Анатолю, то ви скажете мені нарешті, де хазяїн її діставав?
— Каву присилають просто з його плантацій в Адені.
— Он воно що! З Адена. Це важко, то ціла історія, коли немає…
— А запахуща яка!
— Панове, якщо хочете пройти до вітальні…
— Скажіть-но, Сувестре,— озвався Дестенвіль,— а в Рів'єра були родичі?
— Родичі? Та ні. Був брат… Але Анрі поховав його п'ять років тому.
Надвечір санітари привезли тіло Рів'єра.
Прийшов нотаріус, метр Тріко. Без зволікань розпечатали заповіт. Величезна спадщина дісталася порівно Паризькому університету та Сувестрові, найстарішому і найвірнішому його співробітнику; Національним музеям небіжчик заповів двадцять витворів мистецтва – на вибір.
Чималеньку суму було відписано й Анатолю, камердинерові покійного. Не забув Рів'єр і про жодного зі своїх друзів.
Увечері тіло Рів'єра — в чорному костюмі, зі стрічкою ордена Почесного легіону — було виставлено у відкритій труні для прощання. Винос тіла призначили на післязавтра, о десятій тридцять.
Похорон був пишний. Неф і галереї церкви святого Петра Шайотського заповнили люди. Співчуття приймали Великий канцлер ордена Почесного легіону, декан природничого факультету Паризького університету, Дестенвіль як директор Національних музеїв, а також Анатоль, що його витримкою захоплювались усі присутні. Ця витримка зрадила його лише один раз: коли якийсь невідомий, чорнявий і невисокий на зріст чоловік обняв його, Анатоль розридався.
Люди йшли нескінченним потоком аж до двадцяти хвилин на другу.
День був погожий. Люди затримувалися на приступках не тільки для того, щоб віддати останню шану покійному, а й для того, щоб підставити обличчя першим лагідним променям весняного сонця. Сюбліме, якому не пощастило пробитися в коло найближчих друзів Рів'єра, розкланювався з усіма й тиснув руки збоку. Одним він казав:
— Йому таланить і після смерті. Весь Париж… Подумайте лишень — з самого ранку, в четвер, у квітні! — Іншим звірявся: — Який жах — потрапив у морг… Смерть просто злидарська…
Почали виносити вінки. Люди намагалися прочитати написи на стрічках: "Від ради управління ліонських кредитних банків", "Нашому благодійнику — від медичного персоналу й хворих лікарні Рів'єра"…
— А отой хто, що в мантії? Його адвокат?
— Ні, то декан природничого факультету. Спадкоємець.
— А жінки?
— У Рів'єра? За ним не водилося жодного роману. У нього не було на це часу!
— Шістдесят два роки, хто б міг подумати!
— Шкода бідолаху Анатоля…
— Ти б його менше жалів, якби знав, що за заповітом він діставатиме щомісяця п'ятсот тисяч франків, і гроші ці не підлягають оподаткуванню.
— А Франсуазі треба з'являтися тільки на похоронах — чорний колір їй так личить…
— Мені цей Рів'єр подобається. Смак у нього просто вишуканий: член Французької Академії, а свої дні скінчив в Інституті судової медицини!
— Послухайте, шановний, ваш каламбур…
— Ти його добре знав?
— Як ти можеш у мене про таке питати? Більше двадцяти років ми з ним зустрічалися тричі на тиждень у клубі й торкались!
— Не ухиляйсь од відповіді! Я питаю, чи добре ти знав Рів'єра? Розумієш, знати…
— Чи знав я Рів'єра? А, он воно що! Він завжди був такий гречний, все "Добридень" та "Добривечір"… Чи знав я Рів'єра? Та, мабуть, що ні…
Поховали Рів'єра на кладовищі Пассі. Метр Тріко саме збирався сідати в машину, коли його покликав Дестенвіль і сказав, що негайно хоче зібрати спадкоємців та виконавців волі покійного.
