Це дуже приємно, констатував не один з —приїжджих, що давні рани повністю загоїлися: Міддлтони й досі вірні минулому, а проте у місті їх поважають. Коли 1958 року міс Міддлтон захворіла на запалення легень, канонік Келлі двічі на тиждень їздив до Каравея й привозив курчат та молоденьких качок, приготованих його економкою. "Ідеальні брат і сестра",— так прилюдно висловлювався канонік про Міддлтонів і звичайно додавав при тому, що краще вже ексцентричні погляди, ніж озлобленість. "Ми у своєму місті можемо не сходитись поглядами, але нам не обов'язково стрілятися",— казав містер Гілі у коктейль-холі, а його клієнти відповідали на ці слова: "Ось що означає жити у християнській країні". Приїжджі з подивом сприймали той факт, що Міддлтони купують тепер м'ясо у чоловіка, який колись замкнув їх нагорі в їхньому власному домі, а сам чекав унизу, щоб стріляти в солдатів. "Що ж — вік живи, вік учись",— казали туристи містерові Гілі.
Міддлтони в душі розуміли, що живуть вони чудним життям. Самотньо лежачи кожне в своєму ліжку, вони не раз уночі запитували самі себе, чому їм було не продати Каравей сорок вісім років тому, коли помер їхній батько. Невже їх так притягувало родинне гніздо? І чому вони вперто підтримували в собі цю прихильність? Вони не знали, чому так сталося, та й не дуже доскіпувались. Просто само собою вийшло, що вони залишилися в Каравеї: переїхати кудись означало б виявити боягузтво. Однак тепер їм часто ввижалося, що схиляння перед далеким минулим — то в них така собі гра. А під іншу годину те минуле здавалося не менш реальним і важливим, ніж рештки їхньої землі, ніж сам їхній дім.
— Чистий жах! — заявив містер Гілі одного дня в 1967 році.— Ви чули, містере Міддлтон, про вибухи бомб у поштових конторах у Белфасті?
Власник готелю — чоловік з коротко підстриженою чуприною і червоним обличчям — говорив це пополудні у своєму коктейль-холі, аби лише підтримати розмову. Майже такими самими словами він коментував події на півночі Ірландії і за сніданком, коли підводив погляд від "Айріш індепендента". І те саме казав коже у місті: що вибухи бомб у поштових конторах у Белфасті — це жах.
— Кепська справа,— зауважив Гладун Дріскол, загортаючи Мідд— лтонам їхню порцію м'яса. — Ми не хочемо, щоб знову ожила давня колотнеча.
— Ми перші її не хотіли,— нагадала йому міс Міддлтон.
Він засміявся, і вона засміялась, і брат її теж. Справді, то якась там гра, подумалось їй: хіба ж може те, що відбувається на півночі, бути таким самим реальним і важливим, як, скажімо, недуги та клопоти старого різника з його ревматизмом, з його неохотою закривати своє діло? І, може, її брат у глибині душі теж так думає?
— Ходімо, Терлоч,— озвався брат, погладивши носаком черевика рудого сетера. І сестра подумала: ніколи не вгадаєш, що у нього на думці — в усякому разі не те, про що хотілося б поговорити.
— Я поклав також трохи обрізків для собаки,— сказав Гладун Дріскол. Він тепер часто так робив: мовляв, однаково йому ті обрізки викидати. Толі, коли він чекав солдатів у холі, в домі теж був рудий сетер; настрахані його грізним виглядом, Брін і Магір загнали собаку в льох.
— У вас золоте серце, містере Дріскол,— мовила міс Міддлтон, вдячно киваючи й усміхаючись різникові.
Він був одного з нею віку — мав шістдесят шість років, і давно вже мусив би закрити свій заклад. Він би так і зробив,— пояснював Дріскол братові із сестрою,— якби мав сина і міг передати йому крамницю. А що треба було спродуватись, то коли надійшов момент остаточно зважитись, у нього не стало духу.
— Точнісінько як ми з Каравеєм,— зауважила міс Міддлтон, хоча насправді це було зовсім не те саме.
Щовечора брат і сестра сиділи у просторій старій кухні, слухаючи новини. Тривожні події відбувалися лише у Белфасті й Деррі, повідомляло радіо; поза Белфастом і Деррі всюди тихо й мирно. А по п'ятницях вони прислухалися до розмов у барі місіс Ке та в готелі.
— Зате, хвалити бога, у нас на півдні все спокійно,— не раз повторював містер Гілі.
Та коли до Північної Ірландії прибули перші підрозділи британського війська, люди вже не так часто казали, ніби поза Белфастом і Деррі всюди тихо й мирно. Інциденти сталися у Фермані й Армі, у селах та містечках побіля кордону з півднем. Пішов у відставку один північноірландський прем'єр-міністр, а тоді другий. Військо непопулярне серед населення, писали газети; уряд запровадив політику інтернування. У містечку, в протестантському соборі святого Патріка і в католицькій церкві святої богородиці проголошували молитви за мир, але мир не наставав.
