Автобус злегка трусився на асфальті, порепаному від сонця. Тремтіли крісла, тремтіли шибки, тремтів навіть голос розмовників. Герберт побачив ріденькі купки кущів край дороги. Перші місяці вони росли буйно, а потім сохли від спраги і почорнілі падали на землю. Люди переорювали грунт і саджали нові кущі. Мудра розвага!
Кущики нагадали Гербертові, що вони під'їжджають.
Шофер зменшив швидкість так раптово, аж щось зарипіло в шасі.
— Без усякого поняття!— буркнув Герберт, і сам здивувався, навіщо починає сварку знову. Попереду блимнув ліхтарик. Автобус скотився на край шосе і перестав пихкотіти.
Солдат у шоломі, насунутому аж до брів, заглянув усередину і, впізнавши знайомі обличчя, грюкнув дверцятами. Герберт чув брязкіт ланцюга, який перегороджував шлях. За хвилину колеса машини придушать його до шосе.
Вартовий посвітив ліхтариком на задню частину машини і натягнув ланцюг знову.
2
Вони по черзі виходили на бетонну площадку й разом спустилися до сховища. .
Зовні воно нагадувало довгий земляний вал, порослий скупою рослинністю. Наче кагат картоплі велетенських розмірів.
Бетоновані сходи вели в штаб командування бази. Приміщення адміністрації, зали, клуби, салони та штабні кабінети, а також усі допоміжні приміщення були побудовані з дешевою елегантністю й комфортом: отож людям, що тут працювали, зовсім не здавалося, наче вони живуть у величезному кротовинні.
Кулясті електричні радіатори нагадували про гарячий південь. Тільки ж тут було холодно. Одноманітно холодно — і липневого дня, і грудневої ночі, коли навіть пустельні узгір'я вкривалися інеєм.
Герберт попрощався з капітаном і рушив до лазарету.
— Добривечір, докторе.
— Привіті У вас нічний рейс? Прошу.
— Нема рації, докторе.
— За це мені платять. Будь ласка, скиньте блузу.
— На жаль, я здоровий.
— Порахуємо тільки пульсик, перевіримо тиснення, і годі. Дайте, будь ласка, руку. Що ви бачите на стіні?
— Нічого цікавого. Полицю, плакат і трохи бруду.
— Ви щось відчули зараз?
— Укол.
— Скажіть, який саме?
— Два легкі уколи; один за одним.
— Можете виконувати завдання.
Коли Герберт вже відчиняв двері, доктор спитав:
— Ви не нервуєте, пане майор?
— А чого б я мав нервувати?
— Нічого, нічого,— доктор замислено похитав лисою головою. Герберт подумав, що той не хоче йому чогось сказати. Але він не любив доктора—старого маніакального гравця в покер, і тому, не розпитуючи, вийшов з лазарету.
За хвилину він рапортував про своє прибуття старшому офіцерові і той наказав йому одягати скафандр.
Але у Герберта залишалося ще кілька вільних хвилин, і він заглянув до клубу.
— Добривечір!
Ніхто не відповів. Герберт зручно вмостився в кріслі. Стояла тиша. Отож він голосно вилаявся і повідомив:
— Вже зо два місяці стоїть чудова погода, аж кишки перевертаються. Якби хоч раз не вилетіти в рейс через несприятливу погоду.
Але тиша тривала й далі, і це почало його нервувати.
— В чому справа? Сидите, як мумії!
— Ти нічого не знаєш?—спитав молоденький щуплий лейтенант, що виглядав наче блоха серед міцних, високих офіцерів.
— Що сталося?
— Ленцер.
Герберт зрозумів. Глянув на блискучі носки своїх лакованих черевиків і сперся долонями об коліна. Потім запитав, не знаючи сам навіщо:
— Як?
— Хіба в місті нічого не знають?
— Звідки ж! Я повертаюся з казино.
— Дивно, що в місті ще не знають.
— Як це було?
