То вона каже, що ти це все забудь... Вона сказала: я буду любити його завжди, а він хай буде вільний. Адже правда, що це прекрасцо, благородно!—Так же, так? дуже благородно? так?—питала Наташа так серйозно і схвильовано, що видно було, що те, що вона говорила тепер, вона перше говорила зі сльозами. Ростов задумався
— Я ні в чому не беру назад свого слова,— сказав він.—
І потім, Соня така чарівна, що який же дурень буде ВІДМОРЛЯ-тися від свого щастя?
— Ні, ні,— вигукнула Наташа.— Ми про це вже з нею розмовляли. Ми знали, що ти це скажеш. Але так не можна, бо, розумієш, коли ти так говориш — вважаєш, що зв'язаний словом, то виходить, що вона ніби навмисне це сказала. Виходить, що ти все ж силувано з нею одружишся, ♦ виходить зовсім не те.
Ростов бачив, що все це вони добре придумали. Соня і вчора вразила його своєю красою. Сьогодні, коли він побачив її мигцем, вона здалася йому ще кращою. Вона була чарівна шіст-йадцятилітня дівчинка, яка очевидно пристрасно його любила (у цьому він не мав сумніву ні на хвилину). Чому ж йому було не любити її тепер і не одружитися навіть, думав Ростов, але... тепер стільки радощів і занять, крім цьогої "Так, вони це прекрасно придумали,— подумав він,— треба зоставатися вільним".
— Ну і чудово,— сказав він,— згодом поговоримо. Ах, як я тішусь тобоюі — додав він.
— Ну, а що ж ти, Бориса не зрадила? — спитав брат.
— От дурниці! — сміючись вигукнула Наташа.— Ні про нього і ні про кого я не думаю і знати не хочу.
— Он воно що! То як же ти?
— Я? — перепитала Наташа, і щаслива усмішка осяяла її обличчя.— Ти бачив Duport'a?
— Ні.
— Знаменитого Дюпора, танцівника, не бачив? Ну, то ти не зрозумієш. Я ось що таке.— Наташа взяла, округливши руки, свою спідницю, як танцюють, відбігла кілька кроків, повернулася, зробила антраша, постукала ніжкою об ніжку і, ставши на самі кінчики носків, пройшла кілька кроків.
— Адже стою? адже ось! — казала вона; але не втрималася навшпиньках.— Так ось я що таке! Ніколи ні за кого не піду заміж, а стану танцівницею. Тільки нікому не кажи.
Ростов так голосно й весело зареготав, що Денисову в його кімнаті стало заздрісно, і Наташа не могла стриматися, засміялася з ним разом.— Ні, а гарно ж? — усе говорила вона.
— Гарно. За Бориса вже не хочеш виходити заміж? Наташа спалахнула.
— Я не хочу ні за кого йти заміж. Я йому те саме скажу, коли побачу.
— Он як! — сказав Ростов.
— Авжеж, усе це пусте,— продовжувала щебетати Наташа.
— А що, Денисов хороший? — спитала вона.
— Хороший.
— Ну і прощавай, одягайся. Він страшний, Денисов?
— Чого страшний? — спитав Nicolas.—— Ні, Васька славний.
— Ти його Ваською звеш?.. Чудно. А що, він дуже хороший?
— Дуже хороший.
— Ну, приходь скоріше чай пити.
I Наташа стала навшпиньки і пройшлася з кімнати так, як роблять танцівниці, але усміхаючись так, як усміхаються лише шасливі п'ятнадцятилітні дівчатка. Зустрівшись у вітальні з Сонею, Ростов почервонів. Він не знав, як обійтися з нею. Вчора вони поцілувалися в першу хвилину радості побачення, але сьогодні почували, шо не можна цього зробити; він почував, що всі, і мати і сестри, дивилися на нього запитливо і від нього чекали, як він триматиметься з нею. Він поцілував її в руку і назвав її ви — Соня. Але очі їх, зустрівшись, сказали одні одним "ти" і ніжно поцілувалися. Вона своїм поглядом просила його пробачити їй те, що в посольстві Наташі вона сміла нагадати йому про його обіцянку, і дякувала йому за його любов. Він своїм поглядом дякував їй за те, що вона не зв'язувала його і казав, що, так чи інакше, він ніколи не перестане любити її, бо не можна не любити її.
