А хто має скарб, тому можна й не працювати.
— Ну й нісенітниця! — сказав Мартін. — Мабуть, ти й це десь вичитала?
Франці кивнула.
— Нема в нас ніяких скарбів! — закричав Георг. — Все це вигадки, що дракони охороняють скарби!
— Цим побрехенькам про драконів треба нарешті покласти край, — сказав Мартін.
— А ким ти працюєш на Печерній залізниці? — спитав Мартіна Шурлі.
— Драконом, звичайно, — здивувався той.
Шурлі засміявся. Мартін не міг збагнути, що він сказав смішного.
Георг теж не розумів причини сміху.
— Кумедно, — сказав Шурлі.
— Що кумедно? — пробурмотів Георг.
— Те, що дракон працює драконом.
Георг і Мартін спантеличено втупилися в Шурлі.
— Я ось — хлопець, — пояснив той. — Але хіба я можу працювати хлопцем?
"Правду каже", — подумав Мартін.
Минуло, мабуть, з півгодини, перш ніж Франці й Шурлі вирішили-таки повірити драконам. Принаймні тимчасово. Тоді Георг запросив їх на завтра в гості.
Назад вони поверталися разом. Діти були раді запросинам. Шурлі навіть записав у свій кишеньковий календар точну адресу Мартіна та Георга.
— Влітку тут страх нудно, — сказала Франці. — Всі мої подруги роз'їхались.
— І мої друзі також, — підтримав її Шурлі.
— А Фріці, — додала дівчинка, — то навіть літаком полетіла. На Майорку. Я й не знаю, де це.
— А тобі теж хотілось би політати? — спитав Георг.
— Так.
Георг зараз же простягся посеред лісової дороги й сказав:
— То вилазь. Сідай мені на спину!
— Тільки не задавайся, — сказав Мартін.
Франці вмить скочила на спину драконові. Шурлі й собі. Георг застрибав, наче кролик, замахав крилами, але з землі так і не знявся. Виявляється, літати він теж давно забув. Мартін так само. "Як подумати, то це погано, що ми, дракони, чи не все позабували", — міркував Мартін. В дитинстві він дуже багато літав. Але відтоді, як його мати загинула, зіткнувшись з вертольотом, він жодного разу не здіймався в повітря.
Розчарований Георг, важко дихаючи, вернувся до брата і присів, щоб діти могли позлазити.
— Я ж хотів як краще, — сказав він засмучено.
— А я думав, що літати — все одно, що плавати, — обізвався Шурлі.
— О, плавати я вмію, — запевнив Георг. Його обличчя знов проясніло.
— Плавати вже як навчився, — зауважив Шурлі, — то вмітимеш усе життя.
— А літати можна забутися, — сказав Мартін.
— Я почну тренуватись, — пообіцяв Георг і, немов кролик, пострибав поперед дітей та Мартіна. — Через кілька тижнів я знов літатиму!
Йшов дощ, і Мартін сидів без роботи. В таку погоду нікогісінько не тягне проїхатись Печерною залізницею. А проте. її власник, пан Долежал, вперто сидів у своїй касі. Мабуть, сподівався, що дощ скоро перейде.
Звичайно ж улітку тут, у парку відпочинку, завжди людно, хоча на залізниці пана Долежала й нема дуже на що дивитися. По колії, прокладеній крізь штучні печери, Мартін тягне шість вагончиків. Минулого року їх було п'ять. На невеличких помостах уздовж колії видно освітлені постаті: Червона Шапочка та Вовк, Спляча Красуня, Снігуронька, Гензель і Гретель, дядечко Дагоберт[1] і Лускунчик.
Робота на залізниці — не велике щастя. Але дракон радий, що трапився хоч якийсь там заробіток. У пана Долежала Мартін працює вже п'ять років. Правда, щороку на зиму пан Долежал звільняє Мартіна, бо взимку Печерна залізниця не працює. І тоді Мартін щоразу буває без роботи. По взимку не так просто підшукати собі якесь інше місце. Наприклад, цілісіньку минулу зиму Мартін проспав.
