Гідності моєї це не ображало, до того ж у голосі графа бриніли приязні нотки. І тільки коли я став тимчасовим коханцем однієї княгині й звістка про це дійшла до графових вух, хоча ми з нею тримали це в глибокій таємниці, він почав дивитися на мене до певної міри здивовано, а до слова "гультяй" додав "пся крев". Треба віддати йому належне: він ніколи не розпитував про подробиці моїх любовних пригод. І правильно робив, бо, як джентльмен, я все одно нічого не сказав би йому.
Крім мене в графа було зовсім мало людей, які служили б у нього кілька чи кільканадцять років. Я, звичайно, маю на увазі тільки домашніх слуг, бо в управління маєтку граф не втручався ніколи, передавши всю повноту влади своєму управителеві. А маєток був величезний: понад дві тисячі влук [7] орної землі і стільки ж лісу. Крім того, йому належали чотири винокурні, десять дискових млинів і сім цукрових заводів. Якщо до цього додати капітали, вміщені у численні банки, й участь в акціонерних товариствах, розкиданих по всьому світу, то граф, без сумніву, був найбагатішою партією в Європі. Та все ж небагато знаходилося жінок, які виявляли бажання вийти за нього заміж. Все це спричинилося до того, що граф став диваком.
Окрім домашніх слуг і армії городників, що доглядали його розкішний парк та величезні оранжереї, граф утримував духовий оркестр, який складався з тридцяти музикантів. Всі вони були майстрами своєї справи: чудово грали на валторнах, сурмах, гобоях і флейтах. Інструменти належали графові, який виписував їх із закордону й платив за них величезні гроші. Керував оркестром капельмейстер. Він щодня проводив репетиції з музикантами й постійно оновлював репертуар музичними новинками світу. Найчастіше оркестр виконував марші різних народів. Мій пан настільки захоплювався музикою, що часто сам брав участь у репетиціях оркестру, з пафосом б'ючи в барабан. Спостерігаючи деколи цю сцену, я переконувався, що істотної різниці між гідністю і блазенством немає. Коли граф гупав у барабан, на обличчі його з'являвся ангельський вираз, і в такі хвилини важко було навіть уявити собі, що ця людина вміла належно поводитися в княжих і королівських палацах. І все ж саме там він дивував присутніх елегантністю своїх жестів та вмінням підтримувати розмову. А тут граф барабанив, як шістнадцятилітній хлопчисько, пильно стежачи за паличкою капельмейстера, що давав знаки, коли барабан може вступити в гру. Не скажу, щоб авторитет графа зростав у моїх очах завдяки таким "артистичним" виступам, хоча, як твердить французьке прислів'я, "ніхто не був героєм в очах своєї дружини й куховарки".
Оркестрантів одягали просто-таки фантастично. Граф замовив їм військові мундири епохи князя Юзефа Понятовського, з розкішним позументом, еполетами й золотими ґудзиками з гербом.
Пан мій був віруючий католик. На чолі свого оркестру він щонеділі марширував до костьолу, розташованого за кілометр від нашого палацу. Це видовище приваблювало безліч зівак — під час походу оркестр безугавно грав марші.
У костьолі в графа був власний вівтар — там уся процесія вишиковувалася, як на параді. Після відправи оркестр марширував назад до палацу і грав легкі мелодії.
Найчастіше публічні виступи оркестру на цьому кінчалися, бо граф, влаштовуючи в палаці урочистий бенкет чи прийом, виписував з Варшави професійний смичковий оркестр. Це здавалося мені цілком слушним, бо труби й валторни якось не дуже пасували до фраків і смокінгів.
Другою характерною слабістю мого пана була гра "в кокарду", яку він страшенно любив. Ця дивна розвага провадилася в закритому манежі на дресированих конях. У ній брали участь сім вершників, одягнених у барвисті костюми жокеїв. Вершники сиділи на неосідланих конях. Один із них — переважно сам граф — на ліве плече чіпляв кокарду. Гра полягала в тому, що решта вершників на повному галопі намагалися зірвати кокарду, з якою він од них утікав. Вершники при цьому часто падали з коней. Кілька разів я бачив на власні очі, що граф лежав на тирсі, якою був посиланий манеж. Однак коні були чудово видресирувані й вершникові нічого не загрожувало: як тільки він падав, кінь зупинявся, як укопаний. Тому гра в кокарду завжди проходила дуже гостро й викликала багато емоцій, як у вершників, так і в болільників — титулованих сусідів графа та родичів, які часом гостювали в нашому палаці.
Взимку граф влаштовував так званий "санний баланс". Пара чудових рисаків тягнула цілий санний поїзд. На перших санях завжди сидів граф, правуючи кіньми. Запрошені гості розташовувалися на решті саней. Починалася шалена їзда заздалегідь обраною дорогою, що бігла лісами і полями Ланцутського ^ластку. На кожному повороті граф цвьохав коней батогом, і тієї ж миті останні сани злітали в повітря. Бідолаха-погоним, хоч як він пильнував і опирався, перекидався в замет разом із саньми, зі своєю князівською митрою чи графською короною. Таким чином з кожним поворотом санний поїзд ставав коротший.
