Добре посмоктувати люльку в кав'ярні, коли денна втома розчиняється у вині і в димі, а жінки хизуються капелюшками, боа і сміються з дрібничок; добре цілувати Жозіану, хоча вона задумливо дивиться на прибульця, майже хлопчика, який стоїть спиною до нас і дрібними ковтками п'є абсент, спираючись на стойку. А все ж дивовижна річ: подумаєш про Жозіану (як завжди, згадую її в кав'ярні, снігового вечора, за розмовою про вбивцю), і одразу ж в пам'яті зрине той, кого вона звала американцем, і стоїть спиною до неї, і п'є абсент. Я теж зву його американцем або аргентинцем, вони переконала мене, що він звідти, їй казала Руда, яка з ним спала ще до того, як вони з Жозіаною посварилися, кому на якому розі стояти чи коли стояти, — і даремно, адже вони дружать. Так ось, Руда сказала, що він їй сам признався, інакше і не вгадаєш: у нього зовсім немає акценту. Сказав він, коли роздягався, — здається, роззував черевики, — треба ж зрештою про щось говорити.
— Ось він який, зовсім хлопчик. Правда, ніби школярик, тільки високий? А ти б послухав Руду!.. — Жозіана завжди сплітала пальці, коли розповідала щось страшне, і розплітала, і сплітала знову. Вона розказала мені про його вимоги (не такі вже. до речі, й дивні), про відмову Рудої і про те, як похмуро він пішов собі. Я запитав, чи запрошував вів її. Ні, як можна, адже всі знають, що вони з Рудою подруги. Вів сам тут мешкає, про всіх чув, і, поки вона говорила, я подивився на нього знову і побачив, як він платить за абсент, кидає монетку на свинцеву тарілочку, а пас (ніби ми зникли на нескінченну мить) озирає пильним порожнім поглядом, ніби застряг у сновидіннях і не хоче прокинутися. Він був молодий і гарний, але від такого погляду мимоволі згадувалися моторошні чутки про вбивства. Я одразу ж сказав про це Жозіані.
— Хто, він? Ти збожеволів! Таж Лоран…
На лихо, ніхто нічого не знав, хоча Кікі й Альбер підсіли до нас і знічев'я й собі включилися в обговорення різних версій. Підозра паша виявилась марною, коли господар, котрий невідомо як, але докладно чув усі розмови, нагадав, що таки дещо про Лорана відомо: він може задушити свою жертву однією рукою. А цей шмаркач… куди йому! Та й взагалі пізно, пора йти й мені додому, бо сьогодні Жозіану чекає в мансарді хтось інший, що за правом сильного володіє ключем, тож я провів її лише трохи по сходах, щоб не боялася, якщо погасне свічка; і раптом, огорнутий несподіваною втомою, дивився, як вона йде, і думав, що вона, насправді, рада, а мені сказала неправду, а потім я вийшов на слизький тротуар, під сніг, і пішов куди очі світять, і вийшов раптом на дорогу, і сів у трамвай, де всюди читали вечірні газети або дивилися у віконце, ніби й справді щось можна угледіти у такій пітьмі, та ще в цих кварталах.
Не завжди щастило мені дійти до галерей або застати Жозіану вільною. Іноді я просто блукав завулками, розчаровано никав, переконуючись помалу, що й ніч — моя кохана. В годину, коли загоралися газові ріжки, наше царство оживало, кав'ярня оберталася на біржу дозвілля і радості, і люди жадібно пили хмільну суміш закінчення сповненого працею дня, газет, політики, пруссаків, перегонів і страшного Лорана. Я любив випивати потроху то там, то сям, спокійно піджидаючи, коли на розі галереї або біля вітрини постане знайомий силует. Якщо вона була не одна, то давала мені зрозуміти (у нас був знак), коли звільниться; іноді ж лише усміхалася, і я йшов блукати галереями. В такі години я вивчив і узнав найдальші завулки Галері Сент-Фуа, наприклад, і надра Пасаж дю Каїр, але, хоча вони подобалися мені більше, ніж людні вулиці (а було їх стільки: сьогодні — Пасаж де Пренс, завтра — Пасаж Верде, і так далі, й далі), хай би скільки я кружляв, сам не знаю, як виходив до Галері Вів'єн — не тільки задля Жозіани, але й через те, що припали мені до серця надійні огорожі, старезні облуплені скульптурки, темпі закутки галері Пасаж де Пті-Пер, весь цей світ, де не треба думати про Ірму і якось розподіляти свій час, а можна пливти в ньому за волею випадку й долі. Мені нема за що зачепитися пам'яттю в часі, і я не скажу, коли ж саме ми знову заговорили про американця. Якось я побачив його на розі Рю-Сен-Мар. Він був у чорному плащі, модному років за п'ять до того (тоді їх носили з високими крислатими капелюхами), і мені захотілося запитати його, звідки він родом. Одначе я уявив собі, як холодно і злісно сприйняв би таке запитання я сам, і не підійшов. Жозіана сказала, що даремно, — мабуть, він був-таки їй якось цікавий, — вона образилася, і в цьому було щось і від професійної її цікавості. Вона згадала, що ночі дві тому начебто бачила його біля Галері Вів'єн, хоча він там майже не бував.