Через тиждень після того, як ці пани обговорювали заповіт, до вітальні прослизнув Анатоль.
— Пане Тріко, вас хоче бачити пан Сельє, архітектор.
— Хай увійде,— відказав нотаріус.— Я доручив йому зняти план дерев'яних панелей.
— Я довго вас не затримаю,— мовив архітектор, входячи до вітальні.— Але перше ніж приступати до своєї основної роботи, я хотів би вам дещо сповістити. Ми з моїм помічником виявили, що зникла одна кімната.
— Як це "зникла"? Що ви маєте на увазі?
— Метре Тріко, на четвертому поверсі за планом будинку разом з вітальнею має бути шість кімнат, а їх тільки п'ять.
— А в якому році складено той план?
— У тисяча дев'ятсот тридцять другому. Після того ніяких суттєвих перебудов тут не провадили.
— Могли розібрати перегородку,— озвався пан де Клервольт.
— Я б це помітив,— відказав пан Сельє.— Може, я не досить зрозуміло пояснив, я хотів сказати, що між двома кімнатами й тепер є місце для вітальні. Тільки як туди потрапити? Ось у чому річ. Я простукував стіни. Звук скрізь глухий, тоді як на моєму плані стіни мають бути з дірчастої цегли. Тут щось не те.
— Історія досить цікава,— промовив пан де Клервольт.— Ходімо, подивимось разом.
Архітектор забрав зі столу план, і, коли вони піднялися на четвертий поверх, він його знов розгорнув.
— Бачите, панове, ось тут, ліворуч, кімната. Прошу, заходьте. Розмір кімнати п'ять метрів на шість. Ось вона на плані. А тепер зробіть ласку й перейдіть праворуч.— Архітектор відчинив вікно, що виходило у двір, і додав: — Ось бачите, знадвору видно, що замуровано навіть велике вікно. Замасковано все чудово.
— Може, за рахунок цієї вітальні просто збільшили нижню кімнату? — схвально запитав Дестенвіль.
— Панове,— мовив архітектор, втрачаючи терпіння,— повторюю востаннє: кімната зникла.
— Покличмо Анатоля,— запропонував метр Тріко.
Побачивши вгорі чоловіків, Анатоль спинився на сходах, так наче йому забракло повітря.
— Панове, напої чекають на вас у вітальні…
— Дякую, Анатолю,— збуджено мовив Сувестр.— Але панове пити не хочуть. Вони стверджують, нібито хтось навмисне сховав вітальню, яка має бути ось тут.— І він постукав кісточками пальців по стіні.
Анатоль помовчав, нарешті відповів:
— Даруйте, панове, але тієї вітальні вже давно немає…
— Давно чи відучора — яке це має значення! — зауважив метр Тріко.
Старий слуга благально звів догори руки, потім безвільно їх опустив. Чим він тут зарадить? Він повернувся й рушив сходами вниз.
— Анатолю! Агов, Анатолю! — нетерпляче загукав Дестенвіль.— Ідіть-но сюди, треба нарешті з'ясувати цю прикру історію.
— Якщо дозволите, пане генеральний директоре, то я порадив би вам забути про цю кімнату…
— Отже, Анатолю, ви визнаєте, що…
— Я вимагаю,— урочисто промовив пан Сувестр,— щоб ви сказали, яким чином…
— Певна річ,— провадив нотаріус,— якщо там є якісь папери чи листи, що можуть кинути тінь на пам'ять нашого покійного друга, то ми їх знищимо. Це вас влаштовує, Анатолю?
Ні, з усього було видно, що Анатоля це аж ніяк не влаштовувало.
— Якщо ви так наполягаєте, панове, то я, хай бог мене простить, принесу вам ключа!
