Голова її була відкинута назад, а руки злилися з тілом. Якби не туніка, та ще зелена — чисто тобі Венера Мілоська. Ми зразу побачили в третьому вікні білявого хлопця, його обличчя розпливлося в усмішці, коли ми йому помахали. Поїзд вмить поніс цього хлопця геть, але о пів на п'яту ми все ще сперечалися про те, якого кольору темний піджак юнака і якого відтінку червона краватка і взагалі — симпатичний він чи неприємний. У четвер, коли я вдавала Нудьгу, ми дістали таку записку: "Мені дуже подобається вся трійця. Арієль Б." Після цієї записки він щоразу висовувався з вікна і, весело усміхаючись, махав нам рукою. Ми зійшлися на тому, що йому вже більше вісімнадцяти (хоча були впевнені, що йому нема й шістнадцяти) і що він щодня вертається додому з англійського коледжу. Щодо коледжу ніхто не сумнівався: хіба можна, щоб наш Арієль навчався у звичайнісінькій школі! Зразу видно, що то за людина!
Три дні поспіль — і щастить же так! — вигравала Оланда. У неї виходило і Розчарування, і Користолюбство і вже зовсім важка для відтворення статуя балерини, де треба було нерухомо вистояти на миску, поки весь поїзд пройде повз наше царство. Наступного дня виграла я, потім знову я ж, і от, поки я вдавала Жах, з вікна полетіла записка, сенс якої ми збагнули не відразу: "Найсимпатичніша та, що Летісія пізніше за нас здогадалася, про кого йдеться зашарілася і відійшла набік. Признатися, ми з Оландою страшенно злостилися. Та й дурень же цей Арієль! Але хіба таке скажеш надмірно чутливій калічці Летісії? Вона, ангел, і так несла важкий хрест! А все ж записку взяла собі, отже, зрозуміла, що це про неї. Дорогою додому ми майже не розмовляли, а ввечері розбрелися хто куди. За вечерею Летісія була дуже жвава, очі її іскрилися, і мама разів з двічі радісно позирнула на тітку Рут: мовляв, подивись, які чудові наслідки, не впізнати дівчинки. Річ у тім, що в ті дні Летісії почали давати нові ліки.
Перед сном ми з Оландою порадилися, як бути далі. Зрештою нас не так уже й зачепила записка Арієля. Що ж, з вікна вагона він бачив те, що бачив. Але от Летісія, звичайно, зловживала своїм становищем, бо знала, що ми їй нічого не скажемо, знала, що в будь-якій родині, де є людина з фізичними вадами, і причому людина горда, всі, починаючи з неї самої, прикидаються, ніби не бачать цих вад. Або вдають, ніби зовсім не знають про те, що вона ж сама давно-давно все знає. Ось чому вона і забрала собі записку і так відверто веселилася за столом. А це вже занадто! Тієї ночі мене знову діймали кошмари з поїздами. На світанку — так мені снилося — я блукала по лабіринту колій величезного залізничного вузла, назустріч мені мчали червоні вогні паровозів, і я зі страхом гадала, ліворуч чи праворуч пройде потяг, а потім завмирала з ляку, бо за спиною нісся експрес, але найдужче я боялася, що вчасно не переведуть стрілки і якийсь в поїздів мене розчавить… Прокинувшись, я геть забула про все, бо Летісії було так погано, що вона навіть одягнутися не змогла без нашої допомоги. Схоже, що в глибині душі Летісія картала себе за вчорашнє, і ми були саме співчуття, сама увага: тобі, мовляв, треба відпочити, посидіти вдома, почитати… Вона не заперечувала, але снідати прийшла разом з нами і навіть сказала дорослим, що почуває себе добре і що спина майже не болить. При цьому вона прямо дивилася то на мене, то на Оланду.
Того дня виграла я, але чомусь — не знаю, що на мене найшло, — сказала Летісії. що поступаюся їй своїм місцем, звісно, не пояснюючи, чому! Якщо вже він віддає їй перевагу — хай милується, аж поки набридне. Летісія гралася тільки в статуї, тож ми обрали для неї щось простіше: навіщо ускладнювати життя бідолашці! Летісія вирішила, що вона буде китайського принцесою. Де зовсім просто: треба згорнути руки на грудях, сором'язливо опустити очі, як годиться всім китайським принцесам, та й усе. Тільки-но з'явився наш поїзд, Оланда навмисне повернулася до нього спиною, а я. Я бачила все: я бачила, що Арієль дивився тільки на Летісію, він не відривав від неї погляду, поки поїзд зник за поворотом. Летісія. завмерши в позі китайської принцеси, не могла знати, як він дивився на неї. Але коли вона вернулася до нас під нашу вербу, ми збагнули, що вона все знає і що їй би хотілося лишитись у вбранні китайської принцеси весь вечір, всю ніч.
У середу жеребок тягли тільки ми з Оландою, бо Летісія вирішила, що так буде справедливо. Оланда — от щасливиця! — знову виграла, проте лист Арієля впав прямо до моїх ніг. Першої миті я хотіла віддати цього листа Летісії, але потім подумала, що нема чого вдовольняти всі її забаганки, і спокійно розкрила листа. Арієль повідомляв у своєму посланні, що хоче побалакати з нами і що наступного дня прийде до нас по шпалах з сусідньої станції. Почерк — жахливий, зате кінець був гарний: "Всім трьом статуям сердечне вітання. Арієль Б." Замість підпису — одні закарлючки. але в них було щось своє.