— Піду я, мабуть, додому, — сказав Мартін.
— Ні, ще рано, — відповів пан Долежал, навіть не глянувши на Мартіна. Він саме лічив виторг за день.
— Дощ так скоро не перестане, — сказав Мартін.
— І все ж зачекаємо ще трохи, — вів своєї пан Долежал.
З драконом він ніколи багато не розмовляв. А розмовляючи, ніколи не кидав своїх підрахунків. Лічити прибутки було його улюбленим заняттям. А другим його улюбленим заняттям було їсти. Найдужче пан Долежал полюбляв ситеньке м'ясце й торти. Через це він був такий гладкий, що мусив сидіти на двох стільцях.
До Печерної залізниці підійшов Георг. Він, як сказано, працював на Дорозі привидів: цілісінький день сидів там на даху і вдавав, ніби от-от кинеться вниз на людей. А ще мав він щонайменше триста разів на годину дико поводити очима й широко роззявляти пащу. Дорога привидів належала панові Віммеру, худому, довготелесому чоловікові.
— Ходімо вже? — сказав Георг.
— Я ще не йду, — сказав Мартін.
— Як-то?
— Долежал гадає, що дощ сьогодні ще перестане. Тому й не відпускає мене.
— Та він несповна розуму! — обурився Георг. — Якщо він тебе зараз же не відпустить, то ти завтра скажеш йому, що захворів. Хай тоді сам тягає свої п'ять вагонів.
— Шість, — виправив Мартін.
Нараз Георгові спало на думку дещо інше, набагато краще:
— А що, коли я зараз підпалю Долежалову будку? Може, це вплине на нього.
Георг навіть пащу вже роззявив і очима став поводити.
— Не задавайся, — промовив Мартін.
— Ну, звичайно, — засоромився Георг. — А ідея була непогана.
Мартін підійшов до будки й постукав у віконце.
— Я справді вже йду додому, — сказав він рішуче.
Однак Долежал, на своїх двох стільцях, все так само лічив прибутки. Він і гадки не мав, що Мартін його не послухається.
— Бувайте здорові! — сказав Мартін.
— Так-так, — пробурмотів Долежал, навіть не глянувши на дракона.
Франці й Шурлі зайшли до вітальні, яка водночас править їхній родині за їдальню, бо кухня у них надто мала. Тато вже кілька хвилин як дома. Він своїм звичаєм сидить у кріслі, поклавши, як завжди, ноги на стілець до піаніно. (Правда, піаніно в квартирі не було. Старий англійський рояль тато ще кілька років тому остаточно доламав. "Однаково у нас ніхто не вміє грати", — сказав він тоді.)
Телевізор (також як завжди) був уже ввімкнений.
— Ну, як справи? — спитав тато, не відриваючись від екрана, хоча там показували якісь рекламні фільми. — Все гаразд?
— Так, усе гаразд, — відповіла Франці. Тато щодня ставив те саме запитання. Але Франці не вірилось, що це він серйозно.
Франці й Шурлі сіли за обідній стіл в кутку кімнати. Тато гортав ілюстрований журнал з телевізійною програмою.
— Ага, — раптом сказав він, усе ще не зводячи очей з екрана, — отже, ви знов цілісінький день нудьгували.
— Ні, — заперечив Шурлі. — Сьогодні не нудьгували.
— Я ніколи не нудьгую, — з гордістю повідомив тато, пустивши повз вуха слова Шурлі. — Я цього не розумію. В дитинстві я не нудьгував ніколи. І взагалі, мені за все життя й разу не було нудно.
Франці зиркнула на брата, скривилася і кивнула головою. Ці лекції вони чули вже не вперше.
— А ми сьогодні зустріли нових друзів, — сказала Франці.
— Он як? — Тато обернувся до дітей і раптом запитав, немов інспектор кримінальної поліції: — І як же їх звати?
— Георг і Мартін, — відповіла Франці.
— Що це за шибеники?
— Вони не шибеники, — сказав Шурлі. — Вони — дракони.
