Звичайно, думки і поведінку давніх людей не збагнеш лише з книг та музейних колекцій, але такими ж марними були б і зусилля того сучасного дослідника, який захотів би на власному досвіді осягнути всю мудрість, зібрану в книгах, що займають одну полицю в шафі.
Наукові праці, хроніки часів перших досліджень, численні колекції в музеях Європи та Америки становили багатющий матеріал, що міг допомогти мені збагнути невідому таємницю.
Відтоді, як європейці, відкривши Америку, вперше добралися до островів Тихого океану, вчені усіх спеціальностей зібрали безліч фактів як про жителів Південного моря, так і про народи навколишніх земель. Але думки дослідників були різні і в питанні походження цього ізольованого народу, і в поясненні причин, чому цей тип людей зустрічається лише на відокремлених островах у східній частині Тихого океану.
Коли перші європейці зважились, нарешті перепливти найбільший у світі океан, вони, на своє здивування, виявили, що в центральній його частині розташовано безліч невеликих гористих островів та низьких коралових рифів, відокремлених один від одного і від усього світу величезними просторами води. І кожен з цих островів був населений людьми, які прийшли туди ще до європейців, — людьми високими й красивими, які зустрічали їх на березі з собаками, свиньми та домашньою птицею. Звідки вони з'явилися? Мови їхньої ніхто не розумів. Європейці, які безсоромно присвоїли собі честь відкриття цих островів, знайшли на них оброблені поля та села з храмами і хатинами. На деяких островах було виявлено навіть древні піраміди, бруковані дороги і вирізьблені з каменю фігури заввишки з чотириповерховий будинок. Але пояснити всі ці таємниці не міг ніхто. Що це за народ? Звідки він прийшов?
Можна з певністю сказати, що відповідей на ці запитання було майже стільки, скільки написано на цю тему праць. Спеціалісти різних галузей науки висували найрізноманітніші думки, але всі їхні теорії не витримували критики вчених, які працювали в інших галузях знань. Батьківщиною полінезійців цілком серйозно називали Малайю, Індію, Китай, Японію, Аравію, Єгипет, Кавказ, Атлантиду, навіть Німеччину і Норвегію. Але щоразу виникало щось непереборне, і вся теорія розпадалася геть.
А там, де зупиняється наукове пізнання, починає свою роботу фантазія. Таємничі моноліти на острові Пасхи і всі інші пам'ятки невідомого походження, знайдені на цьому маленькому, відкритому для всіх вітрів, відлюдному острові, який лежить на півдорозі між найближчими островами і берегом Південної Америки, дали привід для найрізноманітніших теорій. Деякі дослідники звернули увагу на те, що знахідки на острові Пасхи багато чим нагадують пам'ятки доісторичної цивілізації Південної Америки. Може, колись між островом і материком існував міст із суходолу, який пізніше опустився? Може, острів Пасхи і всі інші острови Південного моря, де ми знаходимо пам'ятки спільного походження, є залишками затонулого континенту?
Ця теорія була дуже поширена серед нефахівців, але геологи та інші вчені не надавали їй якогось значення. Більше того, зоологи, на підставі вивчення комах та молюсків з островів Південного моря, цілком певно довели, що й на протязі всієї історії людства ці острови, як і в наші дні, були зовсім відокремлені між собою, а всі разом — від навколишніх материків[2].
Отже, ми достоту знаємо, що предки полінезійців колись за власним бажанням, або в силу необхідності, прибули на ці ізольовані острови на якихось суднах волею течії чи вітру. Ретельніше дослідження населення Південного моря дало підставу думати, що люди з'явилися тут лише кілька століть тому. Хоч полінезійці населяють острови, розкидані по океану на площі, яка в чотири рази більша за всю Європу, все ж таки їхня мова не зазнала істотних змін на різних островах. Тисячі миль відділяють Гаванські острови на півночі від Нової Зеландії на півдні і острови Самоа на заході від острова Пасхи на сході, проте жителі всіх цих островів говорять діалектами однієї спільної мови, яку ми називаємо полінезійською. Жоден з островів не мав письменності, коли не зважати на кілька дерев'яних табличок з незрозумілими ієрогліфами, що збереглися у жителів острова Пасхи, хоч прочитати їх не могли ні місцеві жителі, ні учені. Але на островах існували школи, і найважливішим предметом, який там вивчали, були поетичні легенди, бо для полінезійців історія — це та ж релігія. Вони шанували предків і поклонялися своїм померлим вождям аж до часів Тікі, а про самого Тікі говорили, що він був сином сонця.
Майже на кожному острові чоловіки, які навчалися в школі, могли легко назвати імена всіх своїх вождів від часів першого заселення острова. Часто, не покладаючись на пам'ять, вони зверталися до складної системи вузлів на переплетених мотузках, як це робили колись індіанці-інки з Перу. Сучасні дослідники записали на різних островах всі місцеві генеалогії і виявили дивний збіг між ними і в іменах і в кількості поколінь. Беручи середній вік полінезійського покоління за 25 років, вони встановили, що острови Південного моря були заселені близько 500 року нашої ери. Друга культурна хвиля, якій відповідала нова лінія вождів, захопила ці острови близько 1100 року, коли з'явилися інші, більш пізні переселенці.
