П'ятнадцять-двадцять фунтів, не більше, надходило щороку з кожної такої отарки. Та це були гроші практично з нічого, з латочок трави між скелями та дроком, і в окрузі, де рахували кожен шилінг, вони мали вагу.
Нікому із селян навіть на думку не спадало, що їхні кошлаті отари становлять капітал. Вівці були собі та й були. Вряди-годи з них набігало кілька фунтів. А вони собі й далі були, як торф на болоті або покрівля на хаті. Ніхто зроду не думав про них як про власність. Окрім Пекі Доллана.
Того дня, коли Пекі жбурнув свою бомбу, — згадав про овець на горі, — селяни спершу вирячились на гомбіна, наче він ляпнув казна-яку непристойність. Та скоро вони збагнули: Пекі виголосив щось подібне до смертного вироку. Він знав, що його дві з половиною тисячі фунтів добре убезпечені. Горяни ж цього не знали.
З нездоланною упертістю кожен селянин відмовлявся сказати Долла нові, скільки має овець. Та й як його скажеш. Вівці там, нагорі, усі вкупі, і просто неможливо розібрати, де чия, аж до, скажімо, червневого ярмарку.
Таж містер Доллан мусить зрозуміти, казали вони зі страхом у голосі та очах. Ті вівці на горі всі помішані, усі в одній отарі, одне тут, друге там, усі однаковісінькі. Таж на Мулларавогу ніхто ніколи не клопотався відлучати овець, хіба як ішов стригти або взяти на продаж кілька ягнят абощо. Одне тут, друге там…
Пекі трохи побурчав, а тоді знову добродушно заусміхався. Селяни аж ніби попригинались, коли він заговорив.
— Справді, справді,— підсумував Доллан.— Отже, жоден із вас не знає, ні де його вівці, ні скільки їх. Не знає. Одне — тут, друге — там. У кожного з вас лише кілька штук — одне тут, друге там. Та коли вони всі вкупі, їх так багато, що годі полічити своїх власних! Зо сміху можна померти. Ну, а як же мої дві з половиною тисячі фунтів?
Скінчилося тим, що горяни почовгали до дверей, не дивлячись навіть один на одного. Пекі вирішив усе просто й по-діловому. Наступної суботи він сам підніметься на Мулларавог. Звісно, вони можуть сміятися з нього, якщо вони такі жартуни. Але десь нагорі має бути сім сотень голів овець.
— По три фунти голова, — це буде справедливо. Правильно кажу, Джоне Джо? По три фунти голова…
— У Дубліні на ринку вівці майже по п'ять фунтів голова, — перебив гомбіна Мулі вибачливим тоном і без особливої надії в голосі.
— Правду кажеш,— погодився гомбін.— А таки правду. Тільки верховини Мулларавога це не дублінський ринок. По три фунти голова, і я втрачу майже півтисячі фунтів. Але ж це ліпше, ніж утратити все У суботу, Джоне Джо, в суботу.
Горяни боком, боком — та й посунули надвір.
У суботу вранці майже всі вони з'юрмилися на гірській стежці поблизу ферми Джона Джо Мулі. Вони навіть не згадували про гомбіна, який мав ось-ось з'явитися, лише тупо й принижено дивились один на одного, немовби на них звалилася велика напасть і відібрала їм мову.
Доллан поставив свою автомашину коло подвір'я Мулі, де кінчалася вузька вуличка, і пішки підійшов до гурту селян, як завжди привітний і жвавий. Рішуче відмовився іти вгору, не пропустивши спершу ковточок віскі, для чого з машини було видобуто чотири пляшки. Потім дістав ще чотири, і, перше ніж погодився рушити крутою гірською стежкою на верховину, пригнічені селяни трохи повеселішали.
— Їй-бо, я сам одного дня стану фермером, —— засміявся Пекі, подаючи Джонові Джо Мулі якийсь інструмент, схожий на щипці. — Тримай, Джоне Джо, а то я ще, чого доброго, вищипну цим дірки у
власних вухах. — Він трохи перебільшено гикнув, і весь гурт поволі рушив нагору.