— Як усе ж чудно,— сказала Віра, вибравши хвилину загального мовчання,— що Соня з Миколенькою тепер зустрілися на "ви" і як чужі.— Вірине зауваження було справедливе, як і всі її зауваження; але, як і від більшої частини її зауважень, усім зробилося ніяково; і не тільки Соня, Микола і Наташа, але й стара графиня, яка боялася цієї синової любові до Соні, що могла позбавити його блискучої партії, теж почервоніла, як дівчинка. Денисов, на подив Ростова, в новому мундирі, напомаджений і напахчений, увійшов до вітальні таким самим франтом, яким він був у боях, і таким люб'язним з дамами та кавалерами, яким Ростов і гадки не мав його бачити.
II
Коли Микола Ростов повернувся в Москву з армії, його прийняли домашні як кращого сина, героя і любого Миколеньку; родичі— як милого, приємного і поважливого молодика; знайомі — як вродливого гусарського поручика, гарного танцюриста і одного з кращих женихів Москви.
Знайомство у Ростових було — вся Москва; грошей цього року в старого графа було доволі, бо були перезакладені всі маєтки, і тому Миколенька, завівши собі власного рисака і най-модніші рейтузи, особливі, яких ні в кого ще в Москві не було, і чоботи, наймодніші, з найгострішими носками і з маленькими срібними острогами, проводив час дуже весело. Ростов, повернувшись додому, зазнав приємного почуття після якогось,часу примірювання себе до старих умов життя. Йому здавалося, що він дуже змужнів і виріс. Розпач з приводу нескладеного екзамену з закону божого, позичання грошей у Гаврила на візника, таємні поцілунки з Сонею,— він про все це згадував, як про легковажність, від якої він був безмірно далекий тепер. Тепер він — гусарський поручик у срібному ментику, з солдатським
Георгієм, готує свого рисака до перегонів, разом з відомими любителями, літніми, поважними. У нього знайома дама на бульварі, до якої він їздить увечері. Він диригував мазурку на балу в Архарових, розмовляв про війну з фельдмаршалом Камен-ським, бував у Англійському клубі і був на ти з одним сорокалітнім полковником, з яким познайомив його Денисов.
Пристрасть його до государя трохи послабшала в Москві, бо він за цей час не бачив його. Але він усе ж часто розповідав про государя, про свою любов до нього, даючи відчути, що він ще не все розповідає, що щось є ще в його почутті до государя, що не може бути всім зрозумілим; і від щирого серця поділяв загальне в ті часи у Москві почуття обожування до імператора Олександра Павловича, якому в Москві в той час було дано найменування "ангела у плоті".
В це коротке перебування Ростова у Москві, до від'їзду в армію, він не зблизився, а навпаки, розійшовся з Сонею. Вона була дуже гарна, мила, і, очевидно, пристрасно закохана в нього; але він був у тій порі молодості, коли здається, що так багато справ, що нема коли цим займатися, і молодик боїться зв'язуватись — дорожить своєю волею, яка йому потрібна на багато чого іншого. Коли він думав про Соню в це нове перебування в Москві, він казав собі: "ЕІ ще багато таких буде і є там, десь, мені ще невідомих. Ще встигну, коли захочу, зайнятися і любов'ю, а тепер нема коли". Крім того, він вбачав щось принизливе для своєї мужності у жіночому товаристві. Він їздив на бали і в жіноче товариство, вдаючи, що робить це проти волі. Перегони, Англійський клуб, гульня з Денисовим, поїздка туди — це була інша річ: це личило бравому гусарові.
