Кількома хвилинами пізніше, — на звук ударів, певно, — вбігла Войдова мати й побачила, як чоловік лупцює все ще непритомного сина жмутом рушників, що їх служниця вимочувала в мисці з крижаною водою. Бив він сина тяжко, з понурою і розваженою люттю. Чи хотів протверезити його, чи просто віддухопелити — він і сам, либонь, не знав. В усякому разі, жінка пристала на цю другу думку. Розлючений своїм прикрим відкриттям, він пробував сказати їй . щось про жіночу білизну, але вона навіть не слухала й сама скажено напалася на нього, наче та мегера. Від того дня син намагався бачитися з батьком тільки в присутності матері (що, до речі, було не дуже важко й матері, й синові), і щоразу при тім ставився до батька зі злістю раба, виявляючи улесливе нахабство, напівкотяче й напівжіноче.
Він вийшов на терасу, і голоси змовкли. Сонце, пробиваючись крізь рідкувату, високу, мало не хмарну каліфорнійську млу, освітлювало терасу якось по-зрадницькому тьмяно. Тераса з її висушеними на сонці теракотовими плитками впиралася в Дику стіну каньйону, голу, а проте без земляного покриву, на якій всуціль стелився квітчастий килим, розбуялий тисячобарвний парадокс, наче замість коренитися в ґрунті й рости з нього, квітки ті живилися самим повітрям, наче їх поклав хтось на часину на безплідному скелястому крутосхилі, щоб потім повернутись і забрати. Син, Войд, майже голий, у самих шортах кольору соломи та солом'яних пляжних капцях сидів, розкинувшись у плетеному кріслі — тіло його засмагло на сонці й злегка пахло противолосяним засобом, яким він змащував руки, груди й ноги; на брунастих колінах у нього лежала розгорнута газета. Була то найвищого рангу місцева газета, але й на ній чорнів заголовок у півсторінки, і, навіть не зупиняючись, навіть не встигши усвідомити, куди він дивиться, Айра й тут побачив знайоме ім'я. Він пройшов на своє місце. Філіппінець, який укладав його щовечора в ліжко, зараз у білій служницькій куртці, підсунув йому крісло. Обік склянки мандаринового соку й порожньої чашки лежав акуратний стосик листів з телеграмою зверху. Він сів і взяв телеграму; на дружину він глянув, аж коли вона озвалася.
— Телефонувала місіс Юїнг. Вона сказала, щоб по дорозі в місто ти заїхав до неї.
Він завмер; його руки, що розкривали телеграму, також завмерли. Ще мружачись трохи проти сонця, він дивився в обличчя по той бік столу — гладка, мертва косметика, тонкі губи й ніздрі і блідо-голубі мстиві очі, дбайливо викладене платинове волосся, що виглядало так, наче його пензлем перенесли на череп з аркушів срібла, яких вживають, розписуючи вікна.
— Що? Телефонувала? — здивувався він. — Сюди?
— А чом би й ні? Хіба я коли заперечувала, щоб котрась із твоїх жінок телефонувала тобі сюди?
Нерозкрита телеграма зібгалася раптом у нього в руці.
— Ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він гостро. — Вона до мене зроду не телефонувала. В неї не було потреби. Без цього обходилась. Коли це по дорозі в місто я забував заїхати до неї?
— Звідки мені знати? — відповіла вона. — Може, ти такий самий зразковий син, як колись був зразковим чоловіком, а тепер є батьком?
Голос її ще не був різкий і навіть не дуже гучний, і важко було сказати, чи швидко вона дихає, бо сиділа вона зовсім непорушно й застигло під покровом свого бездоганно викладеного, майже неприродного волосся, дивлячись на Айру з виразом блідої і розлюченої мстивості. Вони дивились одне на одного через цей розкішний стіл — двоє людей, які двадцять років тому відразу, природно й без крихти вагання вдалися б одне до одного за порятунком, які, можливо, зробили б так ще десять років тому.
— Ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він знову гостро, тамуючи в собі тремтіння, викликане — в чому він не сумнівався — спожитим учора алкоголем. — Вона газет не читає. Вона їх навіть не бачить. Це ти їй послала?
— Я? Що послала?
— Та газету, хай тобі чорт! — скрикнув він. — Це ти їй послала. Тільки не бреши.
— А що, як і послала? — закричала й вона. — Хто твоя мати така, що не повинна знати про це? Хто вона така, що ти хочеш приховати це від неї? Ти хоч що-небудь зробив, щоб я цього не знала? Щоб цього взагалі не сталося? Чому ти не думав про це всі ті роки, коли пиячив, коли так просякнув алкоголем, що не міг ані знати, ані завважувати нічого, ані поцікавитись, чим там стала Саманта…
— Міс Ейпрел Лелір з кіно, коли ваша ласка, — докинув Войд.
На нього ніхто не звернув уваги — вони дивилися одне на одного через стіл.
— А-а, —сказав він стримано й незворушно, ледь ворухнувши губами. — То й це моя вина, так? Це я зробив свою дочку повійницею? Може, ти мені скажеш, що це я й сина зробив п..?
— Замовкни! — скрикнула вона.
Тепер вона захекалась.