— Зовсім безглуздо,—почав лейтенант.— Він стартував занадто швидко... вітер віяв у бік. Підскочив на кілька десятків метрів і тоді вліз у жахливу "подушку". Я бачив, як він беркицнувся на стартову площадку. І мені здалося, ніби щось падає просто на голову. Горіло кілька секунд.
— Дурна історія,— ствердив Герберт.
— Зовсім дурна,— згодився високий, чорний, огрядний капітан.
Лейтенант знову закудкудакав верескливим тенорком:
— Я умовився з Ленцером, що завтра він засвідчить мені в нотаріальній конторі один договір. І от не зможу цього зробити. Прокляте ЖИТТЯІ
— Тут усі кінчають по-дурному!—знову загудів капітан.
Тепер безладно загомоніли всі.
— Четвертий екіпаж цього року.
— Вже четвертий?
— А так, четвертий. Спершу розбився Майковський, потім Шредер не повернувся на аеродром, за ним Франк закашлявся на смерть десь над морем, і сьогодні Ленцер.
— Ви забуваєте, панове, ще про трьох офіцерів.
— Тобто?
— Портер, Блянш і Карст. Ці скінчили зовсім безглуздо.
—Тепер гризуть мур лікарні, обсипаний битим склом.
— Пам'ятаєте, як Портера лікарі витягли з машини?
— Ото був дужий дядької Двоє санітарів зараз же побігли на перев'язку.
— Впхнули його до карети, наче ошалілого півня. Я думав, що теж збожеволію, коли його тягли за волосся і ногами впихали в карету. Потім грюкнули дверцята і сирена вила весь час, щоб перекричати Портера.
— Четвертий екіпаж — це вже трохи забагато, панове. Зважте! Кінця року ще не видно.
— Ленцер скінчив сьогодні по-дурному.
— Щастя його. Тепер бачить Христа.
— Г... він бачить! — роздратовано промовив Герберт.
Всі замовкли й глянули на нього з зацікавленням. Коли він починав говорити отак швидко й хаотично, ковтаючи прикінцеві склади, в клубі чути було тільки тріск іскор в електричному радіаторі. Цокнула чиясь запальничка, і хмарка диму з'єднала розмовників фіолетовими петлями.
— Про якого Христа мова? Він живе двічі на рік і тільки в нормальному світі — на різдво і на Великдень. Щоправда, перед Великоднем його гублять в кожному карнавалі, але він все одно живе, бо про нього пам'ятають. Через нього люди мають відпустки, пристойний харч на столі і хоч два дні без родинної колотнечі. Якби бога не було, люди не мали б святкових відпусток. Але в цій дірі, на краю кам'яних узгір'їв, серед оцих вапнякових пагорбів?.. Я особисто волів би не бачити неба. Не хочу пам'ятника ні за життя, ні після смерті. Не хочу бути розстрілюваним кожного дня. Навіть фашисти стріляють тільки раз і потім засипають землею. Небо —для нормальних людей, а ми возимо "мандаринки". "Hallo, Fraulein!" — гукнув він наприкінці німкені-кельнерці,— zwei Rum, bitte![1]
Коли він скінчив, всі уважно розглядали носки своїх черевиків. Лише немолодий вже майор притакнув:
— Герберт має рацію. Я не пригадую, щоб у святому писанні згадували про спасіння хоч кого-небудь з нас.
— Але ж, майоре,— обізвався гладкий чорний капітан,— адже Христа забили камінням і за наше спасіння.
— У вас усе переколотилося в голові, капітане. Він умер на хресті і зовсім не за нас. Просто бог утнув дурницю. Ви граєте в шахи, капітане?
— А що тут спільного?
— Зараз поясню. Ви ж знаєте, напевне, що таке жертва якості. Ми даруємо супротивникові фігуру, розраховуючи на виграшну ситуацію. А згодом бачимо, що тільки тішили себе надією. Бог не вмів грати в шахи. Усе сталося тільки тому, що він не вмів. Прошу запам'ятати це. Колись одного чоловіка пристукнули на хресті, а через дві тисячі років ми розвозимо "мандаринки". На якого ж біса його забили?