Мулі ніс інструмент для таврування овець. Він, здавалося, не помічав, що тавро було "П. Д.". Що вище вони піднімалися, то довірливішим ставав Доллан. Пробираючись вузьким проходом між скель, він на мить узяв Мулі за руку, і вони трохи відстали від вервечки селян.
— Я хочу, щоб усе було по правді, Джоне Джо, — повторював він знов і знов. — По правді. — Пекі тверезо і зі знанням справи створював враження, що віскі було надто міцне чи то він випив його забагато і почуває схильність до відвертості й щедрості. — Певно, що мені не шкода втратити кількасот фунтів — ми ж бо люди свої. Ти згоден, Джоне Джо?
Мулі щось буркнув ніби на знак згоди, лише мигцем зиркнувши на крамаря — такого щедрого й некорисливого. Доллан знов ухопив Мулі за руку.
— Дай мені стільки овець, щоб я покрив хоч би частку моїх грошей,— голосно сказав гомбін.— Частку. І не бери забагато ні в кого. Одне — тут, друге — там.— Він весело засміявся, повторюючи вислів селян.— Одне — тут, друге — там, Джоне Джо.
Гурт розтягся по горі довгою розірваною вервечкою, біля кожного з горян ішла вівчарка, а то й дві. Люди раз у раз обмінювалися короткими фразами, але то була буденна розмова про скелі, про дрок, про стежки, про пашу і ні слова про гомбіна та його очевидний намір уперше за багато століть очистити гору від овець.
Вряди-годи один чи двоє спинялись озирнутися на Мулі з Долланом, і дивилися горяни на Джона Джо так, ніби той був їхнім ватажком, хоч він ішов позаду і майже не озивався. Потім знову рушали вперед.
Стежка пішла крутіше, ще крутіше, і Доллан усе частіше починай зі сміхом бурчати. Біля скелястого гребеня, де стежка пробивалася крізь вузеньку тіснину на відкрите місце, гурт людей та собак спинився, чекаючи, поки там пройдуть і Пекі з Долланом.
Тіснина була з ярд завширшки, сині позубрені скелі тут майже змикалися, перш ніж розійтися в невелике рівне пасовисько. То там, то там окремі брили було повідкочувано набік, щоб дати прохід вівцям, а біля особливо крутих "східців" лежали камені, покладені тим чи тим горянином на підмогу природі ще за незапам'ятних давен.
Багато років тому поблизу виходу із тієї тіснини було відхилено вбік товсту кам'яну плиту, щоб звільнити прохід. її підпирав невеличкий закритий вересом камінь, повз який десятки разів тупотіли ратички не одного покоління овець.
У цьому камені-підпірці, у тупотінні овечих ратиць була вся історія Мулларавога за сотні років. Мабуть, Джон Джо Мулі теж подумав щось подібне, коли погляд його упав на ці знайомі деталі, і він аж зітхнув. Зненацька він спіткнувся, і камінь-підпірка заворушився, — чи не вперше за ціле сторіччя. Джон Джо спіткнувся ще раз.
Пекі саме з жартівливим гнівом казав, що далі не піде, коли та кам'яна брила звалилася в прохід. Не така велика, щоб покалічити Доллана, вона лише придавила йому ногу. Застрягши у досить незручній позі серед проходу, Пекі тільки лайнувся й ошкірився посмішкою.
— Гей, Джоне Джо! — весело загорлав гомбін.— Ходи-но сюди, скинь цю чортову каменюку з моєї ноги. Дідька лисого я ступлю ще хоч крок уперед. Ти чуєш, Джоне Джо?
Збентежено й винувато, упріваючи від замішання й сорому, горянин спробував був зрушити брилу руками. Камінь не подався, і Доллан вилаявся.
