Зате не хотів погодитися на мою вимогу, згідно з приписами закону, подати у протоколі вартість зниклих речей. Мабуть, тому, що той килимок і дрібнички коштували куди менше, ніж він мене запевняв.
— Тут річ не в ціні, зрозумійте, пане вахмістр,— казав він, гаркавлячи на французький манір,— тут річ у принципі. В справедливості. Я не попущу, щоб робітники, які працюють у моїй віллі, щось із неї виносили… Я навіть шпильки не дозволю в себе вкрасти! Розумієте?
Я був уже втретє чи вчетверте у віллі, коли вкрадені нібито речі знайшлися в комірчині під сходами, прикриті стосом паперів. Інженер твердив, що це робітники, налякані моєю присутністю, підкинули їх або ж одразу там заховали, щоб винести згодом.
Мені досить було одного погляду, аби переконатися, що це все нічого не вартий мотлох, а підозри інженера були тільки виявом його боягузливої ненависті й жадібності. Невже ж він, охоронець непохитних принципів і справедливості, ніколи не допускає думки, що проти нього можуть бути якісь "докази"? Невже він завжди чинить "по закону"? Ох, я знав, а радше відчував, що ні, досить було на нього глянути. Цей ніс, загострений, як у ласки, ці очі, завжди блискучі від самовдоволення, ця лиса й вузька голова, тіло — тонке й довге, але добре вгодоване, ці злегка похилі плечі й руки, ніби готові гребти все до себе, хапати все…
Я ненавидів його і нічого б не пожалкував, навіть радо б заплатив, аби тільки його застукати з рукою в мішку. Але чи ж міг я мріяти про таку нагоду, я, скромний вахмістр карабінерів у селі В., кого щохвилини можуть перевести в інше місце, якщо лиш таке переведення здасться начальству бажаним? Діяльність інженера Мідана-Марадзі охоплювала Турін, Мілан, Геную, Рим, закордон — надто далеко від маленького п'ятачка моєї малосилої й минущої влади!
Я повинен був од цього відмовитися, та й годі.
А проте я не відмовився. Я залишивсь у В. довше, ніж передбачав, і через два роки після мого прибуття туди, через два роки після так званих крадіжок у віллі, сталося те, чого сподіватися було б із мого боку сущим безумством.
Початок був сумний. Була тоді, як оце сьогодні, квітнева неділя, саме один з тих днів, коли ми святкуємо річницю Визволення. Минула перша, я обідав з родиною в нашому помешканні на другому поверсі казарми. Стояла спека, вікна були широко порозчинювані. І раптом ми виразно почули, як щось бахнуло. Це напевно був не револьверний і не рушничний постріл. Скоріше наче вибух, я сказав би, невеличкого заряду тротилу. В першу мить я подумав, що висаджують старий міст на шосе до Казале: ці роботи ще навіть не починалися, хоча мали б давно закінчитись, бо вже два місяці, як став до ладу новий міст. Але я одразу ж усвідомив, що, по-перше, сьогодні неділя, а ніхто не береться до таких робіт у неділю, та ще в таку пору й не повідомивши карабінерів, по-друге, від В. до моста майже два кілометри, а цей вибух стався десь зовсім близько. Я навіть визирнув у вікно — чи не побачу чогось.
Будинок казарми прилягав до базару, в ту пору зовсім безлюдного, за ним по правий бік була вулиця, вона з'єднувала базар із турінським шосе й пролягала повз головний вхід — монументальну браму — вілли давніше Карутті, а тепер Мідана-Марадзі. Але з мого вікна було видно тільки краєчок муру й великі дерева парку.
Однак я зразу помітив, що вибух виманив з будинків — або принаймні до вікон, повернутих на базар,— силу народу. Особливо із "Золотого лева" — всі висипали надвір "і дивилися в бік вілли. Один із наших, вийшовши з казарми на середину базару, вернувся бігцем і, побачивши мене у вікні, гукнув:
— Пане вахмістр, видно дим після вибуху, якраз перед брамою вілли!
За дві хвилини ми були на місці. Один наріжник правого стовпа старої оздобної брами, вимурованої почасти з каміння, почасти з цегли, був дуже понівечений. Виднілася свіжа вирва, валялись уламки трьох чи чотирьох старих цеглин ніжного, майже абрикосового кольору: в повітрі стояв запах пороху, стелився легенький дим, а за брамою, кинутий на жорству алеї, білим черевом догори, з розмаяними довгими пасмами своєї чудової ясної шерсті, лежав бідолашний Флок, нерухомий, закляклий, очевидно, неживий.
Справді-бо, якби він тільки спав, то зачув би мене, тим більше, що слідом за мною й капралом до брами підійшло ще з двадцятеро людей, найодважніших у селі. Всі збуджено перегукувалися, коментуючи випадок. "Мабуть, це була бомба,— гомоніли голоси,— або заряд динаміту". Хто це міг зробити? Висувалися різні припущення. Партизани? Невже мстилися інженерові чи синьйорі через її першого чоловіка? А може, нещасливий випадок? Але як же повірити в нещасливий випадок за таких обставин, у найспокійнішу годину, годину недільного обіду, біля брами вілли Мідана-Марадзі? І не один, поки інші голосно просторікували, озирався довкола, наче побоюючись, що з-за прочиненої віконниці котрогось з убогих будиночків по той бік дороги висунеться рука й кине ще одну бомбу. їхній страх був просто смішний, бо ж усі добре знали мешканців тих будиночків, людей спокійних, сумирних. Хтось навіть пішов нагинці попід муром вілли, пильно оглядаючи зарослий травою рів,— може, шукав там іншої бомби, годинникової, або уламків тієї, що вибухла, вбивши Флока.