— Не подобається мені, як він дивиться, — казала вона. — Раніше я й уваги не звертала, але коли ти сказав про Лорана…
— Та я жартував! Ми сиділи з Кікі й Альбером, а він же шпиг, сама знаєш. Він би неодмінно повідомив. За Лоранову голову добре заплатять.
— Очі недобрі. — упиралася Жозіана. — Дивиться вбік, а все поспіль бачить. Підійде колись до мене — втечу, от хрест святий.
— Хлопчика злякалася! А може, по-твоєму, ми, латиноамериканці, взагалі орангутанги?
Усі знають, чим закінчуються такі бесіди. Ми пили грог на Рю-де-Женер і, пройшовшись галереями, заглянувши у театрики на бульварі, піднімалися до неї, а там надривали животи від сміху. Бували тижні (нелегко міряти час, якщо ти щасливий), коли ми сміялися постійно, навіть тупість Баденге[2] і загроза війни смішили нас. Просто безглуздя, що така погань, як Лоран, міг перебити наші веселощі, — але так було. Він убив ще одну жінку на Рю-Борегар, зовсім поруч, — і ми в кав'ярні засумували, а Марта — вона прибігла повідомити нам новину — зайшлася в істериці, і це якось допомогло нам проковтнути оту грудку, що застрягла нам у горлі. Того вечора поліція прочесала квартал, всі кав'ярні, всі готелі, Жозіана пішла до господаря, і я відпустив її, розуміючи, що вона потребує надійного захисту. Насправді все це дуже мене смутило — галереї не для цього, зовсім не для цього, — і я пив з Кікі, а потім з Рудою, яка хотіла помиритися через мене з Жозіаною. У нашій кав'ярні пили багато, і в теплій імлі з винного чаду і гомону голосів мені здалося цілком зрозумілим, що рівно опівночі аргентинець сів у куток і замовив абсент — як завжди, зграбні, неуважно і дивно. Я урвав звіряння Рудої і сказав, що все знаю і що смак у неї непоганий, лаяти нема за що; вона вдала, що обурилася, а ми ще й з того сміялися, коли Кікі призналася, що бувала у нього. Поки Руда ще не впилася в неї кігтиками запитання, я поцікавився, як же він живе, яка у нього кімната. "Велике діло — кімната!" — кинула Руда, але Кікі знову пірнула пам'яттю в мансарду на Рю-Нотр-Дам-де-Віктуар і, ніби фокусник з передмістя, витягла із спогадів сірого кота, стоси списаного паперу, великий рояль, і знову папери, і знову кота, який, здається, залишився кращим із тих її спогадів.
Я не заважав їй, і дивився в той куток, і думав, що, власне, дуже просто підійти і сказати йому щось по— іспанському. Потім я вже мало не встав (і досі, як багато хто в таких випадках, не знаю, чому так і не наважився), але врешті залишився з Рудою й Кікі, й закурив нову люльку, і замовив ще вина. Не пам'ятаю, що я відчував, коли переміг своє бажання, — але було в мені щось на зразок заборони, мені здавалося, що, підійшовши до цього, я вступлю в небезпечну зону. Одначе шкодую, що не пішов, мені здається тепер ніби це могло мене врятувати. Від чого, власне, врятувати? Та від цього ж: тепер я не думав би увесь час над тим, чому ж я таки не встав, і знав би іншу відповідь замість безперервного куріння, диму і непотрібної невиразної надії, яка іде за мною вулицями, як шолудивий пес.
[1] Ці очі не твої… де ти їх узяв? (Франц.)
[2] Баденге — прізвисько Наполеона ІІІ.
Джерело: Кортасар Х. Таємна зброя. Новели.— К., Дніпро, 1983.
Переклад: Юрій Покальчук
Вперед "