Так хоче Еміл — він немовби мені не довіряє".
— Температура спаде, а от старість… — зітхнув Томік. — Мені жаль матері. Вночі вона ходить по хаті. Хоч коли б я прокинувся — чую її кроки. Одного разу заблукала до моєї кімнати й торкнула мене за обличчя. Я злякався. Відтоді беру двері на ключ.
"Такий вусатий добряга — й злякався, — здивувалась Ева. — В кожного своя клітка, й ніхто не здатен вибратися з неї. За винятком хіба того, в кого немає клітки". Ева була певна — такі люди теж є: вони ходять поміж кліток глядачами й дивляться на тих, що за гратами. Ева завжди думала, ніби Томік належить до тих, щасливих, аж воно ні. Через те він дивиться на світ з таким розумінням. Через те, мабуть, і такий добряга.
— Кожна людина старіє, — сказав Фанек. — Тільки клопоти не старіють. Вони весь час свіжі. Найгірше, коли людина звикає до певного способу життя, а потім не може від нього відмовитись.
"Я б з радістю відмовилась од "свого" способу, — призналася собі в думці Ева. — Жити в клітці стало вже для мене звичкою, та я все одно охоче б від цього відмовилася".
— Все залежить, як ти живеш. Коли ти це знаєш, то зумієш визначити, від чого можеш відмовитись.
— Про те знають лише дерева, коли скидають своє листя, — сказав Фанек. — Людина ж завжди тримається зубами за все, до чого звикла.
Ох, ці чоловіки! Коли вони починали філософувати, Ева ніколи не знала, сміятися їй чи плакати. Вони могли балакати буквально ні про що: про садівництво, про футбол чи про шахи — й нічого конкретного. Ева так не змогла б, воліла б краще мовчати. А втім, хто знає, можливо, тим базіканням чоловіки тільки щось прикривали. Якщо вони зуміли влаштувати світ так, щоб бути в ньому панами, то, мабуть, знали щось суттєве, таке, що зробило їхнє панування можливим. Після цього вони, звичайно, могли філософувати ні про що.
Біля книгарні Ева й Томік вийшли з машини, а Фанек дістав спортивну газету. Його, водія, цікавила тільки машина. Кожній людині визначено роль, то навіщо втручатись у те, що має робити інший? Чому Фанек повинен носити чиїсь пакунки? "Все було б гаразд, — міркувала Ева, — якби кожен справді грав тільки визначену йому роль. Але декому доводиться грати чужу, бо своєї не може. Або йому дістається мішанина з двох чи й трьох ролей, як ось ці книги… — Ева схилялася над стосами книжок, що їх продавець складав на прилавку. — Кожна книжка може мати в житті свою роль. Ці ось, наприклад, стануть подарунками: вони дорогі, Ілюстровані, це особливий вид книжок, вони в першу чергу подарунки, а вже потім книжки, здатні або не здатні зацікавити людину. Одну з них одержить Долінкова, як зразкова працівниця підприємства". Ева просто не могла уявити собі Долінкову над книжкою. Над Ілюстрованим журналом — так, а ось над книжкою…
Продавець снував між полицями та прилавком, і чорний робочий халат його теліпався, мов на вішалці. Враження було таке, ніби цей юнак зовсім безтілесний. Ева добре знала його, бо часто приїздила по книжки для бібліотеки підприємства, але досі ніколи не звертала уваги на те, яким він здається безтілесним. Зате голос у нього був, бо продавець гомонів без угаву:
— Цю книгу привітає кожен.
Чому "привітає"? Чи вживав він таке слово останнього разу? Чому він запевняв, ніби це "знаменита книга"? Чому не говорив просто "добра" або "дуже добра"? Може, хотів розвіяти цими словами похмурість дощового дня, а може, прагнув вивільнитися з полону переповненої книжками крамниці, яка вже давно стала для нього кліткою?
