Ось вона торкнулась води, здригнулася, нашорошила вуха, прислухається, витягши шию між листям лотосу. Тоді він кидався стрілою із бамбукових зарослів просто на спину антилопі. Вона конала без жодної корчі, без найменшого стогону. Та інколи зав'язувалася така боротьба, що далеко в темних хащах розлягався рев.
Якось здибався з диким буйволом… Вистежив його і ждав. Та коли плигнув своїй жертві на спину, буйвол жбурнув його через голову, качався з ним, намагаючись його розчавити, заколоти рогами. Смертельний жах охопив весь ліс. Мавпи поховалися в дуплах, інші звірі причаїлися на землі. Точився лютий двобій між господарями джунглів. Чулися тільки їхні стогони та мукання буйвола. Тигр виявився сильніший. Потім, іншого разу — герць із слоном, який відірвав його хоботом од землі, щоб гепнути, як мішка, і розплющити здоровезними, мов стовпи, ногами. Але врешті-решт слон утік із пошматованим хоботом і закривавленим оком. Допізна чулося його розлючене тупотіння. Він трощив віти, розривав ліанові завіси, валив бамбуки. А якось тигрові в пащу потрапили троє ловців, що, озброївшись списами, намагалися оточити його. Відтоді пішла страшна слава про ті місця. Тиран — так прозивали його всі, всі тремтіли від страху, коли його ревом сповнювався ліс. Ніхто не наважувався ступити на лісові стежки. Люди поклялися вбити тигра, але смертельно боялись його. Почувши ще здаля людину, він підкрадався так обережно, що не чув навіть власного дихання. Ступав кілька кроків і притишував ходу. Потім ще крок… Стрибав, клацаючи зубами,— і кінець! У місцях, куди приходили на водопій антилопи, він залишався незмінним господарем. Та однієї ночі його лапу стисли залізні лещата. Тигр спробував розтрощити капкан зубами. Лісом розлігся жахливий рев. Тигр висмикував лапу, рвучи її аж до кісток. Ще й тепер під дощ чи в холод Ниє та рана. Потім, знесилений, простягся на землі й, стікаючи кров'ю, ждав смерті. Та через тиждень прийшли люди із списами і сокирами й забрали його, виснаженого голодом і спрагою. Не дали йому спокійно вмерти. І ось він тут.
Його привезли сюди й відгородили од світу залізними гратами, щоб він тремтів від одного помаху батога з шовковою китичкою. А перед цим — довгі місяці тортур…
І тепер він опускає очі, підкорений поглядом істоти з єдиною зброєю — шовковим батогом.
Мавпи жбурляють у нього помаранчевими й банановими шкурками. Корчать гримаси і чухмаряться, чіпляючись за грати, коли його везуть у клітці на коліщатках, і безперестанку вимахують лапами. Коли ж він заричить, вони враз жахаються, як і в джунглях, і кумедно розбігаються, марно шукаючи якоїсь схованки.
Шовкова китичка м'яко торкнулася його морди. Дотик був ніжний, пестливий. Але тигр знав, що то докір. За цією лагідністю бачив обіцяну кару залізним прутом і гарапником.
Та що вдієш? Для нього немає ніякого порятунку. Отож покірно зліз із дерев'яної кулі, як і вимагає порядок вистави.
Всі глядачі затамували подих. Запала така тиша, що чутно стало знадвору сигнали далеких автомобілів і гуркіт трамваїв.
Дванадцять тигрів вінком лягли посеред арени. Жінка підібрала шлейф сукні й махнула шовковим батогом. Потім витягнулася на спині посеред них, схрестивши руки на грудях, і поклала голову у роззявлену пащу Раджі, спершись потилицею на могутні зуби, як на підголівник зуболікарського крісла.
Тигр поводить великими жовтими, ніби скляними очима. Лише трошки зціпити б зуби! Та очі жінки пронизують наскрізь. Він не бачить її погляду. Проте відчуває його. Та ще й як відчуває! Тому не стискує щелеп, а лежить нерухомо з роззявленою пащею, ніби опудало тигра.
Петруш стиснув кулачки, витягнув шию і пробрався вперед, аби краще бачити.
Дівчинка з білявими кучерями прикусила губку. Серце їй калатало так, що, здавалося, вискочить з маленьких грудей. Одні заплющили очі. Інші затулили вуха, щоб не чути крику. Навіть дівчинчин дідусь відчував, як тремтить його рука на держаку палиці, оздобленому слоновою кісткою.
Він уже бачив колись, як тигри розірвали приборкувача. Знав, що таке вряди-годи трапляється. Звірі раптом дичавіють, кидаються на грати, люто гризуть їх.
— Геп!
Витончений стрибок — і жінка знову на ногах, посеред арени.
Вона стріпує синювато-чорним волоссям і відкидає носком черевичка шлейф шурхотливої сукні. Усміхається, дякує за оплески, посилає повітряні поцілунки у ложі, в партер, на гальорку.
Вгорі на дерев'яному помості, напненому червоним сукном, оркестр заграв марш на всіх трубах, флейтах, тромбонах і барабанах. Трикутник під ударами срібного молоточка видзвонює: дзінь-дзінь! дзінь-дзінь!..
Парадний марш.
Дванадцять бенгальських тигрів повертаються через вихід у глибині арени до своїх кліток.
Ступають один за одним, як величезні слухняні кішки. Похитують важкими довгими хвостами.
Великими жовтими й ніби скляними очима зиркають на всі боки.
Тихо ступають по піску м'якими шовковими лапами.
Фрам вередує
Це був справжній прощальний вечір. Ніколи ще цирк Струцького не мав такої багатої програми. Гімнасти й еквілібристи. Коні й слони. Мавпи й леви. Пантери й собаки. Акробати й клоуни. Всі змагалися у спритності, відвазі, терпінні, в зневазі до смерті, щоб лишити по собі незабутню пам'ять.