— Ага, — мовив тато, проте він і цього разу нічого не розчув, бо по телебаченню саме почалася передача "Наша телекухня". Зате він раптом згадав, що ще нічого не їв. — Де ж обід? — гукнув він у кухню.
— Несу, — відгукнулася мама.
Вона квапливою ходою ввійшла до кімнати й подала татові його тарілку з позолоченим краєчком. Тато завжди обідав, сидячи в кріслі перед увімкненим телевізором і поставивши ноги на стілець від піаніно. А Франці, Шурлі й мамі належало обідати за столом.
— Що це ти принесла? — спитав тато, тримаючи тарілку в руках.
— Вермішель з ковбасою. — відповіла мама. — Хіба невидно?
— Не дуже, — пробурчав тато. — Де ж тут та ковбаса?
Тато щоразу вередував, сівши їсти. І сьогодні все було, як і щодня. Мама, зовсім не зважаючи на нього, подалась до кухні.
— А іншу виделку не можна було відразу подати? — гукнув їй навздогін тато.
— Чому іншу?
— Бо я хочу їсти своєю виделкою. Скільки разів я маю казати, щоб мені подавали виделку з деревиною ручкою? Без неї мені їжа не смакує.
— У мене ще не все перемито, — сказала мама, зазирнувши на хвилину до кімнати.
— Неподобство! — вигукнув тато. — Ти ж цілими днями нічого не робиш! Хіба я забагато вимагаю, коли прошу свою виделку? Цією я не буду їсти.
Він поставив тарілку на столик біля крісла і втупився в телевізор. Та через секунду-другу знову взяв тарілку і хутенько ковтнув вермішель. Франці й Шурлі не знали нікого, хто б так швидко їв, як їхній тато. Він майже не жував, а ковтав цілими шматками.
Коли мама зайшла до кімнати з тарілками для Франці й Шурлі, тато вже попоїв і підняв над собою порожню тарілку. Мама взяла її й поставила на стіл.
— Щодня одне, — промовила мама. — Знов ти заляпав сорочку. А все тому, що не хочеш обідати за столом.
— Тихо! — сказав тато, невдоволено відмахнувшись виделкою, яку він і досі тримав у руці. — Подивися он краще на шеф-кухаря, щоб знала, що ти нам на завтра зготуєш.
— Що це в нього? — зацікавилась мама.
— М'ясо, засмажене на грилі, — сказав тато. — Невже не бачиш?
— Але ж у нас нема гриля, — заявила мама. — Спершу ти повинен купити мені гриль.
— У мене гроші з неба не сиплються, — відповів тато.
Він на хвилину підвівся, щоб перемкнути телевізор на іншу програму, і знов сів.
— Де моє пиво? — згадав він.
— Зараз принесу, — сказала мама, встала від обіду і знов побігла на кухню.
— Георг з Мартіном запросили нас на завтра в гості, — сказав Шурлі, — Можна нам піти?
— Про мене, — відповів тато, знов узявшись до свого журналу. — Ну та й програма сьогодні! Можна згинути з нудьги. Піду-но краще спати.
Тато підвівся і почовгав до дверей. У дверях він зіткнувся з мамою, що подала йому відкорковану пляшку пива.
— Це не те пиво! — сказав тато. — Дай мені моєї
— Нойдінгер у відпустці, — пояснила мама. — А в Штояспаля було тільки таке.
Тато пробурмотів щось собі під ніс, схопив пляшку і зник з нею в туалеті.
Мама вимкнула телевізор і знов сіла за стіл. Тепер і вона спитала:
— Ну, як справи?
Будинок, у якому мешкали обидва дракони, був не дуже великий, якраз на Георга з Мартіном. Георг займав другий поверх, а Мартін — перший. Зараз вони обоє сиділи на веранді перед будинком. Краєвид був тут непоганий, адже дракони жили на околиці міста. Дощ усе йшов. Георг задрімав з книжкою в руках. Він завжди засинав над книжкою, бо читав ще не дуже добре. Щодня він читав ту саму книжку, але щоразу дочитував тільки до п'ятої сторінки.
В будинку задзвонив телефон.