Обоє люто дивилися одне на одного через чепурно оздоблений стіл.
— Ну, ну, — озвався Войд. — Не втручайтеся в її кар'єру. Після всіх цих років, коли нарешті вона доскочила ролі, в якій може…
Він змовк. Батько обернувся й подивився на сина. Войд розкинувся в кріслі й дивився на нього з тим своїм прихованим, трохи не жіночим, нахабством. Раптом воно стало й зовсім жіноче; приглушено верескнувши, він кинувся навтіки, але вже було запізно: Айра стояв над ним, схопивши його рукою не за горло, а просто за лице, аж рот Войдові зморщився й заслинив у батьковій грубій долоні. Тоді й мати скочила наперед і спробувала вирвати сина з Айрових рук, але чоловік її відкинув, а коли вона підбігла вдруге, він її теж схопив і затис, хоч як вона борсалася.
— Ану-ну! — вигукнув він. — Кажи, що хотів!
Та Войд нічого не міг сказати, бо батькова рука замкнула йому рота, а ще більше його скував жах. Його тіло повисло тепер у повітрі, звиваючись і тіпаючись, поки він видушував із себе плаксивий, моторошний кавкіт, а батько все тримав його однією рукою, а другою — жінку, яка не переставала верещати. Врешті Айра відкинув Войда на терасу; той крутнувся раз і стояв уже на ногах — пригинцем він позадкував до французького вікна, затуляючи лице рукою й кленучи батька. Потім він зник. Айра тепер дивився на дружину й тримав її, аж поки вона заспокоїлась; обоє вони засапалися, майстерна косметична карта на її виду розвалювалася, мов паперова маска, наліплена акуратно на шкіру. Айра відпустив дружину.
— Ти п'янюга, — мовила вона. — Безпросвітний п'янюга. І ти ще дивуєшся, чого твої діти…
— Авжеж, — спокійно відповів він. — Нехай і так. Але не в цьому річ. Цього вже не повернеш. Річ у тому, що тепер робити. Мій батько знав би. Він це раз і зробив. — Говорив він сухим, невимушеним і приємним голосом; вона стояла, ще відсапуючись, але вже втихомирена, і дивилась на нього. — Я пам'ятаю. Мені було тоді літ десять. Завелися в нас у стодолі пацюки. Ми все перепробували — тер'єрів, отруту. Тоді одного дня батько каже: "Ходімо". Ми пішли до стодоли й позатуляли всі шпарки, всі дірки. І підпалили. Як це тобі подобається?
Потім зникла і вона. Він хвильку постояв, і досі мружачись, відчуваючи легке, ритмічне пульсування в очах від доторку лагідного й рівномірного сонячного світла та невинного буйноцвіття квіток.
— Філіппе! — покликав він.
З'явився філіппінець, смагляволиций і байдужий, з гарячим кавником, якого він поставив обік порожньої чашки та склянки мандаринового соку на льоду.
— Дай мені випити, — сказав Айра.
Філіппінець зиркнув на господаря й заходився коло столу — пересунув чашку, переставив кавника, пересунув ще раз чашку — а Айра весь цей час не зводив з нього погляду.
— Ну? Ти чув, що я сказав?
Філіппінець випростався й подивився на господаря.
— Ви наказали, щоб я нічого вам не давав, поки ви не вип'єте мандаринового соку й кави.
— Ти даси мені випити чи ні?—закричав Айра.
— Гаразд, сер, — відповів філіппінець.
Він вийшов. Айра подивився йому вслід. Таке вже траплялося не раз: він добре знав, що бренді йому не бачити, поки не покінчить з мандариновим соком і кавою, хоча звідки філіппінець підглядав за ним, ніяк не міг зрозуміти. Він сів знову, розгорнув пожмакану телеграму й прочитав, тримаючи в другій руці склянку соку. Телеграма була від секретаря: "ВЧОРА ВВЕЧЕРІ ДІЙШЛИ ЗГОДИ ПЕРЕД ІНТЕРВ'Ю КРАПКА ТРИДЦЯТЬ ВІДСОТКІВ ПЕРША СТОРІНКА КРАПКА ДОМОВЛЕНО ЩОДО ВАС СУДІ СЬОГОДНІ КРАПКА ЧЕКАЮ КОНТОРІ АБО ТЕЛЕФОНОМ".
Він перечитав телеграму ще раз, усе не випускаючи склянки з руки. Тоді поставив склянку,, поклав телеграму, підвівся, підняв з підлоги газету, куди її кинув, утікаючи, Войд, і прочитав заголовок у півсторінки: "ЛЕЛІР — ДОЧКА ШАНОВАНОЇ МІСЦЕВОЇ РОДИНИ. Вона заявила, що справжнє її ім'я — Саманта Юїнг, її батько — Айра Юїнг, власник контори продажу нерухомого майна".
Прочитав він це спокійно, тоді спокійно сказав уголос:
— Це той японець підсунув їй газету. Це той клятий садівник.
Айра повернувся до столу. За хвильку з'явився філіппінець із бренді й содовою, одягнений цього разу у куртку з виразної імітації твіду, і доповів, що машина готова.
Переклад: Ростислав Доценко
Вперед "