— Просто незбагненно, — показував продавець нігтем на фотографію в книжці, — таке враження, ніби фотографували крізь шовк…
Чому крізь шовк? Бо це фото лісу, повитого туманом. Але так він говорив, мабуть, завжди. Дивно, що раніше вона цього не помічала.
— Що з цього вибрав би твій чоловік? Невже Томік спитав цілком серйозно? Адже Еміл не читав книжок. Дуже рідко, під час відпустки, прочитає хіба якийсь детектив.
— Мабуть, нічого, — відповіла Ева.
Продавець і Томік зареготали, немовби вона сказала дотеп. Ева й собі засміялась, вона не розуміла, що тут смішного, але їй приємно було робити те саме, що інші. "Хоча б заради ілюзії, ніби розуміємо одне одного".
Нарешті пакунки з книжками опинились у машині. Лишилося купити квітів.
— Мені треба заскочити на хвилинку додому, — озвався Томік, — я живу тут недалеко, за рогом. Їдьте по квіти без мене. Зустрінемося тут.
— Мені теж треба забігти в одне місце, — сказала Ева. Вона ще не знала, куди піде, але зраділа власній відвазі. Це ж так здорово — здобути хоч трохи свободи, про яку не знатимуть ні свекруха, ні Еміл!
Фанека обурила її зухвалість:
— Виходить, я маю тягати все сам?
— Фанечку, тобі ж це зовсім не важко, — погладила його Ева по щоці.
— То коли бути тут? — напівображеним-напівзмиреним тоном спитав водій.
— За півгодини, — відповів Томік.
Фанек натиснув на газ, а Ева стояла поряд з Томіком і не знала, куди їй піти. Як на те, ще й дощ перестав.
— Виходить, нам по дорозі, — озвався Томік. — Тобі куди?
"Що йому сказати?" — розгублено думала Ева. Вона просто втекла з клітки своїх щоденних обов'язків, а тепер сама розгубилася.
— Тобі доводилось бачити блакитну троянду? — спитав Томік.
— Ні.
— Вона росте у мене в садочку.
До того садочка було недалеко, але Ева не може стільки мовчати. Вона мусила сказати бодай щось.
— Цей продавець сьогодні був такий кумедний…
— Чому? — не збагнув Томік, і Ева подумала: невже вона сьогодні чула не те, що інші?
— Слова, які він говорив, були такі незвичайні…
— Як це не дивно, але я не звернув уваги.
Можливо, ті самовпевнені люди, які не сидять у клітках, справді чують зовсім інше? Але ж вона теж визволилась, не поїхала по квіти, здобула півгодини свободи, то навіщо завела мову про книгаря? їй кортіло сказати якусь нісенітницю, яка приголомшила б цього підтоптаного парубка Томіка.
Вулиця за рогом підіймалась угору, будиночок примостився на схилі посеред садка. Ясного дня в цей схил, напевне, вдивлялося сонце.
— Шкода, що сьогодні не світить сонце.
— Приходь, коли світитиме.
— Справді?
Томік окинув Еву пильним поглядом, і вона подумала: а хіба що?! Чому б їй не прийти сюди ще раз? Томік, мабуть, думав про те, що вона заміжня, має чоловіка й дитину. Ну то й що з того?
Томік відімкнув хвіртку, й вони повз альпійську гірку піднялись до будинку. Вапнякові брили тьмяно виблискували після дощу, й у щілинах між ними яскріли дрібненькі жовті квіти. Перед старою дерев'яною верандою росла почорніла від літ ялина.
Томік завів Еву на веранду, вибачився й зник у будиночку.
Раніше тут, мабуть, спекотного літнього дня сиділи господарі в лозових кріслах, а тепер на веранді був склад різного мотлоху: бідон, щітка, старе відро. Стояли й лозові крісла, але в них навряд чи хтось тепер сідав. Підвіконня припало пилюкою, завіски були перев'язані стрічкою й утворювали два трикутники, з'єднані верхами. Ці кокетливі колись завіски, на яких, незважаючи на їхню ветхість, іще можна було розрізнити постаті тоненьких танцівниць, навівали почуття смутку.