На початку березня старий граф Ілля Андрійович Ростов був заклопотаний влаштуванням обіду в Англійському клубі для прийому князя Багратіона.
Граф у халаті ходив по залі, даючи накази клубному економові і знаменитому Феоктистові, старшому куховарові Англійського клубу, про спаржу, про свіжі огірки, про суниці, про теля і рибу для обіду князеві Багратіону. Граф, з дня заснування клубу, був його членом і старшиною, йому було доручено від клубу влаштування свята на честь Багратіона, тому" що рідко хто вмів так розкішно, гостинно влаштувати бенкет, особливо тому, що рідко хто вмів і хотів прикласти свої гроші, коли їх бракуватиме на влаштування бенкету. Куховар і економ клубу з веселими обличчями слухали накази графа, бо вони знали, що ні при кому, як при ньому, не можна краще поживитися на обіді, який коштує кілька тисяч.
— Ну, гляди ж, гребінчиків, гребінчиків у тортю поклади, знаєш!
— Холодних, отже, три?..— спитав куховар. Граф задумався.
— Не можна менше, три... майонез раз,— сказав він, загинаючи палець...
— То накажете стерлядей великих узяти? — спитав економ.
— Що ж діяти, візьми, коли не спускають. Ага, матінко ти моя, я мало не забув. Треба ж іще одну антре на стіл. Ох, лишенько! — він схопився за голову.— Та хто ж мені квіти привезе? Митенька! Гов, Митенька! Лети, Митенька, у підмосковну,— звернувся він до управителя, який увійшов на його поклик,— лети в підмосковну і накажи ти Максимці-садівникові зараз спорядити валку. Скажи, щоб усі оранжереї сюди волік, щоб закутав повстю. Та щоб мені двісті вазонів тут на п'ятницю були.
Давши ше кілька різних наказів, він вийшов був відпочити до графинечки, але знову згадав щось потрібне, вернувся сам, вернув куховара та економа і знову став наказувати. У дверях почулася легка чоловіча хода, бренькання острог, і гарний, рум'яний, з чорніючими вусиками, увійшов молодий граф, який, видно, відпочив і виплекався на спокійному житті в Москві.
— Ах, братіку мій! Голова йде обертом,— сказав старий, немов соромлячись, усміхаючись перед сином.— Хоч би ти ось допоміг! Адже треба ще співаків. Музика в мене є, та циган, чи що, покликати? Ваша братія, військові, це люблять.
— Далебі, таточку, я думаю, князь Багратіон, готуючись до Шенграбенської битви, менше морочився, ніж ви тепер,— сказав син, усміхаючись.
Старий граф прикинувся розсердженим.
— Авжеж, ти балакай, ти спробуй!
І граф звернувся до куховара, який з розумним і поважним обличчям спостережливо і привітно поглядав на батька й на сина.
— Яка молодь ось, га, Феоктисте? — сказав він.— Сміється з нашого брата — стариків.
— Що,ж, ваше сіятельство, їм би.тільки попоїсти добре, а як усе зібрати та сервірувати, це не їх справа.
— Так, так! — вигукнув граф і, весело схопивши сина за обидві руки, закричав: Так ось же що, попався ти мені! Візьми ти зараз парні сани і рушай до Безухова і скажи, що граф, мовляв, Ілля Андрійович прислав просити у вас суниць та ананасів свіжих. Більше ні в кого не дістанеш. Самого його нема, то ти зайди, княжнам скажи, і звідти, ось що, їдь ти на Разгуляй — їпатка-кучер знає,— знайди ти там Ілюшку-цигана, от що у графа Орлова тоді танцював, пам'ятаєш, у білому ка-закині, і приведи ти його сюди, до мене.
— Із циганками його сюди привести? — спитав Микола, сміючись.
— Ну, ну!..
Під цей час нечутними кроками, з діловим, заклопотаним і разом по-християнському покірливим виглядом, що ніколи не покидав її, увійшла до кімнати Анна Михайлівна.