Інших учасників подорожі на "Кон-Тікі" теж не можна було зарахувати в команду справжнього судна: для цього потрібні були посвідчення й документи, не те, що для плоту.
— Наша контора допоможе тобі розв'язати цю проблему, — сказав Томас.
Я й не зчувся, як уже сидів за великим зеленим столом і радився з корабельним інспектором, агентом по найму, уповноваженим по забезпеченню харчами, уповноваженим по страхуванню та іншими спеціалістами. І ось судно готове. До відплиття залишилось неповних чотири місяці, і мені здавалося, що я вже чую голодний нетерплячий рев великого корабля, який стояв у Ставангері без єдиної іскри життя в трубі, без людей на містку, без речей у величезному трюмі, де голі жовті залізні шпангоути випинаються, наче ребра, довкола порожнього живота судна.
Хто не знає, скільки буває мороки, коли готуєшся виїхати з сім'єю на село. А уявіть собі мій стан, коли, крім сім'ї, треба було взяти з собою п'ятьох археологів, лікаря, фотографа й п'ятнадцятьох матросів, забезпечити судно запасними частинами, спеціальним обладнанням і взяти їжу для всіх на цілий рік. Почуваєш себе диригентом, що стоїть у мурашнику, їсть макарони і водночас штурмує з оркестром Угорську рапсодію Ліста. На письмовому столі та біля нього панував неймовірний розгардіяш — паспорти, посвідчення, ліцензії, фотографії, пакети, листи. Меблі були поховані під купами морських карт, розрахункових таблиць, під зразками найрізноманітнішого спорядження. Весь дім перевернуто догори дном. Телефон і дзвінок на дверях дзеленчали невгаваючи, і доводилось дертися через ящики, пакунки і тюки з табірним спорядженням, щоб дістатись до них.
Я сидів у відчаї на магнітофоні, з бутербродом у руці й телефоном на колінах, намагаючись з'єднатися з потрібним номером. Та сьогодні це було неможливо: я сам дав об'яву, що шукаю першого штурмана для плавання в Полінезію, і телефон не вмовкав. Капітана я вже знайшов.
Нарешті мені вдалось додзвонитися до одного з оптовиків Осло.
— Мені треба три тонни зубопротезного гіпсу, — сказав я.
— Що, так зуби болять? — сухо запитав голос.
Нас роз'єднав міжміський телефон, і я не встиг пояснити, що гіпс мені потрібен для зліпка із статуї на острові Пасхи, а не для нової щелепи.
— Алло, — кричав голос із Ставангера, — алло, говорить Ульсен, ваш машиніст. Колінчастий вал стерся. Чи ремонтувати його, чи замовити новий?
— Колінчастий вал? — перепитав я.
"Дрррррррррррррр!" Це знову дзвінок у коридорі.
— Спитайте Реффа, — крикнув я в трубку, — він на цьому розуміється.
Двері відчинились, і в них ледве просунулась Івонна, геть уся закрита пакунками.
— Я переглянула список стюарда, — сказала вона, — ї залишила тільки по два кілограми перцю й кориці. Крім того, доктор Семб передав, що позичить нам спорядження польового лазарету.
— Чудово! — вигукнув я і тут згадав про оптовика, який вирішив, що гіпс потрібен мені для штучних щелеп.
— Подзвони вже ти йому, — сказав я, передаючи Івонні трубку. В цю мить телефон затріщав знову.
— Там, мабуть, якась помилка, — обернулась Івонна до мене. — Фабрика Мюстада запитує, куди прислати вісімдесят чотири кілограми різних рибальських гачків. Але ж ми беремо з собою дві тонни мороженої яловичини?
— Рибальські гачки потрібні не для ловлі риби, — пояснив я. — Ними ми будемо розплачуватись з остров'янами за роботу. Чи ти, може, вважаєш, що кілометр барвистої матерії ми беремо собі на вбрання?
Івонна цього не вважала. Зате вона сказала мені, що помічник машиніста прислав телеграму з відмовою: дружина його рішуче заперечила, дізнавшись, що їхати треба в Полінезію.
Одним стрибком я опинився біля кошика із сміттям, та повернувся засоромлений. Він був порожній.
— Що ти шукав? — спитала Івонна.
— Пропозиції інших машиністів, — буркнув я.
— Ага, — зрозуміла вона.
Дзвінок на дверях і телефон задзвонили разом. З'явився експедиційний водолаз з двома друзями і цілим оберемком ластів та дихальних трубок: вони хотіли показати мені різницю між французьким і американським спорядженням. За ними стояв невеличкий чудний чоловічок і м'яв у руках капелюх. Він хотів повідомити мені щось дуже важливе й секретне. Чоловічок був такий дивний, що я не зважився впустити його за поріг.
— Ви бачили статуї на острові Пасхи? — пошепки спитав він і озирнувся, чи ніхто нас не підслухує.
— Ні, але я саме готуюсь поїхати туди, щоб поглянути на них.
Він підняв довгий вказівний палець і, хитро посміхаючись, шепнув:
— Всередині у них сидить людина.
— Всередині сидить людина? — перепитав я, нічого не второпавши.
— Так, — зашепотів він ще таємничіше. — Король.
— А як же він там опинився? — чемно спитав я, поволі й тактовно відтісняючи гостя до дверей.
— Його туди поклали. Так само, як у піраміду. Розбийте статую і самі побачите.
Він вклонився і галантно помахав капелюхом. Я трохи розгубився, але подякував йому за пораду й зачинив двері.