Окрім цієї пристрасті, в мого пана було ще так зване "хоббі", відоме у всій Європі так само, як наш кінний завод. Це була колекція, скоріше музей понад трьохсот різноманітних кінних екіпажів. Серед них можна було побачити карети XVIII століття, на яких графові предки їздили в гості. Зсередини вони були оббиті оксамитом, мали відкидні підніжки, теж обтягнені тканиною. Поряд стояли гарні чотириколісні екіпажі в стилі а ля Домон, подібні до човна. Зберігалися в музеї й давно вийшлі з моди мисливські візки XIX століття, що призначалися для дам. Від сонця дам захищали фантастичні балдахіни. В музеї також були брички, візки, тільбюрі, ландо, фаетони найрізноманітніших зразків, на багатьох з яких збереглися герби з чистого золота чи срібла. Все це стояло у велетенському залі під скляним куполом. Одверто кажучи, я трохи хвилювався, коли заходив до цього музею. Мені здавалося, що за мить я почую ляскіт батога, цокіт невидимих коней і побачу чиюсь руку з мережаним манжетом, що відхиляє дверцята карети. На козлах мені ввижався форейтор у трикутному капелюсі й куцому фраці. Одне слово, мені здавалося, що ці давні екіпажі оточені якимись чарами. Графські автомобільні гаражі не справляли на мене такого враження.
У графа було вісімнадцять автомобілів найславетніших фірм світу: чотири роллс— ройси, три іспано-сюїзи, п'ять мерседесів, два Лінкольни, два крейслери і ще якісь машини, марок яких я не пам'ятаю. В цій "автомобільній стайні" були лімузини, торпеди й гоночні машини. Та найбільше граф любив і найчастіше користувався блакитним роллс-ройсом, за кермом якого він часто сидів сам. Решта машин майже весь час стояли в гаражі — деколи ними користувалася, за спеціальним дозволом графа, адміністрація маєтку.
Про роллс-ройс дбав Павел, якого граф свого часу посилав навіть до Англії з метою досконалішого вивчення автомобільних двигунів цього найзнаменитішого в світі заводу: адже його клієнтами були виключно королі, князі, президенти держав, диктатори й мільйонери. Звісно, що з такою машиною не траплялось прикрих несподіванок, і деякі лондонські лорди їздили на них без ремонту по п'ятсот тисяч кілометрів.
Нарешті, останньою слабістю мого пана графа були дві тисячі костюмів, якими було забито шафи з червоного дерева в гардеробній палацу. Шість гардеробників наглядали за цим складом фраків, смокінгів, мисливських костюмів, костюмів для прогулянок, вечірніх костюмів, костюмів для верхової їзди, костюмів спортивних і навіть мундирів дипломата: свого часу графові доводилось півроку виконувати функції польського посла в Парижі, — і з цієї нагоди він наказав пошити собі дванадцять мундирів. Крім того, в гардеробі висіло понад шість тисяч краваток, відповідна кількість черевиків і білизни. Усе це були досить дорогі речі: адже навіть найдешевша краватка коштувала два-три долари. Граф наслідував звички англійської аристократії й перевдягався три, а то й чотири рази на день.
Якщо зранку він їхав оглядати свої маєтності, то надягав костюм для верхової їзди. Повернувшись, він переодягався в костюм для прогулянки, або в спортивне вбрання; увечері граф надягав темний костюм, а вечеряти сідав завжди у смокінгу. Навіть якщо в маєтку не було гостей.
Для докладнішої характеристики постаті мого пана мушу сказати .кілька слів ще про одну його пристрасть, можливо, найбільш екзотичну. Раз на рік граф виїжджав до Північної Родезії чи до Конго і полював там на левів. їхав він завжди сам і навіть мене не брав з собою, бо під час таких полювань, організованих, як правило, англійцями, мисливцям давали добре вишколених слуг негритянського походження, що вільно володіли англійською мовою. Мені розповідали, що все там було надзвичайно цікаве й приємне. Навіть мандрівка мисливців і слуг джунглями подібна була до прогулянки Єлісейськими Полями в Парижі. Самі лови також проходили дуже спокійно, і я підозрював, що левів заздалегідь ловили в сіті, робили їм спеціальний укол і тоді випускали на мисливські засідки лагідних, мов ягнят. Мабуть, після кожного пострілу, часто не зовсім влучного, леви приголомшено падали, чекаючи, доки рука лорда чи князя зболить добити їх. Згодом я пересвідчився, що моя підозра була справедлива, бо якось почув уривок розмови між князем Янушем Радзивіллом і моїм паном. В ній ішлося про те, що в Африці є англійські підприємці полювання, які за "скромну" плату сумою в три тисячі фунтів стерлінгів забезпечують першому-ліпшому аматорові відповідну дозу емоцій разом із шкурою лева, навіть у тому випадку, якщо куля потрапила в дерево, а звір, задерши хвоста, утік. Відтоді я іншими очима почав дивитися на екзотичні трофеї мого пана, який після кожної подорожі до Африки наказував розвішувати на стінах у вестибюлі привезені лев'ячі шкури.
Урочисті прийоми в нашому Ланцутському палаці досить часто відбувалися через "політичну необхідність", як говорив граф. Під час таких прийомів у сорока розкішно обставлених покоях вирував барвистий натовп полковників і генералів, іноземців з дипломатичного корпусу в Варшаві, воєвод та міністрів. Крім цього, граф запрошував на прийом зірок театрального й літературного світу, аби розрядити офіційну атмосферу й розвіяти кепський настрій, що, як бабине літо, тягнувся за кожним державним чиновником.