І нарешті досяг!.. Нині зиск од "Доротеї" обчислюється десятками мільйонів!
— Тепер дон Франсіско Маскаяно, — обізвався Хуліо Кавада, — власник трьох гасієнд і багатьох будинків у місті, перший акціонер у всіх акціонерних товариствах Чілі, сенатор республіки.
— І коні його найпрудкіші на всіх іподромах, — докинув Роман. — Ото вже повнота щастя!
— Кажуть, що він викупив в Іспанії титул маркіза де Монте Флорідо, — мовив я, — який належав його предкам колоніальних часів. Гуляє по Європі, хизуючись цим титулом… Сміх, та й годі!..
— А чому? — спитав Роман. — "У країні, куди їдеш, роби те, що бачиш". В Європі краще бути маркізом із грішми, ніж пройдисвітом з самим тільки фамільним титулом. І якщо дон Франсіско Маскаяно може оплатити всю розкіш і всі вигоди, він має право дозволити собі… Тим паче, що титул справді належить йому: адже він — прямий нащадок дона Хав'єра де Маскаяно, останнього з маркізів.
Я хотів був відповісти, але біля заїзду зупинився автомобіль дона Франсіско Маскаяно.
Багатий власник шахти, завзятий спортсмен, він сам вів шестимісний "паккард". Це був чоловік років п'ятдесяти п'яти, з обличчям суворим, енергійним, але водночас шляхетним і добрим..
Троє хлопчиків, йайстаршому з яких було років дванадцять, а найменшому — сім, сиділи в машині. Це були діти маркіза.
Поки вони обідали, ми, прилаштувавшись за скромним столиком, далі говорили про прибулого і його казкове багатство.
— Це недільне гуляння для дона Франсіско — щось на зразок побожності, — сказав Роман. — Йому до вподоби раз на тиждень згадувати біля входу в шахту "Доротея" роки боротьби і нестатків. Поки була жива дружина, вона завжди супроводила його, а тепер він бере із собою наймолодших членів родини.
3
Вже перейшло за другу пополудні, коли ми зібралися повертатись у Сантьяго. Дон Франсіско із синами випередив нас. Ми бачили, як його автомобіль зник за першим поворотом дороги, рухаючись із середньою швидкістю.
— Хоч би який вправний був водій, — зауважив Роман, — він ризикує, коли везе по небезпечній дорозі своїх дітей.
Ми проїхали шпиль Диявола зі швидкістю п'ятнадцять кілометрів на годину. Через якихось сто метрів від критичного місця Роман, що весь час мовчав після того, як ми від'їхали від каплиці, доторкнувся до плеча Хуліо Кавади.
— Коли твоя ласка, зупини на хвилинку автомобіль, —попросив він. — Здається, я щось побачив.
Він страшенно зблід.
Ми вийшли з машини й пішли слідом за Романом угору по дорозі.
Підійшовши до крутого повороту, що увінчував смертельну прірву шпилю Диявола, Роман зупинився й почав вивчати дорогу.
— Леле! — раптом вигукнув він. — Я не помилився. Тут сталася жахлива катастрофа!..
Ми запитально подивилися на нього.
Роман зняв капелюха.
— Автомобіль дона Франсіско Маскаяно впав у це страхітливе провалля, — промимрив він. — Ми їхали по його слідах, я дивився на них майже мимохіть. Зненацька сліди зникли… Ось чому я попросив Хуліо зупинитись. У мене з'явилась надія, що безталанник поїхав по бічній дорозі… Але такої тут не виявилось! Та зараз сумнівів уже нема… Подивіться!
І він показав на землю.
Сліди чотирьох коліс автомобіля йшли рівною лінією до самісінького краю прірви, а тоді зникали.
Ми мовчки перезирнулися.
— Автомобіль не повернув своєчасно, — сказав Хуліо. — Дивно!
— Можливо, несподівана судома, — мовив я, аби тільки не мовчати.