Звідки вони могли тоді взятися? Очевидно, мало хто з дослідників брав до уваги той безперечний факт, що люди, які так пізно з'явилися на цих островах, були людьми справжнього кам'яного віку. Незважаючи на свою тямущість і на диво високу в усіх інших відношеннях культуру, ці мореплавці привезли з собою кам'яні сокири певної будови та інші характерні для кам'яного віку знаряддя, які й розповсюдили по всіх островах, де вони з'являлися. Не слід забувати й того, що за винятком поодиноких ізольованих племен, які населяли давні ліси, і деяких відсталих народів, до 500 або 1100 року нашої ери ніде в усьому світі, крім Америки, не існувало життєздатних цивілізацій, які б стояли на рівні кам'яного віку. А в Америці навіть високо розвинені індіанські цивілізації зовсім не знали заліза і користувалися кам'яними сокирами і знаряддям таким самим, яке було в ужитку на островах Південного моря аж до їхнього відкриття.
Оці численні індіанські цивілізації були найближчими сусідами полінезійців на сході. На заході жили тільки чорношкірі первісні племена Австралії і Меланезії, далекі родичі негрів, а ще далі за ними знаходилась Індонезія та узбережжя Азії, де люди вийшли з кам'яного віку, мабуть, раніше, ніж в будь-якій іншій частині земної кулі.
Дедалі я все менше цікавився Старим Світом, де так багато вчених марно шукали предків полінезійців, і спрямував свою увагу на вивчені і невивчені індіанські цивілізації в Америці, на які раніше ніхто не зважав, І на найближчому в східному напрямку материкові, там, де зараз знаходиться південноамериканська республіка Перу, розташована вздовж узбережжя Тихого океану, і в прилеглій до нього гірській області, було досить цікавих слідів, їх треба було лише пошукати. Тут колись жив якийсь невідомий народ, що створив одну з найоригінальніших у світі цивілізацій, і потім, ще в ті далекі часи, несподівано зник, ніби зметений з лиця землі. Він залишив після себе величезні кам'яні статуї, що нагадували людину і були схожі на такі ж фігури з островів Піткерне, Маркізьких і Пасхи, залишив високі східчасті піраміди, які зустрічаються на Таїті і Самоа. Кам'яними сокирами ці люди висікали у горах брили каменю завбільшки з товарний вагон, перетягали їх на відстань кількох миль у долини, ставили сторч або одну на одну і зводили ворота, високі стіни і тераси, точнісінько такі, які ми знаходимо на деяких островах Тихого океану.
На той час, коли в Перу з'явилися перші іспанці, у цій гірській країні індіанці-інки створили свою велику імперію. Вони розповідали іспанцям, що велетенські пам'ятники, які височіли в безлюдних долинах, були споруджені народом білих богів, що жив тут, аж поки країною не стали володіти самі інки. Інки говорили, що то були мудрі, миролюбні наставники, які, з'явившись на світанку історії звідкись із півночі, навчили їх далеких предків будувати споруди та обробляти землю, а також залишили їм свої звичаї і нрави. Вони вирізнялися серед інших індіанців білою шкірою, довгими бородами та високим ростом. Кінець кінцем вони залишили Перу так само несподівано, як і з'явилися там; інки самі стали володіти країною, а білі вчителі назавжди покинули береги Південної Америки і зникли десь на заході, серед Тихого океану.
І ось, коли європейці з'явилися на островах Тихого океану, їх дуже здивувало, що в багатьох місцевих жителів була майже біла шкіра і багато хто з них носив бороду. На деяких островах можна було зустріти цілі сім'ї з дуже білою шкірою, рудуватим і русявим волоссям, блакитно-сірими очима і горбатим, майже семітичним носом на обличчі. Інші ж полінезійці мали золотаво-коричневу шкіру, чорне волосся та плоскі безформні носи. Рудоволосі жителі називали себеурукеху і говорили, що вони є прямі нащадки перших вождів на островах — білошкірих богів, яких звали Тангароа, Кане і Тікі. Легенди про таємничих білих людей, від яких походять остров'яни, поширені по всій Полінезії. Коли в 1722 році Роггевеен[3] відкрив острів Пасхи, він, на своє здивування, серед жителів, що зібралися на березі, виявив "білих". А самі жителі острова Пасхи могли перелічити усіх своїх предків з білою шкірою аж до часів Тікі і Хоту Матуа, коли ті вперше припливли сюди "з гористої країни на сході, яку спалило сонце".
Продовжуючи свої шукання, я виявив у культурі, міфології і мові жителів Перу дивні факти, які заохотили мене ще наполегливіше взятися за вивчення питання про походження полінезійського бога Тікі.
І я знайшов те, що мене цікавило. Якось, читаючи інкські легенди про бога сонця Віракоча, верховного повелителя зниклих білих людей у Перу, я натрапив на таке місце:
"Віракоча він називався мовою інків (кечуа), отже, це ім'я з'явилося порівняно недавно. З самого початку ім'я бога сонця Віракоча, яке за давніх часів, мабуть, частіше вживалося в Перу, було Кон-Тікі або Ілла-Тікі, що означає Сонце-Тікі, або Вогонь-Тікі.