— Ось я зараз знайду якогось дрюка, містере Доллан, — ніби вибачаючись, мовив Джон Джо. — Тоді гукну ще когось, і ми підважимо цей камінь. До того ж іти далі вам і не треба. Хлопці тим часом позаганяють овець з верхів, і ви позначите своїх власних. Одну хвилиночку, містере Долан. — І він поквапливо рушив угору стежкою.
Горяни піднімалися все вище, розходячись у різні боки. Доллан ще чув, як вони гомонять, де можна знайти дрюка, де зараз вівці, куди їх краще зігнати, хто яких має взяти з собою собак. Короткі, уривчасті фрази, властиві для небагатослівних горян. За кілька секунд Пекі лишився сам.
Він чув, як селяни перегукуються через хащі дроку та купи каміння, розбрівшись по верховині в пошуках овець, як вони покрикують на собак, гадають уголос, де б його знайти якогось дрюка або жердину, — адже в цих горах нема нічого, крім каміння та вересу. Потім запала тиша.
Доллан прилаштувався зручніше й наготувався чекати. Минали хвилини, та нічого не було чути, і до нього почало доходити, що дрюків на верховинах Мулларавога не густіше, ніж діамантів. Потім він почув угорі на стежці якийсь шум і нетерпляче глянув у той бік, сподіваючись побачити Джона Джо Мулі.
Почувся тихий дзенькіт, одна-однісінька нота ніби тріснутого дзвіночка. З протилежного боку прогалини з'явився самотній баран. На шиї в нього висів іржавий дзвіночок, роги були довгі, проте загнуті і як зброя непридатні. Мигцем поглянувши на Доллана, баран спинився, дзвіночок затих. Пекі роздивлявся тварину з радісною цікавістю, силкуючись угадати її власника по збляклому червоному тавру на вовні.
Далеко на верховині, попереду й десь праворуч лунали приглушені крики й собачий гавкіт. Баран із дзвіночком ступив кілька кроків, дивлячись у бік гамору. Дзвіночок глухо дзенькнув, і на прогалину вийшло кілька овець. Вони збилися купою навколо першого барана. Потім почувся шум з іншого боку, і баран перейшов галявину, тихо брязкаючи дзвіночком, дивлячись і дослухаючись. Тоді вернувся до овець і став нерухомо між ними.
З-поміж двох кущів дроку вибігла невеличка отарка. Просто перед Долланом спустилося з півдесятка інших. Отара на галявині росла, і Доллан із безжальною втіхою відзначив, що овець таки чимало. Він сердито гукнув Мулі, потім нахилився вперед, намагаючись вивільнити ногу.
Ніхто йому не відповів, але селяни начебто поволі наближалися, покрикуючи на собак та окликаючи один одного. На якусь мить гомбін дав волю гніву й роздратуванню, та, побачивши, що отара зросла до величезних розмірів, одразу заспокоївся й відчув щось схоже на гостру втіху.
Дві тисячі, прикинув Пекі. Дві тисячі! Він удовольнився б, зробив би добрий гендель, якби Мулларавог віддав йому лише кілька сотень овець. Отара перед ним коштувала всі десять тисяч фунтів, а то й більше.
Десять тисяч фунтів! Мулі та інші вдають із себе банкрутів, а тим часом тут на голих скелях гуляють десять тисяч фунтів. Гомбін радісно ошкірився.
Він поглянув туди, де тихо дзенькав дзвіночок. Великий баран поволі перейшов галявину, подивився на Пекі і потрюхикав назад до отари. Крики й собачий гавкіт чулися дедалі гучніше. Баран із дзвіночком знов перейшов прогалину і знов повернув назад з ритмічним дзенькотом, а з вересу тим часом підходили нові вівці.
Позаду отари раптом виник якийсь рух — то ще зо два десятки овець вискочили на прогалину. Собачий гавкіт лунав усе ближче. Баран із дзвіночком знову поволі рушив до Доллана.