Готуючись до подорожі на острів Пасхи, я вже почав звикати до дивних людей. Відтоді, як про мої плани було опубліковано в газетах, поштою стало приходити безліч найдивніших порад. З усіх кінців світу майже щодня люди писали, що острів Пасхи є залишком затопленого суходолу, так би мовити, тихоокеанською Атлантидою, що ключ до загадки треба шукати на дні океану навколо острова, а не на ньому.
Я кинувся доганяти водолазів, які піднімалися сходами нагору, але Івонна зупинила мене і з сумним виглядом подала телефонну трубку. Поки я розмовляв по телефону, вона присунула до себе гору листів. Ранкова пошта… Я не клав трубки, боячись, щоб знову не подзвонили.
— Це з Міністерства закордонних справ, — сказав я. — Попроси тих, нагорі, почекати, мені треба взяти таксі. Англійське Міністерство колоній просить відповісти на кілька запитань щодо острова Піткерн, а Коста-Ріка дозволяє провадити розкопки на острові Кокос, коли я дам письмове зобов'язання, що не буду шукати скарбу, який, на їхню думку, там закопано.
— Візьми пошту з собою в машину! — крикнула навздогін мені Івонна. — Може, знайдеш пропозицію від якогось іншого машиніста!
Я сумнівався в цьому, однак схопив на ходу купу листів. Найчастіше мені писали, прохаючи взяти з собою, художники, письменники і просто майстри на всі руки. А якийсь німець написав, що, хоч він за професією пекар, проте останнім часом працює могильником, і кращого помічника для розкопок мені не знайти.
— Не забудь, що тобі треба ще поговорити з агентом по продажу наметів! Він виставив їх на газоні в Бергсланда, — кричала Івонна, вже піднімаючись сходами.
Я вискочив за двері і мало не збив з ніг листоношу, який ніс чергову купу листів. Я машинально простягнув йому й свою пачку, та вчасно схаменувся і вскочив у таксі.
— На вулицю Маюрстювейнен! — гукнув я шоферові.
— Ми ж на ній стоїмо, — покірно відповів той.
— Тоді в Міністерство закордонних справ, — сказав я і, як тільки таксі рушило, почав проглядати пошту.
Жоден машиніст не пропонував своїх послуг. Найближчий до них за фахом був годинникар, але й той хотів, Щоб його взяли коком. Та кок у мене вже був. А ось лист з кафедри археології університету в Осло від одного з двох археологів, що мали їхати з нами. В нього виявили виразку шлунка, і лікар заборонив йому вирушати в мандрівку.
Впала одна з основних опор експедиції. Якщо ми не матимемо достатньої кількості археологів, експедиція не дасть тієї користі, яку вона може дати. А знайти так швидко іншого, котрий згодився б зв'язатися з нами на цілий рік, не так легко. Доведеться починати все з початку: писати до норвезьких та іноземних археологів.
Нарешті надійшов вересень. Біля третього причалу перед ратушею стояв траулер обтічної форми, сліпучо-білий, мов яхта. На трубі червоною фарбою було намальовано бородатого бога сонця Кон-Тікі. А спереду, на високому, потовщеному для плавання в льодах носі судна виднілась дивна "голуба емблема, зрозуміла тільки: втаємниченим: дві священні птахо-людини острова Пасхи, скопійовані з рідкісної таблиці з нерозшифрованими, ієрогліфами. Тепер з труби летіли іскри, і судно, сите й задоволене, занурилось у води фіорду майже по саму ватерлінію, позначену голубою смугою. На борту панувала метушня, а на пристані зібралося стільки народу, що машинам і візкам, які везли для нас останні мішки й пакунки, важко було пробиватись крізь натовп.
Чи нічого ми не забули? Звичайно, ми взяли запас харчів, інструменти для розкопок — усе, що вважали за потрібне. Та в дорозі може статись щось непередбачене… Скажімо, ми несподівано натрапимо на скелет під водою. Чи знайдуться в нас відповідні хімікати, щоб запобігти його руйнуванню? Або треба буде вибратись на стрімку скелю. Чи буде в нас необхідне для цього спорядження? А як вирішити питання зв'язку й харчування, коли табір експедиції буде на одному кінці острова, а непогода примусить судно сховатись на протилежному його боці? А раптом кок випалить у казані дірку, чи зламається гвинт, зачепившись за кораловий риф, або матрос наступить на отруйного морського їжака? А що буде з нашими харчами, коли зіпсується холодильник? Чи взяли ми необхідні спеціальні інструменти й запасні частини? Треба було все продумати востаннє, приготуватись до будь-якої несподіванки. Корабель наш стоїть уже під парами, ладен хоч зараз плисти на острів Пасхи — найвідлюдніший куточок у світі, де немає ні майстерні, ні крамниць.
Капітан уже давно віддав з містка накази, на палубі всі гарячково метушилися, закривали люки та зав'язували кінці линв, а кремезний штурман спокійно робив теслярським олівцем помітки в довгому списку. Здається, доставлено все, принаймні те, що йому доручили перевірити. Навіть капітанову ялинку всунуто в холодильник. Із списком усе гаразд.
Востаннє вдарив корабельний дзвін. Штурман, як луна, повторив команду капітана, з труби над оточеною ореолом головою бога сонця повалив густий дим. Тим часом з корабля на берег і з берега на корабель неслись найкращі побажання і прощальні слова. Два десятки сповнених радісного чекання людей на борту залишили свої заняття, щоб востаннє в цьому році поглянути на загублених у натовпі своїх близьких: на їхніх обличчях підбивалися всі нюанси почуттів — від смутку до радості. Нарешті трап різко відтягли, плеснули по воді линви, загриміли лебідки, машиністи внизу одпустили гальма, і судно пішло своїм ходом.