Та мені кортіло до гурту – хотілося бачити людей, чути їхні жарти, стежити, як валиться та добряча стіна, ніби мури Ієрихона[2].
Отож; скинувши оком на дорогу, щоб переконатися, що на ній немає ні душі – користі од такого огляду було не більше, ніж од шовкових виступців у сніговицю, – я повернувся назад.
Недарма солдати кажуть, що найнебезпечніший час – світанок. Я чув це від людей, які воювали в Ірландії, Нідерландах і в тропічних лісах іспанських колоній. В цю пору послаблюється увага вартових, сон склепляє їм очі; саме такий час і вибирає ворог, щоб завдати несподіваного удару.
Світанок наближався. Ще трохи – і місяць зайде за обрій. На сході вже зблякло ясно-синє сяйво, з лугів котився хвилями туман, і над ним маячіли тільки голови та плечі людей, що стояли довгою шерегою – за кілька кроків один від одного. А над ними вгорі гірські тумани клубочилися навколо бескидів, наче та завіса, що запинає високе ліжко.
Стіна так понижчала, що її вже не видно було за туманом. Але я побачив, як юний Дік Гадсон перескочив через неї з глузливим вигуком. Мені згадалася легенда з історії Стародавнього Риму – як Рем зневажливо перестрибнув перший низький мур щойно заснованого міста. За це Ромул убив його, і, гадаю, сер Філіп з насолодою убив би Діка Гадсона, аби побачив хлопця тієї миті. Та сера Філіпа тут не було, і він ніколи про це не дізнається…
Коли нас питатимуть, хто зруйнував стіну, ми всі казатимемо, що це, очевидячки, витівка самого нечистого. Недарма дідько зажив великої слави, нищачи те, що заважало чесним людям, мов більмо на оці!
Отож світанок наближався, а разом з ним і небезпека. Якби ж я про те знав, то не стояв би, знічев'я витріщивши очі на людей, що шпурляли праворуч і ліворуч у росяну траву останні камені муру.
Я швидше відчув, аніж почув наближення верхівців.
Вони мчали не по висушеній сонцем кам'янистій дорозі, а майже безгучно скакали трав'янистим узбіччям – саме тому й не чути було дзвінкого цокотіння копит, яке збудило б луну від краю до краю долини; відчувалося лише глухе, розмірене двигтіння землі.
Я нічого про них не відав, аж доки вони вискочили з-за повороту, всього за якихось сто ярдів од мене.
Попереду мчав сер Філіп; я одразу пізнав його сірого румака. За ним скакали низкою ще з дванадцятеро вершників, і кожен був озброєний мечем або пістолем, або й тим і тим.
Одну мить я тільки приголомшено дивився на них. А що я вже роззявив од несподіванки рота, то мені було зручніше зручного вкласти в нього два пальці й свиснути. Будьте певні: долина враз відгукнулася голосною луною.
Ох і дременули ж усі – хто куди! Щастя моє, що крутий схил над дорогою був завалений кам'яними брилами. Аби тільки доскочити туди – дзуськи вони мене спіймають. Я сховався серед каміння якраз, коли кавалькада порівнялася зі мною. І тут лихий підбив мене утяти одну штуку; я обернувся, схопив каменюку і шпурнув її на сера Філіпа. Навряд чи я влучив у нього або в його коня: надто швидко вони мчали; проте кінь злякався, став дибки, і це на мить затримало їх.
– Ось один із них, сер! – вигукнув якийсь вершник і вихопив пістоля. Серед нічної темряви з дула вихопилося полум'я, і лише дивом моя біографія на цьому не скінчилася. Я відчув, як куля просвистіла крізь моє волосся, що стало, мабуть, сторч: адже досі в мене ніхто ніколи не стріляв. Я зовсім не перебільшую. Шапка злетіла з голови і впала десь між камінням. Шукати її в мене не було ні часу, ні бажання.
Натомість я пострибав угору схилом, мов заєць, що за ним женуться всі хорти Камберленду. Тільки відчувши, що моє серце от-от вискочить з-поміж ребер, я задихано впав грудьми на гранітну плиту і подивився вниз у долину.
Від мого батька, брата й сусідів не лишилося й сліду. Вони щезли, немов торішній сніг. В дедалі яснішому світлі нового дня видно було лише сера Філіпа та його слуг, що похмуро скупчилися біля руїн стіни.
Додому я дістався манівцями. Завжди в моїй пам'яті житиме той літній світанок, сонце, що випливало між вершинами Грейт Мела і Грейт Дода, квітучі кущі шипшини вздовж берегів Грети і скошене вчора сіно, що напоювало свіжим духом ранішнє повітря.
А ще більше я тішився тими розкошами, як згадував, що аби куля пролетіла дюймів на два нижче, то не довелося б мені більше бачити сходу сонця над Лонсдейлом. Та коли я, перескочивши бурчак, підійшов до хати, то й гадки не мав, що мені все одно доведеться на багато-багато днів розлучатися з ним. Казати правду, я думав головним чином за сніданок.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ВТЕЧА
Уроки в школі розпочиналися о шостій ранку. Взимку вони починалися о сьомій, якщо учням щастило подолати замети.
Наша школа містилася внизу в Кроствейті, біля самої церковної дзвіниці. Кругом розлягалася широка пласка долина. Під час повені озеро Дервентвотер зливалося з іншим озером, Басентвотером, і церкву з школою, що стояли на вузькому пагорку, оточували ледве не з усіх боків мовчазні води. Од нашої хати туди було цілих п'ять миль, і дорога йшла майже увесь час униз. Я завжди їздив до школи на своєму старому волохатому поні Натанієлі. Дорога пролягала через усе містечко Кезік, і я щодня опинявся в самій гущі життя – через що навіть дорослі заздрили мені, бо їм доводилося невилазно сидіти в своїй безлюдній долині, не бачачи од неділі до неділі жодної живої душі.