Зал то завмирав од страху, то вибухав реготом, то кам'янів, то зачудовувався видумками клоунів у широких штанях і ковпаках із дзвіночками.
Всі здригалися, коли акробати в чорних трико робили сальто-мортале. На грудях у кожного вишито білий череп. Вони перелітали з однієї трапеції на іншу, а внизу не було сітки, яку раніше натягували неодмінно.
Глядачі, наполохані карколомними трюками акробатів, на яких чатувала смерть, ремствували звідусіль, знизу і з гальорки:
— Досить! Облиште! Годі!
Але гімнасти з вишитими черепами на чорних трико, усміхаючись, заперечно хитали головами. Як це годі? Почекайте лишень, ми ще не те покажемо.
Їх було четверо. Два чоловіки й дві жінки. Високо вгорі вони гойдалися на тонкій трапеції під сліпучими прожекторами. Робили одне одному знаки. Повисали то тут, то там, а за мить знову були на місці. Вони перехрещувалися в повітрі, ковзаючись з рук у руки, з трапеції на трапецію. Звисали гронами чорних тіл, розпускались ланцюжком, діставались знову на гойдалку, усміхаючись занімілим од страху глядачам, розтирали в долонях білий порошок і все починали знову.
Вони здавалися спритними, як вивірки. Тільки вивіркам не загрожує при найменшому промахові смерть на піску арени, втоптаному людськими ногами й копитами коней.
Потім наспіла черга велетенських попелястих слонів із лапатими вухами. Вони пересували неповороткі, як стовпи, ноги. Піднімали гумові хоботи, щоб бризнути холодний душ собі на спину. Ставали на задні ноги й витанцьовували під музику. Це були добродушні велетні. Слухалися тоненької лозинки, свистіли у свисток, вставлений у кінчик хобота.
Не обійшлося й без дурного Августа. Цей капловухий роззява завжди вискакував з-за червоної завіси, як Пилип з конопель. Фалдами фрака він замітав арену. Черевики його скидались на лижі. Август нап'яв на себе п'ять жилеток і строкату краватку. Ніс був як перець. Руде волосся стирчало, як голки зляканого їжака. Ляпасів і стусанів ніби й не відчував. Зненацька на його лобі вигналась червона гуля завбільшки з лампочку, а з чуба вихопилося полум'я й повалив дим. Спіткнувшись об килим, він упав, і в глибокій кишені заграла гармонійка. Потім він украв годинника і, почепивши його на ланцюжок, почав хвастатися, походжаючи сюди-туди, як пан з Великої вулиці міста. Та годинник задзвонив у кишені саме тоді, коли власник запитував Августа, чи той не знає, хто його поцупив.
Ще й ще викидав коники, вигадував усякі нісенітниці, сварився з клоунами Тото і Тенасе. Він не давав їм співати, а поривався сам.
Та дурний Август завжди ловив облизня. Голубоокій дівчинці з білими кучерями вже не було чого жахатися, і вона більше не чіплялася за дідусів рукав. Вона розшарілася, тупала ногами й сміялася.
Тупотів ногами і Петруш у своєму поношеному піджачку й пробирався вперед, попри суворі погляди контролера в голубій лівреї з позолоченими ґудзиками.
Всіх насмішив осел, який схопив дурного Августа зубами за штани і поволік з арени.
Японські акробати віртуозно жонглювали тарілками й пляшками, м'ячами, обручами й помаранчами.
Був парад коней. Вершниця в коротенькій спідничці чудово виконувала еквілібристичні номери.
Після неї виступав силач, який тримав на грудях жорновий камінь з п'ятьма чоловіками. Потім інші атлети молотами розбили той камінь. Мавпи вечеряли за столом, їздили в маленькому автомобілі. За кермом сидів мавпюк. Навчився клятий вести машину тільки з великою швидкістю і безперестанку сигналив. Однак прорахувався. Зробив крутий поворот і перекинувся якраз посеред арени. Тоді стара мавпеля вхопила невдаху-водія за вуха і стусонула в спину так, що той прожогом пустився навтьоки, але вже без сигналів.
Та найкумедніша була одна мавпа. Вона вигравала на гармонійці й палила цигарку.
Після того як ущух сміх, всі глядачі почали зазирати до програмок. Шурхіт паперу ставав дедалі нетерпеливіший.
Не виходив Фрам, білий ведмідь.
Чому запізнюється Фрам?
Такого ще не бувало ніколи.
Фрам перевершував усіх. Він не потребував ні приборкувача, ні батога, ні знаків. Виходив на арену сам на задніх лапах, випроставшись, як людина. Кланявся на всі боки, прогулювався кругом арени, аж поки не вщухали оплески.
Потім просив знаком тиші й сам розпочинав свою програму. Лазив по жердині, як моряк по щоглі корабля. Катався на величезному велосипеді, проїжджаючи через хиткі містки, робив подвійне сальто-мортале і дудлив пиво з пляшки.
Умів бути і кумедним, і поважним. Підкликав лапою з гальорки і партеру охочих з ним поборюкатися чи побоксувати. Завжди спускався хтось із гальорки, щоб випробувати свої сили. Звичайно, то був артист цирку, спеціально схований серед публіки. Боротьба закінчувалася під загальний сміх, бо Фрам був сильний, одначе лагідний і забавний.
Одним м'яким стусаном він нокаутував людину і починав рахувати, вимахуючи лапою у повітрі: раз, два, три, чотири, п'ять… Після цього підіймав супротивника, як клунка, і пхав його так, що той летів сторч до самісіньких лож.