— Можливо, — кивнув головою Роман. — Справді, немає іншого пояснення. Подивіться… Тут не було неправильного розрахунку. Автомобіль навіть не звертав — він їхав прямісінько до прірви. Судома, самогубство… Напад божевілля… Все це ймовірне. Незабаром ми дізнаємось про справжню причину.
Роман зі спритністю кицьки почав спускатись у провалля по менш крутих схилах. Хуліо і я з великими труднощами рушили за ним — адже спритністю ми не відзначалися.
— Послухай, Хуліо, — сказав Роман трохи згодом, — чому б тобі не проїхати до поста? Тут поблизу є один… В Арраяні. Треба повідомити також слідчі органи.
Хуліо послухався, а ми з Романом спускалися далі.
Річка Мапочо, що набухла від недавніх дощів, гриміла по дну ущелини.
Минула добра чверть години, поки ми дісталися до плаского місця. І незабаром знайшли те, що шукали.
Біля підніжжя крутої скелястої стіни, поміж кущів, лежав розтрощений на шматки розкішний "паккард" дона Франсіско. Чотири тіла — чоловіка й трьох дітей — закляклі й розтерзані, лежали на круглястій ріні, якою звичайно бувають усипані береги чілійських стрімких потоків.
Роман, геть приголомшений, хоч він і намагався це приховати, оглядав жахливі останки.
— Смерть настала відразу, — мовив він нарешті. — Якби ми виявили бодай найменші ознаки життя хоч у котрогось з дітей, усе було б інакше.
— Чому? — спитав я.
— Може, нам удалося б врятувати його, — відповів Роман, якусь мить помовчавши. — Що ж, почекаймо приїзду поліції. Залишимо все так, як є… Дослідження найдрібнішої деталі може пролити світло на причину катастрофи.
— Судома, самогубство, напад божевілля, — сказав я, повторюючи Романові слова. — Як це розгадати?
— Хто знає, — зауважив Роман. — Водій може втратити кермо і з інших причин… Я, природно, не все ще обдумав… Гострий камінчик на дорозі — і машину заносить. Хіба такого не буває? Треба сказати це поліції.
Цілу довгу годину ми перебували в цьому трагічному місці поряд із трупами, єдиними останками блискучого й щасливого життя.
Нарешті долинув шум кроків. Це був Хуліо Кавада з поліцейськими.
З допомогою комісара й двох агентів ми заходилися оглядати кожну деталь на місці катастрофи.
— Рульовий механізм тут ні при чому, — заявив Роман. — У всякому разі, немає ніяких слідів того, що він зіпсувався…
Ми вже зібралися вирушати, полишивши на поліцію турботу по транспортуванню трупів, коли Роман помітив якийсь предмет, що на нього я не звернув уваги. Він нахилився, підняв його й поклав у кишеню.
Ми вийшли на дорогу. Роман, чимдалі більш стурбований, попросив нас затриматись ще трохи. Він ходив туди й сюди, знову оглядаючи місце, де трапився нещасливий випадок. Потім вийняв записника і зробив у ньому якісь нотатки.
Ми не квапили Романа. Поки він переходив з одного місця на інше, я помітив: кишеня в нього відстовбурчилась.
— Що ти засунув у кишеню? — спитав я.
Роман витяг великий шматок кварцу з нерівними краями, схожий на каміння із шахти, як здалося нам, профанам.
— Це камінь, кинутий у дона Франсіско, — відповів він. — Може придатися…
— Але ж ти підібрав його там, унизу, — зауважив я.
— Так. Проте цей камінь не відшліфований, як інші в проваллі. І це не граніт, а кварц. Він був в автомобілі. Коли автомобіль перекинувся, камінь упав на землю. Щодо цього я не маю анінайменшого сумніву.
— Ти гадаєш, що це важлива знахідка? — спитав Хуліо Кавада.
— Можливо, надзвичайно цінна! — відповів Роман.