Тим часом я пробував штовхнути одну половинку брами, але вона була замкнена. Прислухаючись до безладного гомону з'юрмлених мешканців села, з цілковитою порожнечею в голові, я журно дивився на бідолашного Флока, ідо вже ніколи не підскочить до мене з вітальним скімленням, на широкий моріжок, на фасад вілли, мовчазний, замкнутий, без жодних ознак життя. Але над усіма заскленими дверима першого поверху, так само як і вздовж тераси нагорі, були понатягувані блакитні маркізи — виходить, господарі вдома. Як же це так, що вони нічого не помітили? Чому досі ніхто не з'явився, навіть сторож-садів— ник, котрий мешкав зі своєю дружиною в маленькій хатці в парку, недалеко брами? На ці всі мої німі запитання луною відгукнувся за моїми плечима "хор чесних селюків"; тут їхня думка також поділилася: "Мабуть, інженер з панією поїхали до Туріна на обідню і ще не вернулися!" — "Ну, а садівник?" — "Садівник глухий!" — "А лакей, а кухар, а ключниця? Всі поглухли? Як же це так, що нікого не видно?"
Безперечно, в цьому було щось дивне. Я хотів подзвонити, але. дзвінок був у рівчачку стовпа, саме того, пошкодженого вибухом, і електричну проводку, мабуть, зірвано. Хтось почав голосно викликати: "Пане інженер! Пане інженер!" Хвилину ми чекали мовчки, вдивляючись у віллу. Але ніхто не відповідав, ніхто не показувався. "Видно, всі повимирали!" — озвався хтось півголосом. Йому відповів загальний сміх. Я тим часом послав карабінера до казарми зателефонувати. Якийсь хлопчак видряпався на браму й хотів зіскочити на той бік, але я звелів йому злізти. Нарешті показався сторож-садівник — у білому кельнерському кітелі, білих нитяних рукавичках — і квапливо придріботів до брами.
Він пояснив, що його розбудив дзвінок карабінера: бо в неділю кухар і лакей звичайно вихідні і їдуть до Туріна, а він з дружиною їх заступає, і після обіду, як тільки інженер і пані йдуть здрімнути, вони також користуються з вільної хвилі для сну: але не вертаються до своєї хатки, а влаштовують собі мертву годину в кухні, бо потім доводиться ще прибирати зі столу й мити посуд… Ні, вони не чули ніякого вибуху; ані, він, ані дружина. Господарі теж, певно, не чули, а то б інженер їх покликав. Мені ці пояснення здалися якимись надто докладними, висипаними нашвидку і передусім не дуже вірогідними. Ціле село чуло вибух, дуже гучний. Яким же чином той, хто був у віллі, отже, ближче до місця події; міг нічого не чути?
Тим часом сторож відімкнув браму ключем. Я зайшов у неї сам один і звелів знову її замкнути, залишивши з юрбою, яка щохвилини зростала, карабінера, посланого перед тим до казарми, та капрала. Я нахилився над тілом Флока й дуже уважно оглянув, шукаючи рани. Але ніякої рани не було. Його, очевидно, вбило просто вибуховою хвилею. Мій особистий досвід потверджував цю гіпотезу, перетворюючи її майже в певність. Під час вибуху бідолаха, мабуть, опинився за кілька метрів від бомби, кинутої під стовп брами.
Я не вважаю себе за експерта в балістиці. Але, як тобі відомо, обов'язкову службу я відбував під час війни в Африці в тридцять п'ятому і тридцять шостому роках. І тепер, дивлячись на Флока, пригадав, що бачив тоді абіссінців, ба навіть мого товариша-карабінера, загиблих саме так: без сліду крові, без жодної рани; їх убила повітряна хвиля від вибуху звичайнісінької і найпростішої в застосуванні ручної гранати — так званої бомби "ото" завбільшки з невелике яйце, чорно-червоної, на вигляд зовсім невинної, як цяцька. Така бомбочка більш лякає, аніж шкодить, хоч вибух у неї потужний, невідповідний до її руйнівної сили. Але якщо хто мав нещастя опинитися поблизу, як це, власне, трапилося моєму напарникові під час навчання, смерть наставала від розриву серця — воно не витримувало такого різкого струсу повітря. А ще я пригадав, що граната "ото" мала спеціальний запобіжний пристрій — картонний язичок, перед кидком його треба було вирвати. Отже, якщо замах учинено саме за допомогою бомби "ото" або чогось до неї подібного, то можна, добре обшукавши місцевість, знайти такий язичок: на війні й навчанні його кидали завжди на землю. Міг його викинути й той, хто жбурнув гранату в браму вілли,— із звичайного недбальства або ж з неуважності, цілком природної при збудженні. Тільки холодний розважливий злочинець з абсолютним самовладанням не забув би сховати язичка до кишені.
Я наказав карабінерам відтіснити всіх від брами аж до площі, тобто за межі того простору, звідки, очевидно, кинуто бомбу: бо видавалося майже безсумнівним, що зловмисник зачаївся за рогом хатки, якраз напроти брами, так щоб його не можна було зауважити, якби хтось, попри обідню пору, опинився на базарі. Я розпорядився, щоб карабінери дуже ретельно обшукали місцевість, після чого разом зі сторожем рушив до вілли.
Сторож, правду кажучи, намагався мене від цього утримати?
— Але ж пан інженер зараз спить, я вже вам казав. Мені не вільно його будити, не знаючи навіщо.
— Нічого, все-таки збудіть.