Поки ми знімали з Оланди оздоби, Летісія кілька разів позирнула на мене. Я прочитала це послання вголос, а мої сестри — дивина, та й годі! — ніби оніміли. У нас така подія, а вони мовчать, ніби не розуміють, що все треба обговорити заздалегідь, бо якщо про Арієлів прихід узнають вдома або. на лихо, нас вистежать ці плюгавки Лоса — буде нам непереливки! І так дивно, що ми все робили зняли оздоби з Летісії, мовчки поскладали їх до кошика і мовчки, майже не дивлячись одна на одну, дійшли до білої хвіртки.
Тітка Рут звеліла нам з Оландою викупати Хосе й відразу забрала з собою Летісію, якій час було пити ліки. Залишившись удвох, ми нарешті могли виговоритися. Яке диво! До нас прийде Арієль, у нас нарешті є знайомий хлопець, бо ж хіба можна рахувати кузена Тіто, цього бовдура, який і досі грається в солдатики і вірить у перше причастя! Ми так хвилювалися, передбачаючи цю зустріч, що Хосе, бідоласі, довелося зовсім кепсько. Звісно, не я, а рішуча Оланда заговорила перша про Летісію. Я не знала, що й думати: з одного боку, жахливо, якщо Арієль взнає правду, а з другого — хай уже все зразу розкриється, бо ніхто не повинен занапащати свою долю через інших людей. Ллє найголовніше — як зробити, щоб Летісія не переживала? Адже вона й так несла важкий хрест, а тут на неї звалилися і нові ліки, і ця пригода…
Ввечері мама була вражена тим, що ми майже не розмовляємо. От чудеса, чи не миші нам язика відгризли? Вона глянула на тітку Рут і, певне, обидві вирішили, що ми в чомусь дуже прошпетилися і нас тепер мучить сумління. Летісія, ледь доторкнувшись до їжі, сказала, що їй нездужається і що вона піде до себе і читатиме "Рокамболя". Оланда зголосилася провести її, на що та погодилася, але неохоче, а я взялася за плетіння — таке буває зі мною у хвилини особливого хвилювання. Двічі я поривалася встати і подивитися, що діється в кімнаті у Летісії і чому там застрягла Оланда. Нарешті Оланда з'явилася і зі значущим виглядом вмостилася поряд зі мною, явно очікуючи, поки мама і тітка Рут поприбирають зі столу. "Завтра вона нікуди не піде, — сказала Оланда, коли ми залишились удвох. — Ось цього листа веліла передати йому, якщо він розпитуватиме про неї'". Для переконливості Оланда відстовбурчила кишеню блузки і показала мені бузковий конвертик. Незабаром нас покликали витирати тарілки, а потім ми полягали спати і заснули як убиті, — дуже втомилися від усіх хвилювань і ще від Хосе, який не терпить купання.
Наступного дня настала моя черга йти на базар, і цілий ранок я не бачила Летісії, яка ховалася у своїй кімнаті. Перед обідом я все-таки зазирнула до неї на хвилинку: вона сиділа біля вікна, обкладена подушками, і поруч — дев'ятий томик "Рокамболя". Вона дуже погано виглядала, але зустріла мене веселим сміхом і розповіла, який кумедний сон їй приснився і як смішно билася об шибку бджола. Я пробурмотіла, що мені дуже прикро йти без неї до наших верб, але чомусь ці слова було дуже важко вимовити… "Якщо хочеш, ми скажемо Арієлю, що ти нездужаєш?" А вона як відрізала: "Ні!" Тоді я почала умовляти її, правда, не дуже наполегливо, піти разом з нами, а потім посмілішала і навіть сказала, що їй нема чого боятися і що взагалі справжнє почуття не знає перешкод. Я навіть згадала ще кілька врочистих і гарних фраз, які ми вичитали в "Скарбниці юності". Але що далі, то важче мені було говорити, бо Летісія вперто мовчали, роздивляючись щось у вікні, і, здавалося, от-от наплаче. Врешті-решт я раптом похопилася, що мене, мовляв, чекає мама, і втекла. Обід тривав цілу вічність. І Оланді дісталося від тітки Рут за масну пляму на скатерці. Не пам'ятаю, як ми витирали тарілки і як дісталися до білої хвіртки. Пам'ятаю, що біля заповітної верби ми, переповнені щастям і без тіні ревнощів одна до одної, обійнялися і мало не заплакали. Оланди турбувалася, чи зможемо ми добре розповісти про себе, чи залишиться в Арієля гарне враження. Адже хлопці з старших класів зневажають дівчат, котрі закінчили лише школу першого ступеня і вміють тільки кроїти ганчірки і збивати масло. Рівно о другій годині вісім хвилин з'явився поїзд, і Арієль радісно замахав нам обома руками, а у відповідь разом з розмальованими хустками здійнялося наше: "Ласкаво просимо!" Не минуло й півгодини, як ми побачили Арієля, який спускався до нас з насипу. Він був у сірому і куди вищий на зріст, ніж нам здавалося. Я погано пам'ятаю, як почалася наша розмова. Арієль насилу добирав слова і явно бентежився: і це незважаючи на записочки і на те, що таки прийшов до нас! Він майже одразу розхвалив наші статуї і картини, запитав, як нас звуть і чому ми лише вдвох. Оланда сказала, що Летісія не змогла прийти, а він: "Мені дуже шкода" і "Яке гарне ім'я — Летісія!" Потім він розповів багато чого про Промислове училище — ось тобі й англійський коледж! — і попросив показати наші прикраси. Оланда відсунула камінь, і перед ним постали всі наші скарби. По-моєму, він з явною цікавістю розглядав ці оздоби, а іноді, затримуючи в руках якусь річ, задумливо казав: "Це якось надівала Летісія" або: "Це було на східній статуї" — так він охрестив китайську принцесу. Ми сиділи у затінку верби, і, хоча в нього було вдоволене обличчя, він слухав нас неуважно — з усього відчувалося, що тільки добре виховання заважає йому встати й піти.