Мені дуже кортіло розповісти товаришам про нічні пригоди, але я згадав нашу обіцянку – тримати язика за зубами. Це не завадило мені скомпонувати в голові цілу історію, як я з вершини крутої скелі кинув виклик серові Філіпу, а потім жбурнув на нього брилу вагою з півцентнера, через що кінь з вершником опинилися в річці. Звичайно, хлопці не пойняли б мені віри, але все одно б плескали в долоні, аби я зобразив пихатого сера Філіпа і свій геройський вчинок.
В кожному разі я дав собі слово – якщо все буде гаразд, наступної ж ночі навідатися на те місце і знайти шапку. Шапку з діркою від кулі! Ото аби показати її в школі, тоді б їм хоч-не-хоч довелося повірити. Усі знали мою зелену шапку, до того ж на ній було вишите моє ім'я, і ніхто не зміг би сказати, що я буцімто приніс чужу. "А щоб пояснити, як її пробито кулею, вигадаю якусь байку", – подумав я весело.
Шкода, що в мене не вистачило часу здійснити свій задум. Тоді мені пощастило б уникнути багатьох неприємностей.
Ранок минув точнісінько так, як і попередні. Всі учні сиділи кружка в шкільній залі й вивчали чи то граматику й правопис, чи латинську й грецьку літератури, чи староєврейську мову – залежно від свого віку. В школі було лише кілька хлопців старших за мене. Вони мали по п'ятнадцять-шістнадцять років і готувалися до вступу в Королівський Коледж Оксфордського університету. Вчитель переконував мене теж вступити в університет, але я ніяк не міг остаточно зважитися. Мені кортіло побачити світу і водночас боязко було кидати рідну ферму.
Того дня мені довелося відкинути всі свої вагання.
Об одинадцятій у нас розпочалася двогодинна перерва. Ми їли принесені з дому сніданки і гралися на свіжому повітрі. Я пам'ятаю, що ми з Тімом Муром пішли скупатися в озері – саме був один з тих задушливих літніх днів, коли гори втрачають свій звичний вигляд і повітря застигає у велетенській чаші долини, ніби стояча вода. Ми взяли з собою Натанієла та й їхали на ньому почережно, бо Тім жив у місті і поні в нього не було.
Ми скупалися, висохли на сонці, і я вже почав натягати сорочку, коли це на березі з'явився юний Джордж Бел. Він біг до нас, махав рукою й кричав:
– Пітере Браунрігу!
– Чого тобі? – відгукнувся я.
– Тебе кличе вчитель, – сказав він відсапуючись.
Я подивився на сонце. Очевидячки, було десь по дванадцятій, до початку уроків лишалося біля години.
– Хай зачекає,– мовив я.
– Атож, хай зачекає,–докинув з посмішкою Тім. – Скажи йому, що шукав нас скрізь і не знайшов.
– Е ні, краще йди зараз. Там до тебе прийшли чужі люди.
– Чужі люди? – перепитав я здивовано.
– Їх двоє, – пояснив він. – Один констебл, а другого я не знаю. У них твоя зелена шапка…
Як тільки він згадав зелену шапку, я відразу зрозумів, що справи кепські. Мабуть, я дуже зблід, бо Тім витріщився на мене.
– В яку це ти, Пітере, вскочив халепу?
– Ні в яку, – відповів я.
Це була, звичайно, неправда, але я говорив механічно, водночас напружено міркуючи. Скажу вам не соромлячись: я перелякався. Та ви теж перелякалися б на моєму місці. Адже їм до рук потрапила моя шапка, і вони довідалися, хто її власник. Я не знав, на яку кару заслуговував той, хто кинув на людину камінь, але оскільки та людина була одним з найвпливовіших джентльменів у всій окрузі, я міг собі уявити, що кара буде нелегка. Мене чекала якщо не шибениця, то, мабуть, в'язниця, а на додачу мені могли одрізати вуха або вирвати ніздрі чи відбатожити. Головні свідки будуть слуги сера Філіпа, а вони охоче ствердять присягою все, що скаже їхній хазяїн.
І зразу ж мені спало на думку те, що спало б кожному хлопцеві на моєму місці: тікати додому. Цей інстинктивний потяг неодмінно охоплює всіх нас, аж поки ми станемо дорослі. Хлопець не уявляє собі такої біди, щоб з неї батько не міг його вирятувати.
Я схопив Натанієла за вуздечку і скочив йому на спину.
– Я їду додому. Не виказуйте мене, хлопці. Ти, Джорджі, мене не знайшов. А ти, Тіме, скажеш, що розминувся зі мною біля Чернцевої скелі.
Хлопці здивовано вирячили очі.
– Ти що, хочеш прогуляти уроки? – спитав Джордж. – Та ж старий з тебе шкуру зніме.
– Я боюсь не його, – відповів я, намагаючись говорити величним і трагічним тоном. – Я боюся потрапити до рук шерифа, а може й ката!
І, не гаючи ні хвилини, я затопив п'яти в округлі Натанієлеві боки та й поскакав учвал.
Я почував себе пречудово – поки був на виду у хлопців. Але коли мій Нат перейшов з чвалу на клус, а з клусу на швидкий крок, а з швидкого кроку на повільний – що крутіша ставала дорога, – я менше й менше почував себе героєм.
Оце то халепа! Мені таки страшенно не пощастило! З усіх двадцяти – тридцяти чоловік, що руйнували стіну сера Філіпа, вистежили мене єдиного, хоч насправді я зробив менше за інших. Але ж я вчинив злочин: кинув у людину камінь – і не влучив.