні слова. Я прошу закурити. Аджюдан дає мені сигарету й припалює її. Щоразу, коли я беру сигарету в рот або з рота, жандарм мусить разом зі мною піднімати й опускати руку.
Я викурюю майже три чверті сигарети. Всі мовчать. Зрештою я, дивлячись на аджюдана, кажу:
– Ходімо.
Спустившись сходами в супроводі дванадцятьох жандармів, я виходжу на внутрішнє подвір'я Палацу правосуддя. Поліційний фургон уже чекає на нас. Він не перегороджений на окремі камери, і нас чоловік десять сідає на лави. Аджюдан наказує:
– До Консьєржері.
Консьєржері
Коли ми приїздимо до замку Марії-Антуанетти, жандарми передають мене начальникові охорони, і той підписує якийсь папірець – мабуть, дає розписку. Жандарми йдуть геть, не озвавшись до мене й словом, і лише аджюдан, на мій подив, тисне мені обидві закуті в наручники руки.
Начальник охорони питає мене:
– Скільки тобі дали?
– Довічна каторга.
– Невже?! – Він переводить погляд на жандармів і усвідомлює, що це правда. Цей п'ятдесятирічний тюремник, який уже всяке бачив на своєму віку і який добре знає мою справу, знаходить для мене кілька добрих слів – От негідники! Та вони подуріли!
Він обережно знімає з мене наручники й сам відводить мене до спеціально обладнаної для засуджених до страти, божевільних, особливо небезпечних в'язнів та каторжан камери.
– Не падай духом, Метелику, – каже він, замикаючи двері. – Я пришлю тобі деякі твої речі й харчі, що лежать у іншій камері. Не падай духом!
– Дякую, начальнику. Повірте, в мене вистачить мужності. Сподіваюсь, мій вирок стане їм упоперек горла.
За кілька хвилин хтось шкрябає двері.
– Чого вам?
– Нічого. Я чіпляю табличку, – відповідає чийсь голос.
– Навіщо? Що там написано?
– "Довічна каторга. Стерегти особливо пильно".
Таки справді з'їхали з глузду, думаю я. Невже вони гадають, що цей град ударів, який посипався на мою голову, похитне мене і я накладу на себе руки? Я чоловік мужній і таким залишуся. Я боротимуся з усіма. І вже завтра почну діяти.
Вранці, випивши каву, я подумав: чи подавали апеляцію? Навіщо? Чи матиму я більше шансів на іншому суді? І скільки це забере часу? Рік, а може, й півтора… Навіщо? Аби дістати двадцять років замість довічної каторги?
Я вирішив утекти, і, на скільки мене засудили, тепер не має значення. Раптом мені спадає на думку фраза одного засудженого, який спитав у голови суду: "Скажіть, пане, а скільки у Франції триває довічна каторга?"
Я кружляю по камері. Щойно я написав листа дружині, щоб утішити її, і сестрі, яка самотужки намагалася захистити брата.
Вистава скінчилася, завіса впала. Мої рідні, певне, страждають дужче, ніж я, а бідолашному батькові в глухій провінції, мабуть, зовсім несила нести такий нелегкий хрест.
Нараз я стрепенувся: я ж бо не винен! Мене засудили, але замість кого? Авжеж, замість кого мене засудили? І тут я промовляю до себе: "Ніколи й нікому не кажи, що ти не винен, бо з тебе сміятимуться. Дістати довічну каторгу за вбивство сутенера та ще й казати, нібито хтось інший його вколошкав, – це було б надто смішно. Краще мовчати".
Під час свого попереднього ув'язнення у тюрмах Санте й Консьєржері я ніколи не думав, що мене так суворо покарають, тому й не замислювався над тим, що таке "шлях занепаду".
Гаразд. Найперше, з чого слід почати, – це налагодити зв'язок із в'язнями, які колись можуть разом зі мною втікати.
Я вибираю марсельця Дега. Сподіваюсь побачитися з ним у перукарні. Він щодня ходить голитися. Я теж прошуся до перукарні. Коли приходжу, Дега вже стоїть там обличчям до стіни. Я помічаю його саме тієї миті, коли він нишком пропускає поперед себе іншого в'язня, аби самому довше чекати черги. Відштовхнувши в'язня, який стоїть біля Дега, я підступаю до нього й скоромовкою кажу:
– Ну, як у тебе справи, Дега?
Все гаразд, Метелику. Мені дали п'ятнадцять років, а тобі? Я чув, тобі щедро відвалили.
– Атож, довічне ув'язнення.
– Подаватимеш апеляцію?
– Ні. Тепер головне – добре харчуватись і робити зарядку. Збирай сили, Дега, тобі міцні м'язи знадобляться, так і знай. Ти що-небудь маєш?
– Маю. Десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?
– Не маю нічого.
– Я дам тобі добру пораду: запасись якнайшвидше грішми. Хто в тебе адвокат? Юбер? То нікчема. Він ніколи не передасть тобі капсули. Пошли дружину з повною капсулою до контори Данта. Нехай віддасть там капсулу Доменікові Ле-Рішу, і, гарантую, той принесе її тобі.
– Тсс, на нас дивиться наглядач.
– Що, закортіло побазікати? – питає наглядач.
– Та ні, нічого особливого, – відповідає Дега. – Він сказав мені, що захворів.
– Що з ним? Засидівся на одному місці? – І огрядний наглядач голосно регоче.
Отаке воно, життя. Я вже ступив на "шлях занепаду". Всі жартують із двадцятип'ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув'язнення, і регочуть.
Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п'ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це – мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє – однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона – моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це – шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю.
Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі, дає змогу наглядачеві стежити за мною крізь вічко у дверях. Це яскраве світло звалює мене з ніг. Я кладу згорнутий удвоє носовичок собі на очі, бо в них уже починає різати. Лежу на матраці без подушки й перебираю в пам'яті деталі того жахливого судового процесу.
Отже, аби ця довга розповідь була зрозумілою, аби ви глибше збагнули те, що надихало мене в моїй боротьбі, треба, мабуть, докладніше розповісти про все, що зі мною сталося й про що я думав у перші дні, коли мене поховали живцем.
Що я робитиму, коли втечу? Адже тепер я маю капсулу й ні на мить не сумніваюся, що втечу.
Насамперед якнайшвидше повернуся до Парижа. Передусім уб'ю фальшивого свідка Полена. Потім – двох фараонів, причетних до моєї справи. Але двох фараонів мені замало, я повинен перебити їх усіх. Принаймні скільки зможу. О, придумав: опинившись на волі, я приїду до Парижа й накладу повнісіньку валізку вибухівки, навіть сам не знаю скільки – десять, п'ятнадцять чи двадцять кілограмів. І я починаю підраховувати, скільки треба взяти вибухівки, щоб було багато жертв.
Скористатися динамітом? Ні, шедіт куди ефективніший. А чому б не нітрогліцерин? Гаразд, поспитаю поради в тих, хто розуміється на цьому краще за мене. Але я таки зведу порахунки з фараонами й добряче їх почастую!
Я й далі не розплющую очей і не забираю з них носовичка.