За кілька хвилин Анатоль знову піднявся сходами й простяг нотаріусові ключ. Іншим ключем слуга відімкнув велику італійську скриню, що стояла в коридорі на четвертому поверсі. Із скрині він дістав складану залізну драбинку, приставив її просто до панелі й поліз угору. На двометровій висоті узявся рукою за одну з круглих різьблених оздоб на панелі, і оздоба легко відійшла вбік.
— А тепер, панове, передайте мені, коли ваша ласка, ключа.
Ключа передавали з рук у руки. На ньому був знак американської фірми, борідка здавалася дуже химерною. Анатоль повернув двічі ключа й натис на кнопку. Верхня панель, під якою виявилася масивна броньована плита, тихо від'їхала по сталевій рейці вбік і відкрила отвір. Спалахнуло світло, освітивши стелю і верхню частину кімнати за перегородкою.
Анатоль зліз додолу.
— Отже, панове, якщо маєте бажання… За перегородкою є ще одна драбинка. Я попереджу слуг, щоб вас ніхто не турбував…
— Ну що ж, метре, вам честь першому,— запропонував Клервольт.
Тріко несміливо ступив на перший щабель і поліз угору. Стоячи на верхньому щаблі, він зазирнув у кімнату за перегородкою і промовив:
— Ну, панове, ну…
— Та що ж там таке, друже? — не витерпів Дестенвіль.— Кажіть!
— Панове, нехай і для вас це буде несподіванкою… Не гайтеся ж! — І Тріко зник за перегородкою.
За ним піднявся Дестенвіль. На верхньому щаблі він спинився і довго дивився на щось таке, чого інші ще не бачили.
— Скажіть Анатолеві, щоб зателефонував баронесі Матьєн. Хай вигадає що завгодно, може навіть сказати, буцімто я помер чи в мене грип… Сьогодні я до неї на обід не прийду. Ох, панове!..— Він стояв, ніби заворожений, на верхньому щаблі драбинки і все не важився перелізти через перегородку. Йому ввижалося, наче він пливе над якоюсь казковою країною. Землю, траву, квіти імітував на підлозі килим роботи Савонрі з велетенськими королівськими ліліями на червоному, синьому, жовтому тлі. Стіни кімнати були оббиті лискучим оксамитом кольору ніжної весняної зелені. Вигадливі консолі, на яких стояло безліч мистецьких витворів, химерно прогиналися, немов гілки олив. Чого там тільки не було: лазуритові келихи, великі вази з гірського кришталю, фігурки тварин, вирізьблені з коштовного каменю; яскравими плямами виділялися золоті скриньки, оздоблені емаллю та різнобарвним коштовним камінням.
Нарешті надійшла черга й Сюбліме. Та чи то від надмірного хвилювання, чи через щось інше, але він зірвався з третього щабля, зачепився за край килима, мало не перекинув стіл, на якому гордовито стояв сенпоршерський фаянсовий потир, і впав до ніг вирізьбленої з слонової кістки богоматері.
— Господи, обережніше! — скрикнув Дестенвіль.— Адже це статуетка чотирнадцятого сторіччя!
— Ця статуетка моя! — тільки й спромігся вимовити Сюбліме.— Це моя богоматір!
Тріко допоміг йому звестися на ноги. Сюбліме застиг перед статуеткою і, вказуючи на неї тремтячим пальцем, весь час повторював:
— Це моя богоматір! Моя богоматір!
Дестенвіль схопив статуетку, глянув на Сувестра й промовив:
— Слово честі, друже, цього разу він каже правду: це справді його річ!
— Гордість моєї колекції! — промимрив Сюбліме.— Два роки тому я дав її на виставку шедеврів із приватних колекцій. Її в мене вкрали. І ось вона тут… Але як це могло статися?
Статуетка переходила з рук у руки, всі мовчали. Сюбліме так важко дихав, що де Клервольт подумав: "Його ще, чого доброго, вдарить грець!"
— Панове,— раптом озвавсь якимсь безбарвним голосом Дестенвіль,— а цю картину ви впізнаєте?
Всі повернули голови.