— Ми погоріли, містере Міддлтон,— сказав якоїсь п'ятниці хазяїн готелю.— Якщо цього літа буде кільканадцять туристів, то й то добре.
— Чому це?
— Бо хто ж захоче їхати до країни, в якій така колотнеча!
— Але ж вона тільки на півночі.
— Спробуй пояснити це нашим туристам!
Процвітанню містечка настав край. До кордону було понад шістдесят миль, проте відгомін війни доносився й сюди. Городяни почали ремствувати, що падає добробут, і дедалі частіше стало чути такі самі розмови, що й у далекому минулому. Заговорили про акти жорстокості з одного, а тоді й з другого боку, про гвинтівки та вибухівку, про права народу. Прикрий настрій запанував і в барі місіс Ке, бо торгівля дуже підупала, і в спорожнілому готелі.
Коли тепер по п'ятницях приходили Міддлтони, залягала мовчанка— спершу тільки на часину. Здавалося, що городяни, повернувшись пам'яттю на двадцять років назад, пригадали британський прапорець у віконці їхньої машини і раптом побачили його в іншому світлі. Це вже не було щось таке, з чого можна тільки посміятися, і мова Міддлтонів тепер не здавалася лагідною, та й вони самі вже не були просто двома старими диваками. Ставлення містечка до них поволі змінювалось, і вже Гладуна Дріскола зовсім не тішило, що хтось пам'ятає, як він давав м'ясні обрізки для їхнього собаки. Він стояв з рушницею в домі ворога, готовий стріляти у ворожих солдатів,— ось що нехай пам'ятають люди.
Одного дня, коли Міддлтони проїжджали машиною, канонік Келлі одвів очі вбік, і вони це помітили, хоч він і намагався одвернутись якомога непомітніше. А іншого дня місіс О'Брайєн, що раніше так залюбки розмовляла з ними в готелі, навіть не відповіла на їхнє привітання.
Міддлтони звичайно не обговорювали між собою цих проявів неприязні, але в душі розуміли, що тепер у них ні з ким у містечку не може бути нічого спільного. Погляди, яких вони обоє дотримувались так багато років, більше нікому не здавались кумедними. Якби вони тепер наважилися проїхати з британським прапорцем, їх би, чого доброго, ще й застрелили.
— Цьому ніколи кінця не буде,— понуро сказав брат, стоячи якось увечері біля кухонного стола.
Сестра мила посуд після вечері й чистила ножі.
— В усякому разі, за нашого віку,— додала вона.
— Це ще гірше, ніж раніш було.
— Атож.
Вони зняли зі стіни в холі батьків портрет в уніформі ірландського гвардійця — їм здалося недоречним, щоб він висів тут такої пори. Зняли також фамільний герб та хрест святого Георга, а з вази на камінній поличці у вітальні прибрали британський прапорець, що стримів там від часу коронування Єлизавети II. Вони усунули ці речі не зі страху, а в жалобі за modus vivendi[1], що так довго зберігався між ними та городянами. Вони постійно купували м'ясо у різника, який колись із рушницею чатував на солдатів у їхньому домі, а він, у свою чергу, давав м'ясних обрізків для їхнього собаки. Після того, як розвіялася взаємна підозріливість, вони цілих півсотні років жили у світі терпимості, якої їм тепер уже не знати до кінця віку.
Одного вечора в листопаді здох їхній собака. Закопавши його, брат сказав сестрі, що їм не треба надто побиватися. Вони й самі скоро помруть, і дім їхній перетвориться на руїну, бо нікому його успадкувати, і тоді далекому минулому нарешті дано буде спокій. Але сестра знову заговорила про втрачений modus vivendi: мовляв, він був легкий для них, бо вони спокійно дивилися, як меншають їхні статки, тим часом як місто процвітало. Тому вони й мали змогу жити по-людському, з гідністю й у мирі, і цим можна тільки пишатись.
Брат нічого не відповів. Як і вона, схвильований смертю собаки, він раптом збагнув, що в їхніх літах нема чого сподіватися сяких-таких прибутків від решток Каравея. їм треба продати курей та корів. Говорячи це, він бачив, як вона схвально киває головою. Час від часу, думалось йому, вони неквапливо їздитимуть собі до міста купити на свої скромні заощадження бакалії та м'яса і щоразу стикатимуться з похмурою мовчанкою городян, а їхня смерть підходитиме все ближче, і все владнішою ставатиме смерть в іншій частині Ірландії. Сестра здогадувалась, про що думає брат, і знала, що він має рацію. Через те далеке минуле вони помруть, не маючи жодної близької душі на світі. Якби їх убили в постелі, навіть і то була б легша смерть.
[1] Заведений уклад, порозуміння (лат.).
Переклад: Ростислав Доценко