Удруге чи втретє за цей трагічний день мені здалося, що на його обличчі лежить вираз якоїсь двозначності.
4
Минуло три або й чотири дні. Преса повідомила про катастрофу на шпилі Диявола з безліччю непотрібних, ба навіть шкідливих деталей, з допомогою яких газетярі звичайно намагаються задовольнити нездорову цікавість публіки, жадібної до сильних вражень.
Якось увечері, коли я йшов до клубу Спілки, мене наздогнав Роман.
— Ти підеш зі мною в суд? — спитав він без будь-якої передмови. — Хуліо Кавада також буде там.
— Є щось нове?
— Багато… Ти, послухавши, складеш свою думку. Йдеться про смерть дона Франсіско Маскаяно і його дітей. Твої свідчення й свідчення Хуліо будуть вирішальними.
— Але ж я нічого не бачив! — здивовано вигукнув я. Роман усміхнувся.
— Скажи краще, що ти бачив майже все, але не вмієш спостерігати. Це зрозуміла річ. Я тримаю всі нитки, але потрібне твоє свідчення.
— Та я не знаю, що свідчити!
— В тебе не така гарна пам'ять, як у мене, однак я певен — ти відповіси на всі запитання судді. Йдеться про факти, яких ти не міг забути. Мене вражає, що вони не привели тебе до очевидного.
На суді ми зустрілися з Хуліо Кавада, якого супроводив високий блондин у жалобному вбранні.
— Присутній тут сеньйор дон Антоніо Маскаяно, — сказав суддя, — хоче дізнатися про всі деталі трагічного випадку, що позбавив його дядька — дона Франсіско Маскаяно. Як найближчий родич і спадкоємець небіжчика, він заявляє, що не заспокоїться, поки в цій справі не буде з'ясовано геть усе. А зараз я повинен додати, що завдяки сумлінному співробітництву сеньйора Романа Кальво можу підтвердити сеньйорові Антоніо Маскаяно: ясність буде цілковита й повна, якщо ваші свідчення співпадуть.
Сеньйор Маскаяно люб'язно привітався до нас.
— Я знаю цих панів, — мовив він. — А сеньйор Фуенсаліда, до того ж, був моїм товаришем по навчанню. Дякую за сумну послугу, яку ви зараз мені зробите.
— Сеньйоре Кальво, — повів далі суддя, — ви можете говорити.
Роман підвівся і спокійно, неголосно, майже з усмішкою заявив:
— Дон Франсіско Маскаяно та його діти впали у прірву на шпилі Диявола в неділю 12 жовтня 1913 року о другій годині п'ятнадцять хвилин пополудні не випадково. Було скоєно злочин. Я можу назвати злочинця. Це присутній тут сеньйор дон Антоніо Маскаяно.
Дон Антоніо схопився з місця.
— Брешеш, шельмо! — вигукнув він.
Суддя задзвонив, закликаючи до порядку.
Дон Антоніо сів. Він був блідий, аж жовтий.
— Вам дадуть слово згодом, — сказав суддя.
— Не дивують мене ні впевненість, — знову озвався Роман, — ні зарозумілість, ні нахабство людини, яку я щойно обвинуватив. Злочин було добре продумано, і якби ми випадково не опинились на місці трагічної пригоди, сеньйор Маскаяно безкарно скористався б у цьому житті плодами свого злочину…
— Прохання до свідка, — урвав Романа суддя, — щоб він обмежився наведенням вагомих доказів.
— Це переважно моральні докази, — відповів Роман.
— Я уявляю собі… — промимрив дон Антоніо. Він тремтів, губи в нього сіпалися, очі блукали.
— Я кажу — "переважно", — повторив Роман. — Проте маю й речові докази, вельми переконливі.
— Далі, — підохотив його суддя.
— Життя дона Франсіско Маскаяно добре відоме всім нам. Дружина його померла. Лишилося троє синів. І ось він загинув на шпилі Диявола; разом із ним впали у прірву й теж загинули всі його сини.