— Хоч би й для того,— заперечив хтось,— щоб світ міг дочекатися двадцятого століття. Незважаючи на те,— ці слова були вимовлені з притиском,— незважаючи на те, що ми розвозимо "мандаринки".
— Неправда. "Мандаринки" ми возимо з недавнього часу, а взагалі все разом не варте й фунта грязюки. І вдруге Христос, не встигне повернутися на землю.
— А навіщо? Сьогодні не розпинають. Сьогодні він загинув би на вулиці, під машиною якогось п'яного молокососа або сконав би в лікарні від раку. Потім студенти ще зробили б розтин — і на цьому край. А якби він зважився назвати себе Христом, його замкнули б туди, де вже сидять Портер, Карст і Блянш.
— А я кажу, що все це через шахи, на яких він не розумівся.
— Іди до біса із своїми шахами!
— А ти із своїм Христом! Досить з мене цього, аж по обидві дірки в носі! Все це тільки дурні балачки, а Ленцер загинув по— справжньому.
Засклені двері тихо стукнули і всі повернули голови.
Майор гукнув з порога:
— Чия сьогодні черга?
— Моя,— відповів Герберт.
— Спробуйте сказати, що у вас психічний розлад! Ідіотський день.
— Що сталося? — офіцери підвелися із стільців.
Майор пояснив:
— Хейфе кружляє над аеродромом. В нього чхає третій двигун. Зараз сідатиме. Умру від сміху, якщо розплющиться на купі грязюки, яка залишилася від Ленцера.
Офіцери мовчки вийшли з кімнати і вибігли кам'яними сходами на бетонну площадку.
Вже була глибока ніч, терпка й холодна, якась простора і водночас мертва, наче води затоки, що обмивали містечко. Вона здавалася ще темнішою і глибшою від прожекторів, що клинками розтинали морок. Без упину віяв вітер. Він ніс гіркуваті пахощі спалених трав з холонучих узгір'їв. Здалека долинули схожі на кашель крики нічного птаства. Вдень воно ховалося від спеки, а тепер вилазило підживитися. Герберт з ненавистю глянув угору. Він шукав темні масиви хмар, яких тут не бачили вже кілька тижнів.
Низько над землею він помітив два вогники, що наче тулилися один до одного. Червоний і зелений. Вони бігли швидко, вільно й плавко. "Хейфе сідає з несправним третім двигуном,—подумав Герберт.— Вогники широким колом обігнуть аеродром, викотяться на край обрію, щоб тісніше припасти до землі, й кінець кінцем приліпляться до бетонної смуги, яка виблискує зараз, наче ріка в промінні місяця".
Але кольорові вічка не обігнули аеродром.
"Мабуть, уже встиг викинути пальну суміш,— подумав Герберт.— Вимкне двигуни й сідатиме".
Всі вдивлялися в світляний слід машини. Ось вона сковзнула над пагорбом, над чагарниками і захисним муром бази. Вітер відносив усі звуки назад. Не було навіть чути свисту машини.
"Якщо в цю хвилину зачхає знову, машина зіб'ється з курсу і Хейфе буде змушений набирати висоту. Якщо він тільки зможе це зробити... 1
Але вітер дме рівно, принаймні, тут, унизу. Так рівно дме, що краще й бути не може".
Офіцери помітили, як вогники притулилися до поверхні срібно-сталевої бетонної смуги.
Ще кілька сот метрів, і Хейфе викине гальмуючий парашут. Тоді жодна сила не зіб'є літака із стартової доріжки на вибоїстий, м'який килим трав. Там машини заривалися по самісінькі осі і зразу ж перекидалися сторч.
Під дверима комендатури захарчав джип і скочив у темряву.
— Поїхали по Хейфе. Кінець сеансу.
Герберт сказав усім "надобраніч" і рушив до другого входу.