Ева стояла на веранді, а з вогких глибин цегляного будинку долинали знервовані голоси. Жіночий голос явно протестував, та нарешті Томік вийшов і привітно посміхнувся.
— Вибач — не запрошую тебе до кімнати, — сказав він, — бо прибираю раз на тиждень. А тут, на веранді, не прибираю взагалі, — додав він швидко, — бо вже два роки збираюсь її зламати, та все щось перешкоджає.
— Ти обіцяв показати мені блакитну троянду.
— Ходім. Троянди ростуть за будинком, у затишку.
Трава ще ряхтіла дощовими краплями, і в Еви незабаром намокли ноги.
Грядка з трояндами була довга, в три ряди. Томік підвів Еву до куща, на якому розпустилася тільки одна квітка. Вона була ніжно-блакитної барви, наче вена на дівочому зап'ястку. Довкола цвіли червоні, жовті, білі й оранжеві троянди всіх відтінків, але ніжно-блакитною була тільки одна. Це здавалося дивом.
— Ну як? — запитав Томік.
— Надзвичайна!
— Для мене це своєрідний символ. Символ того, що зникає довкола тебе, перш ніж устигнеш це усвідомити. Усвідомлюєш тільки тоді, коли його вже не стало.
"Він має рацію", — подумала Ева. Вона не зрозуміла цих слів, але відчула в них невиразну тугу за красою. Про такі речі Еміл з нею ніколи не говорив. Мабуть, йому подібне й на думку не спадало. їй навіть учувся голос Еміла: "До чого все це? Стану я ще сушити собі цим голову!"
"В тому-то й справа, Еміле, що на світі Існує чимало речей і думок, які здаються ні до чого не придатними, тим часом саме вони найважливіші".
Томік вийняв складений ножик і, нахилившись над кущем, немовби перепрошуючи його, зрізав квітку. Блакитну троянду на довгій стеблині. Відтак простяг Еві.
Вона нерішуче взяла.
— Ти цього заслуговуєш, — сказав він. І більше ані словечка, навіть не пояснив, чому Ева заслуговує такої троянди.
Вона не зважувалася ворухнутись, боялася, що послизнеться на мокрій траві. Тоді він відійшов до неї зовсім близько. Так близько він не повинен був підходити, і все ж таки підійшов. "Мабуть, зараз поцілує", — майнуло їй у голові, і на душі раптом стало так приємно, як не було вже давно. Вона притулила до себе троянду й мимохіть заплющила очі.
— Не бійся, — сказав Томік, — я зрізав на стеблі всі колючки.
Ева розплющила очі. "Поцілував мене чи ні?" — й понюхала троянду.
Квітка пахла дуже слабенько, а може, й зовсім не пахла, може, то пахли інші троянди на грядці.
— Ще не навчилася пахнути, — сказав Томік. — Вена тут новачка.
Цікаво, що він мав на увазі?
— Дякую, ти дуже милий, — сказала Ева.
— Ти заслуговуєш цю троянду, — повторив він, але вже зовсім іншим тоном — вибачливим.
Вони побрели мокрою травою назад. У вікні Ева побачила зморшкувате жіноче обличчя. Стара не дивилася ні на Томіка, ні на Еву, а на щось таке, що видно було тільки їй.
— У мене зовсім мокрі ноги, — поскаржилась Ева.
— Зараз я їх тобі витру.
Вони вийшли з трави на доріжку, ви
мощену бетонними плитами. Томік розгорнув чистого білого носовичка і, присівши навпочіпки, почав витирати босі Евині ноги. "Жаль, що не заросила їх аж до колін", — зітхнула вона в думці, дивлячись, як він обережно й старанно витирає їй ступні.
— Знаєш, — вибачливо мовив Томік, відчиняючи хвіртку на вулицю, — я кошу траву тільки раз на рік.
"Як це прекрасно, — захоплено подумала Ева, — як це прекрасно не ускладнювати собі життя.